Розділ 10

Світоград

Дара розправила невидимі складки на яскраво-червоному сарафані, накинутому поверх білосніжної сорочки, розшитої витонченим квітковим візерунком. Витягнувши шию, вона розглядала престольну, битком набиту людьми. Погляд її зачепився за матір, котра вже сиділа на відведеній їй частині золотого престолу. Вінцеслава ж ніде не було видно і то насторожило. Зате воєводи стояли в перших рядах, ближче до престолу, і серед них Дара одразу помітила Велерада. Він виглядав як і раніше похмуро та холодно, й вона відчула острах, але спробувала себе заспокоїти. Потрібно було лишень підійти і подякувати йому.

Дара вдихнула й кивнула самій собі на знак готовності, роблячи крок вперед, але одразу ж передумала. Що могли подумати всі присутні, коли б вона отак просто підійшла до воєводи та завела з ним розмову? Ким би після того вважали?

Любава підштовхнула Дару до її місця біля престолу і та встала поруч з Местиславом.

По престольній пролетів ледь чутний звук бубна, стрімко стаючи голоснішим, потім до нього приєдналися гуслі та сопілка — почалося свято.

Дара випросталася і спробувала надати обличчю такий-же піднесено-відсторонений вираз, який був у Прямислави, але була впевнена, що нічого в неї не виходить.

Люд розступився, утворюючи живий коридор. По ньому до престолу повільно крокував Горислав. Його міцне тіло було огорнуте білосніжною сорочкою з мереживним коміром, на грудях виблискувала масивна золота фігура сонячного диска, а поруч з нею фігура срібного півмісяця, котрі висіли на одному ланцюжку, шкіряні штани, заправлені у високі чоботи, прикрашав широкий пояс з золотими пластинами. Проте піхви його меча були порожніми, як того вимагав звичай.

Безперечно Горислав був видним і вродливим чоловіком, володів правильними чіткими рисами обличчя та виразними світло-блакитними очима.

Дара мимоволі поглянула на дівчат у престольній. Геть усі: і знать, і наймички, не могли відвести від нього погляд, а деякі навіть перешіптувалися.

Горислав схилив коліно перед Прямиславою, а потім випростався.

Прямислава підвелася з престолу і взяла литий золотий вінець Гострозора, нашитий на оксамитову шапочку червоного кольору, котрий спочивав на княжій частині престолу. Підійшовши до радників, вона обережно передала вінець Тихомиру і знявши з пояса свій клинок, простягнула Гориславові:

— Право захисника князівства Благодатна Земля передаю тобі. Бережи його.

— Обіцяю, — Горислав взяв з рук матері клинок.

Звідкілясь почувся раптовий дзвін металу і Дара помітила, як вмить зблідло обличчя матері, але джерелом шуму послужив лише один з вартових, котрий ненавмисно зачепив рукою піхви свого меча.

Дара й сама з полегшенням видихнула, знову мимоволі поглянувши на Велерада. Його погляд миттєво визначив винуватця шуму, а долоня непомітно торкнулася руків’я ножа, котрий був за поясом, проте за мить розслаблено опустилася вздовж тіла.

— Княжич Горислав, поклади долоню на вінець і присягни своєму народу, — звернувся до нього Тихомир.

Горислав повернувся обличчям до престольної, зберігаючи на обличчі впевненість та спокій. Як йому те вдавалося, Дара навіть не уявляла.

— Присягаюся бути справедливим правителем. Присягаюся оберігати свій народ. Присягаюся захищати слабких та карати винних. Присягаюся бути гідним свого батька і мудро продовжувати всі його благородні діяння, — голос Горислава звучав чітко і впевнено, в ньому не відчувалося й краплі хвилювання.

На коротку мить Горислав скосив свій погляд на Дару і вона йому підбадьорливо усміхнулася.

— Нехай боги покарають тебе, якщо хоч одне твоє слово було брехнею, нехай вони вічно оберігають, якщо всі твої слова правда, — Тихомир опустив на темноволосу голову Горислава блискучий вінець і першим обійняв його. — Вшануймо нашого нового князя. Тричі вшануймо!

За знаком одного з вартових біля вікна, на воротах, котрі вели до городища гучно та ритмічно забили у дзвони декілька воїнів.

— Шана тобі князю Гориславе! Шана тобі! Шана! — полинули по престольній гучні голоси.

— Шана, шана, шана! — долітали радісні вигуки з вулиці через прочинені навстіж віконниці.

— Шана тобі, — прошепотіла Дара, слідом за матір’ю та Местиславом цілуючи масивний батьківський перстень, котрий тепер прикрашав руку Горислава.

Вінцеслав на вшанування нового князя так і не з’явився.

Відійшовши в куток помосту, на котрому возвеличувався престол, Дара повернула голову та раптом помітила дивний погляд, котрим Местислав обмінявся з Орієм. Розгублено відвернувшись, вона зненацька зустрілася поглядом з холодними очима Велерада. Без сумнівів зрозуміла, що він теж помітив як перезирнулися байстрюк та Імлистий.

Велерад враз звернув свою увагу на Горислава і Дара наслідувала його приклад.

Далі вже зацікавлені погляди зосередилася на воєводах, котрі стали центром уваги. Вони підносили щедрі дарунки новому князю, представляли свої родини та переконували у своїй відданості, аби потрапити до нього у добре розташування.

Горислав все приймав вітання і підношення від своїх намісників, сидячи на престолі, увінчаний золотом і неймовірно привабливий. Він шанобливо кивав воєводам та тепло всміхався їхнім родинам. Щиро зрадів побачивши Благомира з Зеленої Рівнини, радо кивнув Радогору та Злату з Вовчого Урвища, бо ж з ними колись проходив військову муштру по воєводствам. Умілу ледь впізнав, бо з перемазаного та розпатланого дівчиська з дерев’яним мечем, котре бігало за ними під час перепочинку у Вовчому Урвищі, вона перетворилася на ефектну та спокусливу молоду жінку, хоча сліди її ігор у войовницю досі виднілися на долонях. Здивувався Горислав і побачивши Радана, бо його пам’ятав ще геть малим хлопчиком. А от Відану впізнав в ту ж мить, коли вона разом з Орієм наблизилася до помосту та вклонилася йому, торкаючись вустами до печатки влади. Горислав не втримався і усміхнувся їй, миттєво згадавши про пухнасте руде кошеня, котре героїчно знімав для неї з дерева у Імлистій Пустці. Відана стримано усміхнулася йому у відповідь, ледь підвівши погляд своїх дивовижних, синіх наче проліски, очей, і розчинилася серед натовпу.

Дарунки, котрими його вітали воєводи, Горислав навіть не запам’ятав, бо голова була заповнена геть іншим. Левову частку думок займав Вінцеслав і те, що він не прийшов на свято. Згадалися слова, сказані якось Тихомиру — якщо раніше він ще міг просити Вінцеслава схаменутися, то тепер вже змушений був наказувати.

Дара ж все ніяк не могла пробратися крізь натовп і сказати Гориславу хоч декілька слів, перед тим, як він першим вийде на торжок перед князівськими палатами, де вже чекав величезний стіл, заставлений різноманітними стравами.

Нарешті вловивши мить, коли біля престолу стало порожньо, Дара протиснулася до нього.

— Гориславе? — зніяковіла, червоніючи мов мак. — Княже, я радію і молю богів послати тобі багато весен правління.

Горислав ласкаво усміхнувся і, піднявшись, обійняв її за плечі, цілуючи в чоло. Його очі випромінювали непідробну братську любов та ніжність:

— Моя маленька сестричко, а я вже злякався, що ти не підходиш до мене. Готовий багато стерпіти, тільки б ти завжди була поруч зі мною і висвітлювала мої дні й моє серце.

Дара притулилася до його грудей, стискаючи міцні руки:

— Завжди так і буде.

Горислав усміхнувся, але враз посмутнів:

— А Вінцеслав?

— Я його не бачила, — Дара опустила погляд, але за мить на її обличчі засяяла чарівна усмішка. — З ним все буде гаразд. Не думай про це зараз. Ти став князем, на твою честь такий бенкет починається.

Горислав пригладив її довге волосся:

— Ти сьогодні зовсім інша, Даро. Така доросла і така красива, як ніколи раніше. Я навіть слів не доберу, аби описати свій захват і своє здивування.

До них наблизився Скол з Міладою, шанобливо бажаючи того, чого бажали новому князю геть усі — довгих і мирних літ правління.

Дара відступила в пошуках Любави, але дівчини ніде не було видно, та й нянька кудись поділася.

Згадавши про те, що збиралася підійти до Велерада, Дара відчула, як долоні знову стають вологими. Подумки наказавши собі бути спокійною і люб'язною, рушила крізь натовп, але північного воєводи ніде не побачила.

Прямислава з полегшенням видихнула вже втретє за вечір. Горислав таки став князем і ніхто з воєвод не виступив проти рішення Гострозора. Вінцеслав нехай не з’явився у престольній і не вшанував брата, як годиться, але за те й не влаштував ніякої п’яної бучі. Від Дари погляд не міг відвести не лише Орій, мов зачаровані на неї поглядали Радогор та Благомир, а Злат і зовсім розгублено вишукував її серед натовпу милуючись, немов зорею на нічному небі.

Задоволено подумки киваючи самій собі, Прямислава намагалася зберігати безпристрасний вигляд, аби не здаватися засмученою через Вінцеслава, чи радісною за Горислава. Ніхто не мав запідозрити княгиню у більшій лояльності до котрогось з синів.

Радники одразу ж відчули її позицію, проте кожен був занадто заклопотаний своїми власними емоціями, аби говорити з Прямиславою про її. Владолюб намагався не пропустити жодної деталі, аби все записати у свій перший літопис, котрий почав готувати для нащадків, Тихомир приділяв всю увагу Гориславові, а Будей ще й досі був ображений на Прямиславу за її вчинок щодо Дари.

Вийшовши з престольної, Дара пішла вздовж вибіленого вапном коридору на торжок. Окрім кількох дворових хлопчаків, що відганяли від накритого столу собак та кішок, там нікого ще не було. Люд розійшовся перед трапезою по купках неподалік.

У величезних залізних кошиках, розставлених біля входу в палати і по кутах площі, вже запалили вогонь, тому сутінки, котрі опускалися на городище, трохи розсіялися. Поліна потріскували, виплескуючи вгору сніп яскравих іскор. Повітря наповнилося травами і квітами, що росли уздовж оборонних стін. Навколо стало якось затишно і спокійно. Дара навіть здивувалася тому, що ще зовсім недавно нерви її були натягнуті, як тятива лука. Боги б ніколи не дозволили, аби у такий день трапилося щось погане.

Дара заплющила очі, насолоджуючись урочистою миттю, а відкривши їх, раптом побачила Велерада, котрий самотньо сидів на краю довгої лави біля столу. Бачачи лише його спину, Дара все одно була впевнена, що то саме Метальник.

Підбадьорливо усміхнувшись самій собі, Дара ступила на одну зі сходинок, котрі вели від палат на площу, але зненацька десь з-за спини з'явився Орій. Спритно обігнавши її, перегородив шлях, з зухвалою усмішкою розглядаючи з ніг до голови. Дара зробила крок в бік, аби обійти його, але Орій повторив її рух. Дара відступила в протилежний бік, але Орій, немов ненавмисне, зробив те саме.

Поглянувши йому у вічі і не приховуючи роздратування, Дара промовила:

— Воєвода не може визначитися, в котрий бік йому йти?

— Княжна поспішає на побачення? Хто щасливець? — в його голосі почулася відверта насмішка.

— Княжна нікуди не поспішає, — відповіла Дара, — а якщо й так, те воєводи аж ніяк не стосується.

— Ще й як стосується, якщо той воєвода наречений княжни, — продовжував кепкувати Орій.

— Ти ще не мій наречений, сватів не надсилав, а якщо надумаєш, не чекай червоної стрічки, — обурено відповіла Дара. — А тепер пропусти!

Орій раптом перехопив її зап'ястя, відчуваючи під пальцями скажений стукіт її пульсу, та погано приховуючи раптово виниклу пристрасть прошепотів:

— А якщо не пущу?

— Кричатиму! — голос Дари здригнувся. Вона вже не видавалася такою войовничою, швидше добряче наляканою.

Орій і сам відчув, що палицю перегинає, бо ж княжна була не з тих дівчат, з котрими зазвичай він мав справи, аж раптом вона зовсім його ошелешила.

— Воєводо Велерад? — покликала ледь не жалібно.

Велерад різко повернув голову й підвівся з лави озираючись навкруги, а тоді здивовано поглянув на Дару. Здавалося, не розумів, що кликали саме його.

— Воєводо Велерад? — повторила Дара вже більш впевненіше.

Велерад повільно наблизився до східців, намагаючись зрозуміти, що ж то діється.

Орій повільно випустив руку Дари і зробив крок у бік від неї, відчуваючи суміш роздратування та злості.

— Княжна? — голос Велерада виявився йому до пари: глибокий, густий, тягучий, з ледь відчутною хрипотою.

— Так, — кивнула Дара, не знаючи, що говорити далі. Метальник здавався їй роздратованим, якщо не сказати розгніваним. Тепер вона вже й пошкодувала, що зважилася на дурну витівку з подяками.

— Що таке? — він продовжував розглядати її, немов намагався згадати щось давно забуте.

— Гарного вечора, княжно, ще побачимося, — не вигадавши нічого кращого, Орій кивнув Велераду й попрямував назад до палат.

Вдруге він вже пасував перед північним Метальником і те починало відверто дратувати.

Згадавши слова Местислава, Орій напружився ще дужче, а потім недобре всміхнувся самому собі:

— Подружитися з Метальником? Так я його підвішу на шибениці, поруч з тобою, байстрюче! Щойно отримаю Дару, а ти знищиш княжичів, перестанеш бути мені корисний. Не я тобі, княжичу, а ти мені!

Велерад продовжував розглядати Дару і, мабуть, очікував її пояснень, бо сам не говорив більше ні слова.

Зібравши всю хоробрість в кулак, вона, нарешті, заговорила першою:

— Ти мене, напевно, не пам'ятаєш...

— Ти ж княжна, — обірвав її Велерад.

— Ні. Тобто, так. Я княжна, але мова не про те. Я хотіла тобі подякувати, — Дара сплела свої пальці в замок так, що акуратні нігті вп'ялися в долоні.

— Мені? За що? — брови Велерада зігнулися в подиві, роблячи його ще більш похмурим та моторошним.

— За те, що врятував мені життя, — видихнула, не в змозі відірвати свій погляд від чорних ліній, котрими були підведені його крижані очі.

— Я бачив тебе лиш двічі і нічого подібного не пригадую, — хитнув головою він.

— На торжку… — Дара нервово підняла руки, сплітаючи пальці, широкий рукав її сорочки ковзнув по передпліччю і вище зап'ястя Велерад помітив довгий тонкий шрам. — Твій топірець був останнім.

Широко розплющеними від подиву очима Велерад дивився на неї:

— То була ти, княжно?

— Я дякую тобі, воєводо, — повторила Дара і раптом відчула, що страх перед ним чомусь відступає.

— За що? Що метнув в тебе топірець? — на обличчі Велерада з'явилася іронічна насмішка.

— Ні! Що не дав тому шарлатану мене вбити, — просто відповіла Дара.

— І ти, княжно, відшукала мене сьогодні, в день вшанування нового князя, задля того, аби подякувати? — продовжував іронічно всміхатися він.

— Шкодую, що не зробила того одразу, а боягузливо втекла, — Дара невпевнено йому усміхнулася. — Я не від тебе втікала. Ти хороша людина, воєводо, і я цього ніколи не забуду.

Трохи підібравши поділ спідниць, Дара швидким кроком рушила назад до палат забувши і про Орія, і про все інше. Гордість переповнювала її в ту мить, бо вона зробила щось важливе й хороше. А ще її переповнювало якесь дивне та геть незрозуміле хвилювання, від котрого несамовито гупотіло у грудях серце.

— Напевно і я вже не зможу забути, — в порожнечу торжка прошепотів Велерад, занадто вражений і здивований тим, що щойно трапилося.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Ніна Коваль
05.02.2022 16:28
До частини "Розділ 10"
Дякую за відгук! Чула про ці серіали багато цікавого. "Гру Престолів" навіть починала дивитись, але не моє. Мені ближчий світ Середзем'я)
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше