Розділ 17

Світоград

— Почнемо ось з чого. Скажи-но, князю Гориславе, чи до вподоби тобі воєводівна? І ти скажи, воєводівно, чи до вподоби тобі наш князь? — спитав Велерад.

— До чого ти це? — скреготнув зубами Орій.

— Якщо так, то чи мали ви бажання поєднати свої долі? Може ті обійми-поцілунки були проявом вашої радості. Може то ти, князю, мав намір посвататися до воєводівни за трапезою? — не звертаючи уваги на Орія, запитав Велерад.

Прямислава спіймавши його холодний погляд, вдячно кліпнула очима, але Велерад враз відвернув голову, мовби й не помітив.

— Коли все справді було так, як Метальник каже, то й проблеми нема. Якщо князь збирався свататися до воєводівни, то цілунки… Всі ми знаємо діло молодецьке, — гмикнув В’ятко.

— То чом же тоді воєводівна пручалася? — нагадав Скол.

— Бо вас помітила. Що не ясно? — відповів Яромир.

Велерад невдоволено примружив очі, підіймаючи руку вгору:

— Ото щоб не було більше припущень та домислів, я й кажу, питати обох треба. Хто питає, той не блудить.

— Складно Метальник балакає, та не вірно. Відана пручалася йому, а Горислав заявив, що за дружину її брати не буде. То про яке сватання мова йде? Краще скажіть, що ж мені тепер робити? Куди збезчещену сестру подіти? У бурхливі хвилі Синього моря кинути? — закричав Орій. — Ти, Велераде, як ось наш князь, сам скільки разів чинив?

Велерад не завагався з відповіддю й без емоцій відповів:

— Жодного!

На якусь мить у престольній запанувала цілковита тиша.

— То що ж мені робити? — продовжив Орій, стиснувши плече Відани, котра низько опустивши голову стояла поряд з ним і здавалося навіть не дихала. — Хто ж її тепер за дружину візьме?

— Я! — виступив вперед Вінцеслав. — Якщо це припинить нову хвилю ворожнечі. Ти згоден, Орію?

— Згоден, хоча ніщо вже не змиє тієї ганьби, в котрій ми з сестрою опинилися, — хитнув головою той.

— Ти благородно жертвуєш собою? — колючим поглядом вп’явся у Вінцеслава Горислав. — Це щоб мене очорнити, а себе вибілити, чи не так?

¬— Він робить те, чого не хочеш робити ти! Він куди шляхетніший та мудріший за тебе, князю. Він будь-якою ціною хоче зберегти мир у князівстві, а це ж твій обов’язок. То чи такий ти й справді хороший князь? — Орій стиснув у руках свого меча.

— Може недарма боги наслали на нас негоду, коли ми від Священного провалля поверталися? — припустив Скол.

— Орію? — врешті дар мови повернувся й до Відани. — Що ти робиш?

— Даю свою згоду на приховання твоєї ганьби, — відрізав він, навіть не глянувши на неї.

— Досить, — Тихомир раптово зірвався зі свого стільця, ступивши в бік Горислава, але наступної миті звалився на підлогу, хапаючись за груди. — Я не…

Миттєво біля нього опинилися Горислав та Вінцеслав, припадаючи поруч.

— Хлопчики, прошу… — Тихомир жадібно хапнув ротом повітря, очі його розширилися, а наступної миті грудна клітка застигла без руху.

Горислав та Вінцеслав розгублено перезирнулися розуміючи, що старець мертвий.

Широко розплющеними очима на Тихомира дивилася Прямислава і в очах тих застиг жах та розпач.

Гіркі сльози котилися по щоках Дари, коли від Любави дізналася про смерть Тихомира. На відміну від Будея, котрий завжди був занадто емоційним та Владолюба, що видавався їй якимось дволиким, Тихомир випромінював спокійне тепло і щиру батьківську любов до кожного, з ким зводила доля. Ніхто не знав, скільки років він вже ходив по землі, ніхто злічити не міг. В його очах ховалися спогади про ті часи, котрі давно покрила сиза поволока. Не було в князівстві старця, поважнішого та шанованішого за Тихомира.

— Не побивайся так, княжно! — промовила Любава, присідаючи поряд на ліжко. — Тихомир прожив довге життя, не кожному таке випадає і не часто.

— Знаю, Любаво, — Дара стерла вологу зі щік і зітхнула. — Але він був добрим і прихильним до нас, мудрими порадами наділяв, на правильний шлях наставляв.

— Тепер у радниках самої Темнолики сидітиме, — Любава заспокійливо провела долонею по волоссю Дари. — В останню путь проведуть його на заході сонця, я чула як княгиня-матінка розпорядилася.

Дара кивнула, перевертаючись на спину, і сумно поглянула на Любаву:

— Вінцеслав мене змією обізвав, ледь не вдарив… Ніколи не пробачу!

— В серцях він те, княжно. Ти не тримай на нього зла, — зітхнула Любава. — Здається, то його всі діти ночі напоумили таке виробляти.

Дара мовчки поглянула у бік вікна і схиливши голову заплющила очі. Любава підвелася з ліжка й покинула світлицю, тихо зачиняючи за собою двері.

Вінцеслав, стиснувши кулаки, ходив по світлиці власного крила, з’єднаного з палатами критою терасою, раз у раз визираючи у вікно. Очі його звузилися, а високе чоло вкрилося зморшками від напруги. Местислав з ледь прихованою насмішкою поглядав на нього, але нічого казати не поспішав. Натомість качав на коліні кульку зі скрученого прядива, наспівуючи якусь веснянку. Коли двері у світлицю відчинилися, Вінцеслав весь підібрався, вдивляючись в обличчя Орія.

Орій міцно зачинив за собою двері і підійшов до Местислава, непомітно киваючи. Местислав задоволено всміхнувся.

— Вінцеславе, я впевнений, що люд тебе підтримає, — завів розмову Орій.

— Що мені люд? Люд коритиметься тому, хто на престолі сидітиме, й слова наперекір не скаже, а от воєводи… Ось де наша перемога, або ж погибель, — відрізав Вінцеслав занадто якось впевнено.

Орій звівши брови кинув погляд на Местислава, але той лиш осміхнувся.

— Не буде другої такої можливості, брате! — Местислав повільно підвівся і підійшов до Вінцеслава. — Ти вже довів, що мудрий, а головне по-справжньому шануєш закони князівства. Воєводи бачили те, люд почує, або вже почув. Зроби останній крок!

— Тим, що береш за жінку Відану, показуєш свою шляхетність та вміння виправляти чиїсь помилки, тепер же дай зрозуміти, по чиїй провині нас покинув радник Тихомир.

— Але ж тут Горислав і справді не причетний, — в голосі Вінцеслава ковзнула добре знайома невпевненість.

— Хіба? — Местислав поклав долоню йому на плече. — Старець просто не зміг перенести того, що втнув Горислав. Одне діло з кімнатними дівками бавитися, а зовсім інше ¬— зваблювати невинну воєводівну. Саме це стало для Тихомира ударом, саме це йому серце розірвало. Вчинок Горислава його вбив!

Вінцеслав збентежено ковтнув.

— Здається, Гострозор таки помилився. Ось як буває, коли нехтуєш законами, нехай навіть і тими, що сам написав, — додав Орій. — Ти, Вінцеславе, гідний, ти князювати маєш.

— А ми завжди поруч будемо, — додав Местислав. — І вірні тобі до останнього.

— Але воєводи… — все ще не відпускали з полону Вінцеслава сумніви.

— Вони пристануть на це, тільки доведи, що гідний, — Местислав глянув на Орія.

— Скол вже на нашому боці, Яромир вагається, але думаю, теж розуміє, куди вітер правди хилить, Білощит один не вистоїть, а от Метальник… Сам Гострозор ніколи не був геть впевнений, що північ дійсно вірна йому, — додав Орій.

Мить Вінцеслав мовчки стояв, не рухаючись, заглиблений у себе по вінця, а тоді хитнув головою:

— То най буде так!

Мілада здивовано поглянула на Скола, нервово перебираючи в руках кінчик свого розшитого поясу:

— Я не розумію…

— Нема що розуміти. Тобі треба повертатися до Другоша і як найшвидше. Тригост з тобою поїде, — роздратовано відповів Скол.

— Я не хочу залишати тебе одного, я… Я можу поїхати в супроводі інших воїнів, — несміливо заперечила вона. — Нехай Тригост з тобою залишиться.

— А якби війна, ти теж би зі мною лишилася? — всміхнувся Скол. — Не хвилюйся, є кому зі мною тут бути. А тепер до княгині на уклін і гайда до Дзеркальної Гладі.

— Я все одно не розумію, чому то так все похапцем? Хіба ми не повинні вшанувати пам'ять радника Тихомира? — Мілада загорнулася у дорожню накидку, бо на дворі якось надто холодно стало.

— Я вшаную за нас обох. Боги, жінко! Схаменися і припни язика трохи, — розгнівався Скол.

Мілада хотіла обійняти його, але він спритно ухилився і вона вийшла зі світлиці у супроводі Тригоста, прямуючи в бік престольної, де з самого ранку знаходилася Прямислава.

Прощання з Прямиславою було коротким і здавалося, обидві жінки розуміли істинну суть того, що відбувалося. Мілада побажала Прямиславі доброго здоров’я та довгих років, Прямислава їй берегти багаття спокою та миру на заході, як вона робила досі. За тим були традиційні обійми і жінки попрощалися.

Мілада поспіхом вийшла на торжок перед палатами, де вже очікував Тригост та два споряджених у дорогу коня. Сильний порив вітру, котрий мов Босоркун, раптово налетів нізвідки, зірвав з її сплетеного волосся червоне покривало, кидаючи до ніг Вінцеслава, котрий якраз прямував до палат. Обережно піднявши пальцями невагому напівпрозору тканину, Вінцеслав простягнув її господині. Жінка звела на нього погляд, сором’язливо кивнувши на знак подяки, і Вінцеслав раптом здивовано кліпнув очима.

— Дякую вам, княжичу, — повторила вона ще тихше, торкаючись покривала, але Вінцеслав не поспішав його відпускати.

На якусь мізерно коротку мить їхні погляди зустрілися і жінка враз опустила голову.

Вінцеслав знову зморгнув, а тоді придивився до її блідого обличчя пильніше:

— Хто ти? Не можу згадати.

— Мілада — жінка Скола Рудоборода з Дзеркальної Гладі, князю, — відповів Тригост напружено.

Вінцеслав врешті випустив з під пальців ніжну тканину і відступив. Тригост допоміг Міладі вмоститися на дужому крупові коня і вклонився Вінцеславу, прощаючись. З під копит здійнялася курява і коні рушили в бік воріт городища. Вінцеслав же вглядався у курну хмару, що повільно осідала на землю, і відчував, як в голові вирує щось на кшталт греблі, яка от-от має прорвати.

Яромир теж твердо стояв на тому, аби Ладозора та Радан покинули Світоград, хоча вони обоє були проти. Ладозора навіть слухати не хотіла про те, аби полишити Яромира, а Радан, чи не вперше в житті заявив, що стомився ховатися за материними спідницями і вже досить дорослий для того, аби стояти поруч з батьком, якщо назріває лихо.

А лихо й справді назрівало. Яромир був в тому впевнений. Розшукавши на торжку Благомира, він відкликав його подалі від натовпу, що вже зібрався на вшанування пам’яті Тихомира, і нервово озирнувся навкруги, вишукуючи очима когось з воєвод.

—Я точно знаю, що Скол вже відіслав Міладу. Бачив, як вона їхала звідси в супроводі Тригоста, — промовив Благомир.

— Думаєш, він підозрює те, що й ми? — Яромир знову роззирнувся.

— Не знаю, що думати, але там, у престольній, то був не кінець, а лише початок, — відповів Благомир. — Що ти видивляєшся?

— Кий, нишпорка Орія, шастає повсюди і вислуховує все, що до його вух долітає, — відповів Яромир. — Не хочу, аби він і слово з нашої розмови почув.

— Маєш примусити Ладозору та Радана повернутися до Зеленої Рівнини, — стурбовано прошепотів Благомир.

— Знаю, що мушу, та гадки не маю, як те зробити, — зітхнув Яромир.

— Брате, кому довіряти можна? — раптом спитав Благомир.

— Нікому! — холодно відповів той. — Більше нікому.

В’ятко розгнівано дивився на своїх дітей, одягаючи на пояс меча:

— І щоб без вибриків! Зрозуміли?

— Батьку, — почала було Уміла, але він миттєво обірвав її помахом руки.

— Я сказав, без вибриків. А тебе взагалі треба під замок посадити, за те, що втнула. Якої вогневиці ти взагалі рота розтулила? Не важливо, бачила що чи ні, мовчати мала! — гнівно пробасив В’ятко.

— Я просто… — Уміла змовкла розуміючи, що краще йому не перечити.

— Що ти «просто»? Де голова твоя, дівко? Де твої мізки? Га? Можливо саме через тебе буча почнеться! Може саме через тебе, — В’ятко аж побагровів від люті. — А я ще тебе на все князівство вихваляв. Казав, що другої такої днем з вогнем по всій Благодатній Землі не відшукати. Переоцінив! Так, меч ти тримати вмієш, так, голову з пліч при потребі знесеш, але на тому й все!

В’ятко обійшов Умілу, киваючи хлопцям йти за ним. Злат розгнівано хитнув головою, йдучи за батьком, а Радогор м’яко торкнувся її руки, вказуючи йти з ним. На мить вдячно притулившись до його плеча, Уміла відчула, як на очі навертаються сльози, але зуміла взяти себе в руки.

Серце в грудях Дари готове було вистрибнути від незрозумілої тривоги. Спускаючись на торжок, де вже лежало тіло Тихомира, вона декілька разів спотикалася на сходинах і Любава злякано хапала її за руку та питала, що таке. Дара відмахувалася і нічого не відповідала, бо й сама не знала ¬— ноги просто не слухалися, просто дерев’яніли з кожним новим кроком до торжка. Побачивши безліч люду, воєвод та братів з матір’ю, їй вже геть зле стало. Дара вчепилася в руку Любави, відчуваючи, що повітря не вистачає. Любава в чергове запитала чи все гаразд, на що Дара попросила подати води.

Любава прожогом кинулася до кринички, що була під фортифікаційною стіною, а Дара ступила крок до матері і знову заточилася. Притуливши долоню до грудей, вона зупинилася, відчуваючи, як паморочиться в голові. Все навколо попливло. Дара хапнула рукою повітря падаючи, але зрозуміла, що хтось підхопив її на руки, не даючи торкнутися землі.

Звівши затуманений погляд, Дара побачила, підведені сурмою крижані очі, котрі все ніяк чомусь не полишали в спокої її думки.

— Воєвоводо,— прошепотіла ледь чутно, підсвідомо провалюючись у якусь пітьму. — Велерад…

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.