Розділ 6

Вовче Урвище

Східне воєводство заслужено вважалося найбільшим у князівстві і одним з найбагатших. Конкурувати воно могло хіба-що з Зеленою Рівниною. Розташоване у лісистій місцевості, котра примикала до Кістяного лісу, щедрій на деревину та диких звірів, воно повільно змінювалося горбистими валами, а далі скелястим масивом на межі з північчю.

Рівних майстрам Вовчого Урвища у роботі з деревом по всьому князівству не було. Такої краси, на котру перетворювалися шматки деревини в руках трудолюбивих східних умільців, не бачили більш ніде. Саме деревина й була основним джерелом збагачення воєводства.

Не одне століття Вовче Урвище належало предкам княгині Прямислави, тому гордий та волелюбний східний народ, здавалося, ніколи не прийме владу чужака Гострозора. Проте саме він став прикладом для інших, показуючи, що будувати міцне воєводство можна не ворогуючи з сусідніми, а навпаки.

В’ятко Білощит воєводив, сидячи у столиці під назвою В’ятичів, з того дня, коли Гострозор та Прямислава уклали священний шлюб і жодного разу не заплямував себе перед ними. Не лише княже подружжя цінувало та поважало воєводу, намісники з сусідніх земель теж дослухалися до нього, хоча й не зажди те визнавали.

З десятьох дітей, котрих послав Світодар Білощиту, в живих лишилося тільки троє, а остання крихітна донька забрала з собою і кохану дружину, після чого він так і залишався вдівцем вже майже двадцять весен.

Можливо саме таке горе й стало причиною того, що два сина та донька В’ятко виховувалися не за правилами князівства, а за його власними правилами: всі вони були вправними воїнами та далекоглядними людьми, а про молодшу доньку, Умілу, говорили навіть у Світограді.

Коли до Вовчого Урвища дійшла звістка про вчинок Гострозора, В’ятко негайно ж скликав до себе дітей, бажаючи обговорити з ними подальші дії.

Уважно вислухавши його, старший з синів, Радогор, лише несхвально хитнув головою, жестом вказуючи, що слід чекати кровопролиття. Молодий чоловік не міг озвучити свої думки, бо ще юнаком, в одній з сутичок, котрі час від часу виникали між воєводствами, йому відрізали язика.

— Так, брате! Може й до відкритої бійні діло не дійде, але щось таки буде, — хитнула білявою головою розважлива та холоднокровна Уміла.

— Всі ми знаємо вдачу Вінцеслава і чутки не виникають з нічев’я. Князь все вірно зробив, — мовив запальний та імпульсивний Злат. Дуже схожий на свою світловолосу карооку молодшу сестру. — І якщо комусь те не ясно, то мусимо пояснити.

— Не поспішай брязкати зброєю, Злате, — хитнув головою В’ятко, помічаючи, як його рука опустилася на руків’я меча. — Те завжди встигнеш.

— Нема чого чекати, батьку! — заперечив Злат. Підійшовши до вікна різьбленої дерев’яної світлиці, він поглянув на смарагдовий килим величного Кістяного лісу, котрий тягнувся від Світограду через більшу частину князівства аж до далеких незвіданих земель. — Чи думаєш, Рудобород та Імлистий чекатимуть? Як би не так!

Радогор стиснув плечима, киваючи на Злата.

— В його словах є крапля правди? — спитав В’ятко.

Радогор кивнув.

— Може треба поїхати до столиці та вдихнути те, чим Гострозоровичі дихають? — звузила очі Уміла.

— Гарна думка, сестро, але як б ти не старалася, тебе батько до Світограду точно не відішле, ¬— розсміявся Злат.

На те скупо гмикнув Радогор і навіть В’ятко всміхнувся.

— Повір, Злате, я зумію дати собі раду, навіть одна, у столиці, не гірше, аніж ти чи Радогор, — впевнено відповіла Уміла, усміхаючись.

По світлиці полинув чистий щирий сміх і на якийсь час про біду, котра грозовою хмарою нависла над князівством, дещо забули.

Світоград

Сонце в той день світило яскравіше звичайного, його чарівні золоті промені невагомими нитками перепліталися над городищем, утворюючи покривало: легке і ефемерне. Не було жодного подиху вітру, навколо панувала цілковита тиша. Навіть крони дерев застигли в нерухомості і легкий шелест зник. Небо було чистим й яскраво-блакитним, без єдиної, навіть крихітної, хмарки.

В розчинені навстіж вікна з двору долітав гул дворових хлопчаків, голоси челяді і запах печеного на великому рожні, приправленого ароматними травами та спеціями, дикого кабана.

Десь в коридорі почувся стукіт меблів, що пересували наймити і брязкання зброї. Почалися приготування до знаменного дня в житті Горислава. Дня, до якого він ніколи не готувався і якого зовсім не чекав.

Горислав відвів погляд від вікна і повернув голову до Прямислави, котра стояла на порозі його опочивальні.

Слабка усмішка з’явилася на його привабливому обличчі:

— Якщо ти прийшла сказати мені, що ненавидиш і проклинаєш, тоді не ввійду в престольну.

— Ти мій син, я не можу тебе ненавидіти, — Прямислава не відповіла на його усмішку і пройшла до вікна. Опершись на кам’яне підвіконня, визирнула з вікна, немов милувалася пейзажем.

— Мамо, я…

— Гориславе, досить! Скільки ти можеш виправдовуватись та вибачатися за те, в чому немає твоєї провини? — Прямислава не обертатися, але від того її напруга не ставала меншою.

— Я не знаю, як поводитися, що і кому говорити, аби не зробити іще гірше, — Горислав зітхнув.

— Вчиняй так, як відчуваєш. О, боги! Ти ж так на нього схожий: своїми вчинками, думками, манерами. Проте, в той же час, ви геть різні. На першому місці для Гострозора завжди було князівство, а вже потім почуття близьких йому людей. Твоє престолонаслідування яскравий тому приклад. Він знав, що чинить на благо князівства. Продовжуй його справу, оберігай нашу Благодатну Землю, будь мудрим та сильним. Ось що тепер для тебе в пріоритеті, — Прямислава повернулася до нього і, в декілька кроків подолавши відстань, погладила його щоку, частково покриту акуратною темною борідкою.

— А як же Вінцеслав? — сумно зітхнув Горислав.

— Не думай про нього, — Прямислава торкнулася його щоки вустами й відступила. — Це моя турбота.

Швидким кроком Прямислава поспішила геть. Горислав дивився їй вслід, не вірячи в те, що відбулося. Той вчинок був найвищим проявом любові матері, на більше й сподіватися не варто було. Горислав справді її розумів. Прямислава не могла радіти за одного сина, знаючи, як страждає другий, і не могла сумувати через одного, знаючи, що слід порадіти за другого. Вона завжди була гідною співправителькою князівства. Саме співправителькою, а не просто ще однією дорогоцінною прикрасою престолу князя Гострозора.

Зелена Рівнина

Саме те воєводство люд називав істинним Ірієм на землі — яскраві смарагдові луки, пишні густі сади, поля засаджені різноманітними зерновими, декілька русел, що пішли від Стрімкої, та кришталеві джерела, котрі зцілювали від різних хвороб. Тепле дощове літо та м’яка зима супроводжувалися рясними врожаями і тому воєводство ніколи не знало, що таке голод.

Будучи по природі своїй відкритими та щирими, люди півдня продавали свої товари, завжди відпускаючи їх з надлишком. Вони вважали, що коли Світодар щедрий до них, такими мають бути й вони до сусідів.

Останнє десятиліття у столиці Зеленої Рівнини воєводив Яромир, старший з синів колишнього воєводи, і воєводив мудро та розсудливо. Гострозор схвалив рішення вмираючого старого воєводи і жодного разу про те не пошкодував. Люд шанував та поважав Яромира за доброту та велике серце. У всьому його підтримувала, що було досить вагомо, його мудра дружина на ймення Ладозора. Жінка не поступалася Яромирові гострим розумом та проникливістю і обдурити її ще не вдавалося нікому. Таким був і їхній єдиний син. Юний Радан ввібрав в себе лише найкраще від батьків: розум, розсудливість, щире серце, а ще надзвичайну вроду своєї матері.

Першим радником, другом та помічником для Яромира завжди був і лишався досі його молодший брат Благомир — вправний лучник та дужий воїн, але разом з тим веселий та товариський парубок з доброю вдачею.

Заслужено Зелена Рівнина вважалася найспокійнішим та геть неконфліктним воєводством, за що інколи платилася сутичками з розбійниками на тракті, що вів зі Світограду до воєводства. Проте люди півдня вперто продовжували вірити в те, що добра на світі все ж більше, аніж зла.

Коли звістка про останню волю Гострозора дійшла до Зеленцвіту, столиці воєводства, котра розкинулася на гладкій широкій рівнині, оточеній пасовищами та густими садами, Яромир зібрав на раду Благомира, декількох довірених йому воїнів та звичайно ж Ладозору.

Довго говорити не довелося, бо всі одразу ж зійшлися на тому, що рішення покійного князя було єдино вірним і спротиву підлягати не може, як би сумно для Вінцеслава те не звучало.

— Гадаю, навіть обговорювати тут нічого, — промовив Благомир, підіймаючись з вишуканого дерев’яного стільця роботи східних майстрів. — Горислав саме той князь, котрий потрібен нашій Благодатній Землі. Його правління стане достойним Гострозора.

Благомир знав Горислава не з чуток, бо ще хлопчиком вони разом навчалися воєнної справи по всім воєводствам й здружилися. Та дружба пройшла через роки і досі залишалася міцною, мов північний камінь.

Воїни, котрі були запрошені на раду, згідно кивнули на ті слова.

— А ти що скажеш, Ладозоро? — Яромир перевів погляд на дружину.

— Скажу, що дружба з княжичем одне, а прийняття його як князя, котрим він ніколи не готувався стати, вже інше, — хитнула золотоволосою головою вона. — Не серцем такий вибір робиться, а розумом, але в цьому випадку Благомир вірно каже. Горислав гідний ключів від Світограду, а відповідно й князівства.

Яромир накрив її долоню своєю і ніжно стиснувши відпустив, а тоді підвівся з-за широкого круглого столу, за котрим вони всі сиділи:

— Тоді раді нашій продовжуватися доцільності нема. Повертайтеся до своїх справ.

Яромир рушив до широких кованих дверей та прочинивши їх опинився на відкритій частині кам’яних палат, звідки відкривався казковий вид на околицю. Він вдихнув п’янке й солодке південне повітря.

Яромир щиро та глибоко любив своє воєводство і ладен був за нього життя покласти, якби знадобилося, але згадуючи фортецю В’ятко, споруджену в серцевині дрімучого лісу, чи кам’яну обитель Велерада, котра височіла в нутрі скелястих гір, розумів — його фортеця найлегша здобич для будь-кого, хто спробує на неї зазіхнути. Впевненості в тому розумінні додавало й те, що люди півдня, від природи своєї, ніколи не були природженими воїнами, що обожнюють брязкання зброєю. Навпаки, мирні та м’якосерді, вони пишалися тим, що землероби і труд на землі приносив їм куди більше задоволення, аніж воєнні походи.

— Спитати хотів, — до Яромира наблизився Благомир, за звичкою, укладаючи довге темне волосся в хвіст на потилиці. — Ти коли вже малого на раду пустиш?

— На раду? — скептично всміхнувся Яромир. — Не зарано ще?

— Хлопцю сімнадцять весен минуло. Згадай, коли батько нас на раду вперше пускав: ні тобі, ні мені ще й п’ятнадцяти не було. Розумію, що Радан ваш первісток, на жаль єдиний, і ви хочете захистити та вберегти його, — Благомир затих, намагаючись підібрати потрібні слова. — Але хлопчик рано чи пізно таки має ставати чоловіком. Згоден зі мною?

Яромир задумався, подумки згадуючи розмову з Ладозорою. В ту ніч, коли вона втратила чергову, ще ненароджену, дитину, і вони обоє зрозуміли, що всі намагання марні, вона ридаючи благала Яромира про одне — Радан залишиться у Зеленцвіті і щоб там не сталося, він, Яромир, вбереже його. Яромир пообіцяв.

— Тебе турбує щось? — в темних очах Благомира ковзнуло хвилювання. — Ти знаєш щось, чого не сказав на раді?

— Хіба ж я колись мав від вас таємницю? — всміхнувся Яромир, але якось сумно. — Ні, брате. Я думаю про те, що обіцяв Ладозорі не наражати Радана на небезпеку, без вагомої на те причини.

— Розумію тебе і її розумію. Ти ж знаєш як я шаную Ладозору і схиляю голову перед її мудрістю, але якщо ти не дозволиш Радану стати справжнім чоловіком, він так і залишиться дитиною. А що з ним буде, коли нас з тобою не стане? Коли не стане Ладозори? Хто ж тоді його оберігатиме та захищатиме?

Яромир відвів погляд до мальовничого пейзажу, нічого не кажучи у відповідь, бо знав, що Благомирові слова влучні та правдиві.

Світоград

Коли в світлицю Прямислави попросився радник Будей, служниця вже встигла розпустити її довге хвилясте волосся з зачіски і зняти з голови золотий вінець.

— З чим завітав? — поцікавилася Прямислава, піднімаючись з обшитого хутром табурета. Служниця тим часом зняла з її поясу тонкий ремінець, на якому поблискував прикрашений самоцвітами шкіряний чохол невеликого клинка.

— У княжни з’явився наречений? — Будей оглянув княгиню напруженим поглядом.

— Ще ніяких оглядин не було. Местислав передав мені, що мав розмову з Орієм з Імлистої Пустки і що той цікавиться Дарою, — повела плечем Прямислава. — А хіба зарано? Сімнадцять весен минуло.

— Чому саме воєвода Імлистої Пустки? — вів далі Будей. — Чом не котрийсь з синів Білощита з Вовчого Урвища, чи молодший брат Лучника з Зеленої Рівнини? Заледве Орій вірніший тобі за В’ятко чи Яромира.

— Бо більше ніхто того не зробив, — прошипіла Прямислава. — Ти хіба не розумієш, що тепер буде? Що буде з Дарою? Її захистити зможе лиш її чоловік.

— Від кого? Хто б з хлопчиків не сів на престол, він не скривдить Дару! — запротестував Будей.

— Думаєш, Орій буде їй поганим чоловіком? — Прямислава вигнула брову, повернувши до нього голову.

— Найгіршим з найгірших, — відрізав Будей.

Мить Прямислава вагалася з відповіддю, а тоді мовила:

— Зараз не час для особистих симпатій. Якщо я заручу його з Дарою, то буду впевнена у відданості хоча б одного з воєвод. У Білощита є дочка, з нею можна заручити Горислава.

— В’ятко і так відданий княжичеві, бо відданий вам, — Будей раптом пильно придивився до її похмурого обличчя. — Княгине, ти знаєш щось, чого не знають радники? Що задумав Вінцеслав?

— Не знаю, можу лиш здогадуватись, тому мені й потрібна відданість воєвод. Якщо в Світограді вибухне міжусобиця, я мушу знати, що воєводи не скористаються моментом і не стануть рвати князівство назад на свої шматки, як це було колись, — відповіла вона, стискаючи кулаки.

Будей наблизився до неї і схопив за руки:

— Зупини Вінцеслава!

— Ні, — Прямислава вирвалася з його досить чіпкої, як на старця, хватки і хитнула головою. — Він мій син, піти проти нього не можу.

— У тому, що назріває, тобі в будь-якому випадку доведеться стати на бік одного з синів і піти проти іншого. Інакше ніяк, — гнівно кинув їй Будей і покинув кімнату.

Прямислава притулила долоні до грудей, намагаючись не розплакатись, і відлунням повторила його слова:

— Інакше ніяк.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.