Розділ 16

Світоград

— Вдруге ти наводиш на мене меч і мені вже це обридло, — рука Горислава лягла на руків’я власного меча. — Досить!

Не в силах більше дивитися на те, що діється, Прямислава виступила до дітей, намагаючись втихомирити:

— Ходімо до престольної і там будемо говорити. Радники вислухають, воєводи свідками стануть. Вирішимо це!

— Нема що вирішувати, бо я не винен в тому, в чому мене намагаються зараз звинуватити, — твердо стояв на своєму Горислав.

— Я тобі престол подарував, але знущання над невинною дівчиною дарувати не буду, — викрикнув Вінцеслав. — Ти своїм вчинком пам'ять батька осквернив. Розумієш?

— Брехня! Горислав не міг зробити нічого, що осквернило б пам'ять батька! — закричала Дара, затуляючи собою Горислава.

— Княжно, ти тямки не маєш, про що тут мова. Не вплутуйся, — Орій торкнувся її руки, намагаючись відвести в бік.

— Не смій мене торкатися! — Дара зі злістю глянула на нього. — Ніколи не смій мене торкатися, бо очі видряпаю!

Орій зумівся з тієї відповіді і на мить в лоджії стало тихо.

— Пропоную все вирішити добром, — мовив Владолюб. — Якщо те, про що каже воєвода Імлистої Пустки правда, то князь має загладити свою провину. Бо ж і справді, що то за князь, що беззаконня чинить?

— Нічого я визнавати не буду, бо нема за мною провини, — гордо мовив Горислав.

— Князю, нехай не все, але дещо ми своїми очима бачили. Не засліпив Світодар нікого в ту мить, як ми на лоджію вийшли, — заперечив Владолюб.

— Якщо було це, то могло бути й інше, а якщо ні, то поясни нам, що ж таки було, — додав Скол. — До того ж всі ми чули, що повідала воєводівна Вовчого Урвища.

Велерад примружив очі, вуст його торкнулася ледь помітна усмішка — Скол завжди був на боці переможців і ніколи на боці переможених.

— Дайте князю сказати своє слово і все пояснити, — В’ятко аж зуби зціпив після слів Скола. — А Уміла могла й щось не розгледіти чи сплутати. Не варто забувати, що вона лиш дівка, а всі дівки велику уяву мають.

Уміла шарпнулася вперед, але Злат до хрускоту кісток стиснув її руку, не даючи мовити більше й слова.

— Якщо питати, то обох треба, — раптом промовив Велерад і люд навколо нього розступився, наче пропускаючи вперед. — І князя, і воєводівну. Якщо сталося щось, то де, коли, як?

— Брудних подробиць хочеш? — Орій кинув спопеляючий погляд на Велерада. — Не буде цього! Моя сестра вже достатньо принижена сьогодні людьми, перед котрими стоїть!

— А чи ж не ти сам її принизив, той люд скликавши, — Велерад примружив очі, схиляючи голову на бік і пильно придивляючись до Орія, — своїми криками та звинуваченнями?

Местислав увесь підібрався після тих слів. Було щось в очах північного воєводи: щось холодне, щось глибоке і щось не від світу цього. Здавалося, той погляд пробирає до кісток і зазирає кудись у засіки душі, помічаючи всі таємниці.

— Ти нічого не розумієш і не зрозумієш ніколи, бо у тебе нема за кого боятися та хвилюватися, нема кого оберігати та любити, — відповів йому Орій. — А от В’ятко, наприклад, зрозуміє мої почуття, бо має дочку. Радогор та Злат зрозуміють, бо мають сестру!

— Почуття Орія можна зрозуміти, — промовив Местислав. — То ж варто таки розібратися у всьому. Ти вірно кажеш, Велераде.

Орій гнівно глянув на Местислава, наче питав, на чий бік той раптом стає, але Местислав навіть бровою не повів.

— Прошу всіх до престольної, бо так діло не вирішиться, — наполегливо попросив Владолюб і послухавшись його, всі рушили назад до коридору.

— І це мене батько негідним престолу вважав? Най гляне, що його «гідний» син виробляє! — закричав Вінцеслав. — Чи бачиш ти, Гострозоре, га?

— Медовуха тобі вже геть мізки виїла! — закричала Дара, хапаючи його за сорочку.

— Та як ти смієш? — він перехопив її руку, заломлюючи назад.

Прямислава відштовхнула його від Дари.

— До скону його захищатимеш, щоб він не зробив? — викрикнув Дарі Вінцеслав. — Змія, ось ти хто!

— Досить вже! — Прямислава, не стримавшись, одвісила Вінцеславові дзвінкого ляпаса і сама зумілася, що зробила те на людях.

Вінцеслав з люттю глянув на неї, а тоді прошипів:

— Я цього не забуду. Вам обом не забуду!

Він пішов, наздоганяючи решту і помічаючи, що Велерад та В’ятко досі стояли у лоджії.

— Даро, ти тут лишишся, — після короткої паузи мовила Прямислава та пішла за Вінцеславом.

Вятко поспішив за нею, непомітно торкаючись плеча, мовби підбадьорюючи.

Дара відчула, як тіло затремтіло наче від пориву вітру, хоча погода на вулиці стояла тиха та ясна. Обернувшись, помітила Велерада, що досі дивився на неї не зрушивши з місця.

— Що тепер буде? — в розпачі ковтаючи сльози, запитала не знаючи нащо.

Велерад мить мовчки дивився на неї, а тоді стиха відповів:

— Так як було, вже точно більше не буде, княжно.

Дара заплющила очі, відчуваючи як по щокам стікають сльози, а коли розплющила їх, Велерада вже поряд не було.

Ламаючи руки, Мальва вмивалася гіркими слізьми, прихилившись до стіни коридору біля престольної, і навіть не помітила, як хтось торкнувся її плеча. Злякано стрепенувшись підвела погляд своїх великих очей, впізнаючи Радана.

— Тільки не втікай, — швидко заговорив він. — Я тебе не скривджу. Не бійся.

Мальва сковтнула і згідно кивнула головою, все ще дивлячись на нього мовчки.

— Воєводівна Відана твоя господиня? — спитав Радан співчутливо.

Мальва кивнула, схлипуючи:

— Вона хороша й добра і я не хочу, щоб з нею щось сталося.

Радан кивнув:

— Розумію тебе. Ти не плач, бо сльозами ділу не поможеш. Чула таке?

— Я готова допомогти всім, чим можу, та ніхто моєї допомоги не потребує, — палко заговорила Мальва.

Радан лагідно їй всміхнувся:

— Ти дуже смілива, але ж лишень маленька дівчинка, до котрої навряд чи дослухаються. Проте, я думаю, все вирішиться на користь твоєї господині. Князь одружиться з нею та й по всьому.

Мальва з недовірою поглянула на нього:

— А як ні?

— А як ні, — задумливо мовив Радан, — то чекає на всіх велике лихо.

В коридорі почулися кроки і обоє побачили Ладозору. Мальва принишкла й відступила до самої стінки, а Радан підійшов до матері, про щось стиха запитуючи.

До престольної ввійшли тільки воєводи, ніхто з їхнього оточення не пішов за ними. Спочатку у коридорі були майже всі прибулі з воєводств, а потім вони почали розходитися по палатах та шукати собі заняття. Напружена бесіда в престольній обіцяла затягнутися на невизначений час.

Дара не могла всидіти у своїй світлиці і рушила шукати Умілу. Хотіла з перших вуст почути, що ж там таке діялося в коридорі палат напередодні.

Побачила вона всіх В’ятковичів на ристалищі, з ними були й Радан з Благомиром.

Помітивши княжну всі вони враз притихли, перериваючи свою тиху бесіду. Дарі те не сподобалося і вона відчула ворожість. Всі їй в ту мить здавалися ворожими та дволикими.

— Мову маю до тебе, воєводівно, — Дара холодно поглянула на неї.

Уміла перезирнулася з братами й всміхнулася:

— То кажи, раз маєш.

Дара думала, вони відійдуть в бік і поговорять без зайвих вух та очей, але схоже Уміла не збиралася того робити.

— Гаразд, — кивнула Дара, відчуваючи як у грудях наростає гнів. — Розкажи-но мені, що ти там таке вчора в палатах бачила.

— Я вже сказала, — продовжувала усміхатися Уміла.

— Ти брешеш! — не стрималася Дара. — Бути такого не могло.

— Нащо мені брехати? — Уміла розправила плечі, підступаючи до Дари.

— Княжно, ти не права в своїй жорстокості, — обережно промовив Злат. — Уміла сказала лиш те, що бачила.

Радогор згідно кивнув, підступаючи до Злата.

— А й справді! Нащо Умілі наклепи зводити? — промовив Благомир. — Всі ми добре знаємо Горислава, поважаємо та шануємо за його якості та характер…

— То чого ж ніхто з вас за нього не вступився, коли так? — Дара обвела жорстким поглядом кожного з них. — Чом ніхто не сказав про ті якості?

— Княжно, я бачила те, що бачила, — промовила Уміла. — Йшла коридором, дивлюся, а там князь обіймає Відану та шепоче їй щось. Хтозна, чим ті шепотіння закінчилися.

Дара аж сіпнулася від почутого:

— Про що ти кажеш? Що говориш? Хіба міг би Горислав вчинити негідно з воєводівною? Хіба міг би взагалі вчинити так безчесно?

Парубки перезирнулися між собою і на вустах кожного блиснула насмішка.

— Є, княжно, речі, котрі тобі не пояснити до… — Благомир на мить задумався, підбираючи потрібні слова, — до певного моменту. Тому судити про них нам, тим що з боку, щонайменше не розумно.

— Мила княжно, ми не вороги тобі, — м’яко втрутився в розмову Радан. — Жоден з нас тобі не ворог. І князеві ми не вороги.

— То чом поводитеся саме як вороги? — Дара крутнулася на п’ятках і поспішила з ристалища.

Злат кинувся за нею, на ходу хапаючи за руку:

— Зажди, княжно!

Дара зупинилася, вириваючись з його рук, і сердито поглянула в очі. Злат миттєво послабив свій потиск, але зовсім її не відпустив. Він м’яко торкнувся вільною рукою її щоки та спробував вкласти у свій погляд все тепло та ніжність, на які був здатен.

— Горислав не винен! — здавлено мовила Дара.

— Я вірю, але Благомир вірно каже, — Злат дещо всміхнувся. — Є речі, котрі ти ще поки-що не розумієш. Даро, він цілував Відану…

— То злочин? А якби…якби я тебе поцілувала зараз, це був би злочин? — Дара почервоніла до коренів волосся. — Не гоже мені про таке говорити, та ще й з тобою, але ж то правда. Хіба почуття — злочин?

Зачувши про поцілунки, Злат вже геть далі не слухав, милуючись ніжним обличчям Дари, але вона здаватися не збиралася.

— Почуття не злочин. Якщо двоє закохані, якщо одружитися мають, то геть не злочин, — зачаровано поглядаючи на Дарині вуста, відповів Злат.

— То що ж такого, якщо між Гориславом та Віданою спалахнули ті самі почуття? — не вгавала Дара.

До Злата раптом повернулася ясність розуму і він спохмурнів:

— Тут справа не просто в почуттях. Ти так і не зрозуміла суті розмови, княжно. Орій звинуватив Горислава у дечому більшому, аніж поцілунки, а то вже не жарти. Буває так, що все виходить з під контролю… Але чоловік на те й чоловік, щоб вміти володіти собою у будь-якій ситуації. До того ж, Відана… Не до душі їй Горислав, здається… Я не знаю, як тобі пояснити, княжно…

Дара сковтнула, хитаючи головою:

— Не треба мені пояснювати нічого. Я не хочу нічого більше чути. Я знаю одне — Горислав ніколи і нічого не вчинив би на зло комусь. Якщо ж ти маєш сумніви, Злате, то нам не по дорозі.

Злат хотів відповісти їй, але Дара кинулася втікати з ристалища, дещо підібравши свої спідниці.

Вся зачарованість ним миттєво спала з очей, як вранішній туман. Більше нічого окрім ворожості Дара до Злата не відчувала.

Думки в голові Прямислави раптом збилися докупи, утворюючи незрозуміле місиво, а такого з нею не бувало. Зазвичай з будь-якої ситуації вона могла вийти переможницею, могла відстояти власну думку та нав’язати її іншим, примусити дослухатися до її слів, але аж ніяк не навпаки.

Ще з юних літ Прямислава володіла якоюсь особливою здатністю заспокоювати та направляти людей у тому напрямку, котрий був зручний для неї. Проте в престольній, поглядаючи на власних синів, розуміла, що їх примирити вже не вдасться. Горислав був занадто гордим, аби визнати за собою те, чого не робив, а Вінцеслав був занадто впертим, аби визнати те, що не помиляється.

Прямислава намагалася зрозуміти, звідки ж потягнулася ниточка розбрату, котра на очах скручувалася у таку плутану купу, котру розплутати вже здавалося неможливим.

Скосивши погляд на Відану, Прямислава визначила її роль в тій історії миттєво ¬— дівчинка була пішаком. Ніколи б сама ні до чого подібного не додумалася, до того ж в ній відчувалася симпатія до Горислава. Короткі ледь вловимі погляди, котрі Відана кидала на нього, лиш підтверджували здогадки Прямислави. Орій виглядав розлюченим, але й наляканим одночасно, що примушувало Прямиславу вишукувати і у його діях двояку суть. Можливо так він мстив їй за відмову у сватанні до Дари? Задумалася княгиня, але ту думку відкинула враз. Вона ще не дала йому твердої відмови і Горислав теж не дав. Навіть якщо все ж замислив щось Орій, то чом його підтримала дочка Білощита? З нею Імлистий точно ніякої дружби водити не міг.

— Князю, чи визнаєш ти перед нами, радниками, перед княгинею-матінкою нашою та перед шанованими воєводами, що звабив дівчину? — запитав Будей. — Чи візьмеш її за дружину, коли визнаєш?

— Не візьму, — твердо відповів Горислав, поглянувши на Відану. — Бо я не визнаю своєї вини. Не зваблював я її!

— Як тобі, князю, язик обертається так брехати, дивлячись нам усім в очі? — закричав Орій.

Владолюб помахом руки наказав йому змовкнути і поглянув на Горислава:

— Чи розумієш ти, яка недобра слава над тобою нависла? Чи ж не краще…

— Не краще, раднику! — обірвав його Горислав. — Чому я маю брати на душу чужий гріх? Я не торкався Відани.

— На лоджії ти її цілував! — закричав Вінцеслав. — Без її згоди!

— То правда, я теж свідок, що воєводівна пручалася, — тихо мовив Местислав.

— Що ж ти на це скажеш, князю? Є свідки, що підтверджують твою негідну поведінку, — промовив Скол.

Велерад не стримавшись пирснув од сміху і погляди присутніх враз зосередилися на ньому:

— Хто б казав про негідну поведінку.

— Ти хочеш щось сказати, воєводо Велерад? — запитав Тихомир, важко дихаючи. Старець взагалі виглядав якось геть недобре.

— Ну, як питаєте, то скажу, — Велерад з котячою грацією пройшов престольною, поглядаючи на присутніх і зберігаючи на вустах свою хитру, дещо підступну усмішку. — Повернімося до самого початку цієї дивної історії.

Коли насмішкуватий погляд підведених сурмою очей впав на Местислава, той аж побілів і принишк поряд з престолом, очікуючи на те, що ж далі скаже північний воєвода.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.