Розділ 4

Світоград

Вперше Дара вийшла з палат через декілька днів після загибелі батька. Домна вмовила її прогулятися на торжок, аби подивитися на виступи скоморохів та купити кілька нових відрізів тканини на сукні. Дара опиралася, але в підсумку здалася. Взявши з собою одну з кімнатних дівок на ім'я Любава, котра була подружкою Дари, вони подалися на торжок.

Життя там кипіло та вирувало й нікому не було діла до болючої втрати княжни.

Дара повільно йшла поміж широких лав купців та торговців з розкладеним просто на землі крамом. Там можна було побачити все, чого тільки бажала душа: завезені з Дзеркальної Гладі різнокольорові тканини й чудовий срібний посуд, вирізьблені з дерева стільці, столи й тумби рук умілих майстрів Вовчого Урвища, поруч розташовувалися дерев'яні ящики з сезонними овочами та фруктами Зелених Рівнин, по сусідству з ними тіснилися солона риба та риб’ячий жир з Імлистої Пустки, дублені шкури тварин, дерев'яні іграшки у вигляді коників та свистків і ще багато-багато іншого.

У центрі торжка кружляли й стрибали через голову три парубка з натягнутими на голову хутряними шапками, насунутими майже на очі — місцеві скоморохи.

— Дивись, княжно, яка чудова тканина, — Любава провела пухкою долонькою по виставленому на блискучому сонці відрізкові гладкої тканини. Здавалося, струмуючи на пальцях, вона палає червоним полум'ям.

Дара байдуже кивнула й відвернула голову в бік, на виниклий шум. Недалеко від них з’юрмилися люди і чулися вигуки.

— Що там таке? Чого всі збіглися? — Любава витягла шию, намагаючись розгледіти, що відбувається.

Домна тим часом приклала до грудей Дари тканину і схвально клацнула язиком:

— Тре’ брати. Гей! Молодчику, за скільки віддаси тканину на сукню княжій дочці?

Молодий крамар розгублено почухав потилицю.

— Я заплачу! Скільки б цей скнара не запросив за неї, — почувся вкрадливий чоловічий голос.

Дара повернула голову і побачила Орія — воєводу Імлистої Пустки.

Він усміхнувся їй, схиливши голову в легкому поклоні, а тоді підморгнув:

— Тканина прекрасна, але вона не зрівняється з красою нашої княжни.

— Йшов би ти своєю дорогою, воєводо, — примружила очі Домна. — У княжни є три брата, які не потерплять навіть поганих дум в її бік.

Орій гмикнув:

— Бач, яка захисниця! Грізна, мов сама Темнолика, хоч і не тримає меча.

Домна відсунула Дару, вставши між ними, і гордо випросталася.

— Хіба княжна вже обіцяна комусь в наречені? — знову гмикнув Орій.

Домна зніяковіло мовчала.

— Ну, тоді кожен може спробувати щастя, — розвів руками Орій. — Чи не так?

— Кожен може, але не кожен те щастя отримає, — відповіла Дара, дивлячись в його темні очі.

— Гонорова ти, княжно, — Орій обдарував її глузливою усмішкою, а його очі тим часом жадібно оглядали фігуру дівчини. — Кому ж таки дістанешся?! Замовлю й я словечко твоєму братові.

Відчуваючи себе немов оголеною серед натовпу, Дара інстинктивно склала руки на грудях:

— Замовляй, воєводо, та ні на що не розраховуй. Мій батько дав мені право самій обирати свої думки та майбутнє.

— Твого батька вже нема серед живих, а з його смертю й це право втратило будь-який сенс, — Орій повернувся і впевненою ходою попрямував в інший кінець торжка. Кілька його озброєних вояків пішли слідом.

— Негідник, нехай і воєвода. Думав, що своїми промовами закрутить голову моїй княжні, — сердито пробурмотіла Домна, беручи долоню Дари в свою. — Дитино, не звертай уваги. Ніхто і ніколи не видасть тебе заміж проти твоєї волі. Це наказ покійного князя.

— Його наказ — звести на правління Горислава, але є ті, хто проти. Може й зі мною так буде? — зовсім тихо мовила Дара.

Домна з Любавою перезирнулися, але нічого не відповіли, а погляд Дари вже знову зосередився на натовпі, що утворився в центрі торжка.

— Що ж там таке? — пробурмотіла Любава.

— Ходімо, глянемо? — Дара подивилась на Домну. — Будь ласка!

Жінка зітхнула й розплатившись за тканину, вони поспішили до натовпу.

Побачене вразило Дару до глибини душі. У центрі кола, котре утворилося з людей, стояв міцної статури високий чоловік, стискаючи в руці бойового ножа. По його оголених грудях струменів піт, а довге волосся стало вологим. У кількох кроках від нього виднівся широкий дерев’яний щит, встромлений у землю, а перед ним тулився хлопчик років восьми. На його забруднених щоках виднілися вологі доріжки від сліз, а тонкі рученята тремтіли.

— Золотий і цілься по рукам та над головою, — вигукнув хтось з натовпу.

Почувся схвальний гомін у відповідь.

— Що вони роблять? — Дара потягнула Домну за рукав.

— О! Це не для княжни забава, — Домна спробувала відвести Дару подалі від натовпу.

— Люди ставлять гроші метальникові, а він за це кидає ніж у щит туди — куди просить замовник, — коротко пояснила Любава.

— Але ж він може вбити хлопчика, — очі Дари розширилися.

Служниці притихли, красномовно дивлячись на неї.

Дара раптом просунулася крізь натовп і вигукнула:

— Зупиніться! Це ж дитина!

— Даро? — Домна потягнулася до неї, але натовп пожвавився, затискаючи її в кільце, не даючи змоги й ворухнутися. Те ж сталося і з Любавою.

— І що? — метальник з цікавістю подивився на неї.

— Відпустіть його, — наївно попросила Дара.

Натовп зареготав з недолугої дівчини.

З насмішкою чоловік подивився на Дару:

— Людина заплатила мені, я мушу відпрацювати свій золотий.

Монет, аби заплатити йому, у Дари не було, а виділений Домні Прямиславою золотий вони вже витратили на тканини, прикраси та солодкі горіхи.

Дара обвела стурбованим поглядом натовп:

— Хто ця людина?

— Я! — поглядом своїх темних очей її пронизував Орій. Вуста його чіпала ядуча насмішка.

Дара ковтнула:

— Воєводо Орію, залиште метальникові монету, але дозвольте відпустити хлопчика.

Орій розсміявся:

— Платити йому цілий золотий задарма? Ні, так справа не піде. Я хочу бачити метання.

Було видно, що Орій мстився їй за те, що Дара сказала йому біля крамаря з тканинами.

Дара знову повернулася до метальника:

— Прошу, відпустіть його.

— А хто ж встане на його місце? — розсердився метальник. — Я монету не повертатиму!

Мабуть ніхто на торжку, окрім Орія та служниць, досі не впізнавав в Дарі княжну.

— Я, — немов здалеку, Дара почула власний голос. — Я встану.

У натовпі почулися поодинокі зойки, мабуть то кричали Домна та Любава, але жвавий гул натовпу швидко заглушив їх.

Метальник байдуже знизав плечима:

— А на вигляд наче благородна діва… Ну, нехай. Ставай, якщо так!

Дара підійшла до хлопчика і тільки тоді помітила його посмуговану ножем сорочку на рукавах та стегнах й червоні плями крові на них.

— Біжи! Тобі більше не потрібно тут стояти, — лагідно прошепотіла.

Хлопчик швидше вітру ковзнув в натовп і розчинився в ньому.

Дара підійшла до щита й встала в його центрі.

— Вирівняй спину і трохи розведи руки, — скомандував метальник.

Вона покірно виконала наказ, чуючи у вухах шалене биття серця, а потім міцно заплющила очі.

Розсікаючи повітря, кінчик ножа встромився в дерево, поруч з її правою рукою. Дара не розплющила очей ні тоді, ні потім, коли другий ніж встромився поруч з лівою рукою, впавши на землю. Шкіра на руці дивно натяглася і Дара відчула печіння.

Почулися перелякані голоси.

Різко розплющивши величезні очі, Дара зустрілася поглядом з темними очима, густо підведеними сурмою. Наступної миті його бойовий топірець з виблискуючим проти сонця вістрям пролетів над її головою, легко встромлюючись в дерево.

Натовп захоплено засвистів, а потім різко затих.

— Велераде, ти не мав права! — долинув злісний вигук Орія.

— Я мав спостерігати, як цей криворукий розкроїть їй череп? — відрізав Велерад.

— Я заплатив не тобі, — продовжив роздратовано Орій.

— Ти заплатив за три метання по живій мішені — ти їх отримав. Хто метне втретє, не обумовлювалося, — на обличчі Велерада з'явився дивний вираз: суміш глузування й злості.

— Ще побачимося, — Орій, немов ошпарений, кинувся геть, розштовхуючи натовп. Його воїни поспішили слідом.

Дара трохи прийшла до тями і спробувала відступити від щита, але відчула гострий біль в руці. Опустивши нарешті погляд, вона зойкнула. Лівий рукав був затиснутий ножем. На шкірі правої руки виднівся значний поріз, з якого текла кров, а другий ніж, вислизнувши з насічки, валявся на траві. Обережно піднявши погляд вгору, на топірець, котрий метнув Велерад, Дара побачила, що лезо торкнулося дерева всього на пів пальця вище від її маківки.

Велерад мовчки підійшов до неї і, вирвавши ніж, звільнив її ліву руку. Шматки рукава хаотично звисали додолу і він безжально відірвав їх, навіть не дивлячись на Дару.

Дара затремтіла від болю, та й вигляд незнайомця з профарбованими очима не вселяв спокою.

Чоловік виглядав страхітливо й відштовхуюче. Він був дуже високий, Дара навіть не діставала йому до плеча, волосся на маківці було хаотично сплутане, а лоб прикрашало тонке пасмо, змащене якимось маслом. Рідка борідка витягувала й без того видовжене обличчя. Очі окреслювали жирні чорні лінії, що тяглися від зовнішніх куточків очей до заснування скронь. На його широкому поясі виблискували топірець з коротким руків’ям, перевитим шкірою, та кілька метальних ножів різної величини. Зморшки на лобі підказували, що йому не менше тридцяти весен, а запалі щоки й зімкнуті в тонку жорстку лінію вуста свідчили про важкий жорсткий характер.

Велерад грубо перев'язав її руку й вимовив лише одну фразу:

— Шрам лишиться.

Дара злякано кліпнула віями навіть не зрозумівши, про що він говорить. Усвідомивши, що вільна, вона кинулася до застиглої недалеко Домни. Та заголосила ще гучніше, щось промовляючи, але її бурмотіння розібрати було неможливо.

Любава схопила Дару за здорову руку і потягла геть з торжка, а Домна задріботала слідом.

І тільки в палатах, в своїй затишній світлиці, Дара зрозуміла, що навіть не подякувала своєму похмурому рятівникові, бо ж якби не він, третій ніж горе-метальника її би вбив.

Вінцеслав озирнувся, присівши на дерев'яну лаву біля вікна, і опустив голову до підсунутого по столу кухля з медовухою:

— Думаєш, це гарне місце для бесіди?

— Ще б пак! — Местислав, котрий присів поруч з ним, теж озирнувся через плече. — Орій вже на шляху сюди.

— Орій? — Вінцеслав сьорбнув напій і витер рота краєм рукава.

— Воєвода Імлистої Пустки. Ти ж його знаєш, — заспокійливо відповів Местислав.

— І що? — Вінцеслав звів брови.

— Він дуже відданий тобі, розумієш? Цій людині можеш довіряти як самому собі, — Местислав ствердно кивнув.

— Брате, я не зовсім розумію, що зараз відбувається, — Вінцеслав прочистив горло і продовжив. — Ти не захотів говорити в палатах, привів мене сюди, та ще й одного з воєвод викликав. Чи вони всі тут?

— Ні, тільки один, — усміхнувся Местислав.

Вінцеслав знов сьорбнув медовухи, нервово ковзаючи поглядом по пивниці.

— Вінцеславе, ми з тобою брати, у нас різні матері, але один батько. Ми обидва зараз розуміємо, що боги нащось сплутали його розум тим листом, — Местислав змовк, витримуючи паузу.

Вінцеслав напружився ще дужче:

— До чого ти?

— До того, що не Горислав, а ти спадкоємець престолу. Тільки старшому з синів віддають ключі від Світограду, — витримуючи той же тон, відповів Местислав, вивчаючи зміни в обличчі Вінцеслава. — Такий закон!

— Але князь так вирішив. Хто ми, аби не шанувати його закони? — в голосі Вінцеслава ковзнула погано прихована образа.

— Хіба батько шанував чиїсь закони, коли завойовував Вовче Урвище та Зміїний Хвіст? Єдиним для нього завжди був закон сили, — Местислав повертів у руках свій кухоль і знову змовк.

— І що ж ти пропонуєш? Не можу ж я... Я не можу взяти престол силою, боротися з Гориславом. Він же мій брат. Наш брат!

— А стерпіти ганьбу й глузування всього князівства зможеш? — Местислав розгнівався. — Все князівство, кожне воєводство, знає про те, як вчинив батько. Думаєш, що після того, як сяде Горислав, ти заживеш спокійно? Молодий і старий будуть сміятися над княжичем, котрий не зміг повернути собі законні володіння. Ти хіба такого хочеш?

— Але він — моя сім'я. Вони всі, — Вінцеслав кинув пригнічений погляд на брата.

— Я залишуся твоєю сім'єю, а княгиня ще не прийняла чийсь бік, — Местислав не договорив.

— А Дара? — жалібно обірвав його Вінцеслав.

— Дара — дурне дитя, а коли підросте, все їй стане зрозуміло, — запевнив Местислав. Він підняв голову до вхідних дверей і усміхнувся, оголюючи ряд рівних чистих зубів. — А ось і Орій — воєвода Імлистої Пустки!

Вінцеслав глянув на Орія і неспокійно крутнувся на лаві. В душі відчував страх та сумнів. Внутрішній голос шепотів, що він ступає на криву доріжку і ступивши, назад вже не вернеться.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.