Розділ 21

Зміїний Хвіст

Їжак повернувся в Головний зал, коли сонце за вікном вже плавно котилася до горизонту. Йому здалося, що Велерад спить, схиливши голову до спинки трону, але лиш зробив крок до помосту, Велерад зненацька розплющив очі, направивши на нього ніж, що лежав на колінах.

— Це ж тільки я, воєводо, — Їжак аж підстрибнув на місці. — Рану князя промили й зашили. Жити буде і битися ще теж.

— Слава богам, — Велерад опустив ніж назад на коліна й розслабився. — Що ще?

— Перенесли його до вільної світлиці та напоїли сонним відваром. Як немовля спатиме до завтра. А у вашій світлиці парна вода очікує, — Їжак усміхнувся.

— Пильнуй за князем. Скажеш, я послав, — Велерад підвівся. — До речі, як там у нас справи з водою?

— Поки нічого, але ж літо ще попереду, самі знаєте, — сумно стиснув плечима Їжак.

— Гаразд. Матейко де? — на порозі залу Велерад обернувся.

— Взяв двох хлопів та поїхав до Заскаля на каменоломню, а ще у Зміївнику знову чубляться, то він сьогодні вже не повернеться, — мовив Їжак, дрібочучи позаду.

— Добре, — Велерад на мить задумався, а тоді додав. — Хай Вішата пантрує оборонну стіну обома. Хтозна, що воно на ділі буде.

Їжак кивнув, схиляючи голову в поклоні.

Велерад пішов до своєї світлиці, помічаючи в одному з темних коридорів Соловію, але звернув на горішній поверх, навіть не кивнувши на знак вітання. Дівчина спохмурніла на очах і зціпивши зуби, рушила у своїх справах. Те, що діялося з воєводою, з її воєводою, Соловію геть не влаштовувало. Справа була не лише у перевороті, котрий стався у Світограді, і дівчина те серцем відчула.

Зелена Рівнина

Мов неприкаяна, ходила Ладозора по Головному залу, стискаючи та розтискаючи кулаки і все не могла повірити, що Яромир вчинив таку підлість. Вони були одружені вісімнадцять весен і ніколи ще за той час Яромир не приймав якесь важливе рішення, не порадившись спершу з нею. Ні, то не означало, що він у всьому дослухався до неї чи робив, як вона скаже, зовсім ні, але радився завжди. Теперішній же вчинок став для Ладозори цілковитою несподіванкою. Бідкалася вона над тим, що надалі чекатиме Зелену Рівнину та й саме князівство. Гострим розумом була наділена, тому ніколи б не повірила, що Вінцеслав принесе на Благодатну Землю благодать богів. Навіть в те, що його обрали боги на торжку, Ладозора не вірила.

— Мамо? — до Головного залу ввійшов Радан, незвично для неї тримаючи руку на мечі, котрий був прикріплений до його поясу.

— Куди ти? — враз запитала Ладозора, присідаючи на трон воєводи.

— Батько та Благомир у столиці, то й я там бути маю, — впевнено відповів Радан.

— Ні, не маєш, — обірвала його Ладозора. — Що за дурниці?

— Мамо, мені сімнадцять, я майбутній воєвода Зеленої Рівнини і моє місце там, де вирішується її доля, — твердо заявив Радан.

Ладозора ледь стрималася, аби не нагримати на нього, як на мале неслухняне дитя, і лиш хитнула головою:

— Тобі нічого у Світограді робити. Принаймні зараз нічого.

— Там батько! — чи не вперше твердо заперечив їй Радан.

— Твоєму батьку темні духи розум сплутали і здається мені, що за те розплачуватися буде ми всі, — відповіла Ладозора підіймаючись та підступаючи до нього.

— Може вже досить мене за своєю спідницею ховати? Га? Не хлопчик давно! — відрізав Радан.

— Сину, чи ж я хочу тобі на гірше? Чи ж для воєводства гірше хочу? — примирливо мовила Ладозора. — Так, ти не хлопчик вже і я це бачу, все воєводство бачить. Ото ж як його майбутній воєвода скажи, що маєш робити?

— В першу чергу дбати про воєводство, — відповів Радан, чудово розуміючи, куди матір хилить.

— А саме? — сумно всміхнулася Ладозора.

— Залишатися у Зеленцвіті та захищати його в разі нападу, — продовжив Радан. — Але ж батько став на бік переможців, то від кого захищати Зелену Рівнину? Думаєш, на неї Метальник чи Білощит нападуть?

— Сину, ми не знаємо, чи ж батько, наш воєвода, дійсно на бік переможців став, — сумно відповіла Ладозора і стиснувши плечима, торкнулася вустами його гладкого чола, а тоді швидко рушила до дверей.

Світоград

В першу чергу, повернувшись до палат, Вінцеслав пішов до світлиці, де знаходилася Відана. Дівчина до свідомості не поверталася і тіло її все ще горіло у сітях вогневиці. Поряд з ліжком скрутилася Мальва, ласкаво стискаючи гарячу долоню своєї господині руками. Дівча весь час ворушило вустами, певно проголошуючи благання богам.

Помітивши Вінцеслава і без того великі очі Мальви розширилися ще дужче.

— Як вона? — хрипко спитав Вінцеслав, несміливо переминаючись з ноги на ногу в порозі.

Мальва лиш злякано стиснула плечима.

Вінцеслав ступив до світлиці і торкнувся пальцями води у глиняному глечику:

— Принеси холодної, а я поки з воєводівною побуду.

Мальва не зрушила з місця, недовірливо звівши брови.

— Не бійся, — зітхнув Вінцеслав. — Меча в мене більше нема. Йди, це наказ!

Врешті Мальва, наче оговтавшись від дрімоти, кивнула йому і уклонившись, тихо покинула світлицю.

Вінцеслав провів вологим рушником по чолі Відани, а тоді затримав погляд на її стулених повіках:

— Прости мене. Не думав, що так станеться, не думав, що на Горислава піду, не думав, що ти кинешся його рятувати. Чого ти це зробила, Відано? Якщо ж тоді, на Гориславів день…

Вінцеслав сам себе обірвав на слові й задумливо поглянув у вікно, намагаючись знову воскресити в пам’яті той вечір, ту незнайомку і той поцілунок.

— Чи ж то не ти була? — прошепотів і зірвавшись ледь не збив з ніг Мальву, що вже поверталася зі свіжою водою.

Навіть не дивлячись на неї, Вінцеслав чимдуж кинувся в бік престольної, аби розшукати Орія та Местислава.

Травневі дощі принесли з собою на землю неабиякий холод та похмурість, навіть найяскравіші кольори під сизими потоками потьмяніли. Так само темно було й у Местиславовій душі. Проте якщо похмурість неба рано чи пізно мала змінитися яскравою блакиттю, то з душею княжича все було не так однозначно.

Местислав відійшов від вікна, взявши зі столу срібний келих, до країв наповнений витриманим вином, та зробив ковток. Відзначивши смак напою, знову підійшов до вікна.

Святкувати було що і ненависть, котра роками жевріла в засіках його душі, задоволено притихла.

Все склалося навіть більш вдало, аніж Местислав розраховував. Переворот відбувся, Горислав вже не стояв на шляху, а головне, ніхто не запідозрив його самого.

Местислав знову зробив ковток вина, смакуючи його в роті.

Залишилася справа за малим. Правління Вінцеслава обіцяло бути коротким і драматичним, та й закінчити він повинен був так само. Вінцеслав не хвилював Местислава, куди більшу загрозу наразі представляли княгиня та Дара. Перша тим, що могла виношувати свій особистий план помсти, друга — заміжжям з Орієм чи сином Білощита. Союз з будь-котрим з них міг стати для Местислава хибним кроком, котрий приведе до падіння та смерті. Местислав прекрасно розумів наслідки такого союзу. Досягнувши своєї мети, Орій міг нанести удар йому в спину і захопити престол сам, будучи чоловіком останньої з роду Гострозоровичів. Білощит же був до смерті вірним княгині й навіть без Дари.

Стискаючи келих, Местислав заперечливо хитнув головою — ніколи нічого подібного він не допустить. На престол ніхто не зазіхне. Навіть якщо доведеться позбутися не тільки братів, а й сестри. Усвідомивши, що готовий вбити Дару, Местислав відчув короткий укол болю, але він враз розтанув.

Все вже було вирішено.

Вовче Урвище

Хоч Дара й спала глибоким сном, але коли прокинулася жаданого полегшення так і не відчула. Можливо виною було те, що сни перетворилися на жахіття, котрі вона не пам’ятала, але здригалася від самої думки.

До світлиці ввійшла молода симпатична жінка і допомогла їй одягнутися та заплела волосся в товсту косу. Дара подякувала, але надто вже розсіяно. Думки її блукали далеко-далеко від В’ятичева і понад усе на світі Дара хотіла були поряд з Гориславом та матір’ю.

Жінка розповіла, що повернувся воєвода і її чекають до сніданку. Дара ще раз подякувала та попросила провести до В’ятко. Жінка з лагідною усмішкою кивнула і вони разом спустилися вузькими дерев’яними сходинами у просторий хол, а звідти вийшли на внутрішній двір фортеці. Жінка пояснила, що в літню пору воєвода з родиною снідають на вулиці. Дара з того здивувалася, а коли побачила широкий стіл під крислатим столітнім дубом, за котрим сиділи В’ятко, Радогор, Уміла та Злат, навіть трішки всміхнулася.

— Люба княжно, проходь до нас, — лагідно усміхнувся їй В’ятко, киваючи на стілець поряд з собою, навпроти Уміли.

— Вдячна тобі, воєводо, — Дара граційно схилила голову на знак подяки і присіла на запропонований стілець.

— Смакуй, що бажаєш, — В’ятко обвів рукою стіл, де вже були молоко, мед, паляниці, сир, сметана та навіть перші лісові ягоди.

— Я питати тебе хочу, воєводо, — несміливо почала Дара, навіть не глянувши на наїдки. — Що у Світограді діється?

В’ятко перезирнувся з Радогором, а тоді повільно пригладив свою густу, припорошену сріблястим інеєм, бороду:

— Хочеш знати, то я скажу. Вінцеслав здійснив бунт. Імлиста Пустка, Дзеркальна Гладь та Зелена Рівнина на його бік стали, Местислав теж.

Дара аж язика собі прикусила, аби не спитати, як вчинив Велерад.

— Вінцеслав певно не в собі зовсім був, бо ранив воєводівну Імлистої Пустки, а потім і Горислава, — додала Уміла та враз змовкла, опустивши голову.

В’ятко сердито кашлянув, а тоді знову перевів погляд на Дару:

— Що з воєводівною буде я не знаю, але Горислав духам Темнолики точно не здасться, тому не лякайся княжно.

— А мама? — Дара вся зіщулилася. — Що з нею?

— Вона — княгиня, — В’ятко співчутливо торкнувся її руки, накриваючи своєю широкою мозолястою долонею. — Не думаю, що ті біснуваті наважаться заподіяти їй якесь лихо.

— Гориславу ж змогли. Боги! Ніхто! Ніхто не завадив Вінцеславу, — Дара ледь стримувала сльози. — Ви всі стояли й дивилися.

— Це не так, дитя, — м’яко заперечив В’ятко. — А ти не лий сльози, бо ж княжна! Бо ти роду, що славиться своєю витривалістю та стійкістю.

Дара слабко кивнула:

— А де ж Горислав залишився, якщо поранений?

— Його Метальник до Зміїного Хвоста забрав. Там про нього подбають і на ноги поставлять, — В’ятко нахилився до неї. — Але в столиці про це не знають і знати не повинні.

Очі Дари заблищали, немов оживаючи. Ледь зачувши, що Горислав у безпеці, ледь зачувши, що з ним все буде добре, ледь зачувши, що Велерад залишився вірним Гориславу Дара сіпнулася:

— Я до нього хочу!

І враз зрозуміла, що в ту мить не знала, до кого саме хотіла: до Горислава, чи ж все-таки до північного воєводи.

— Чи можна довіряти Метальнику? Всі ми знаємо, що він власній голові не друг? — втрутився у розмову Злат, поглядаючи на В’ятко. — Та й порядністю не відзначається.

— Він не відзначається доброю вдачею, а не порядністю, сину, — жорстко відповів В’ятко. — У столиці вважають, що Горислав у Вовчому Урвищі, тому маємо трохи часу, аби вирішити, як діяти надалі. До того ж кращих за північних швачок нема. Ніхто ліпше рану князя не зашиє.

— Будемо оборонятися, — спалахнув Злат. — Чого це на Метальника перекладати те, що самі зробити можемо?

— Ти молодий і дурний, сину мій, — гнівно відповів В’ятко. — Війна — остання справа. Виступати поодинці проти об'єднаної армії Імлистого, Рудоборода та Лучника, а також тих продажних собак, що перекинулися від Горислава до узурпатора, ми не зможемо. Це добровільна загибель!

— То ж хіба Метальник не прийде нам на допомогу, раз ми вже в одному котлі? — запитала Уміла.

В’ятко невдоволено хитнув головою:

— Велерад дарма своїми людьми нізащо ризикувати не стане. І я не хочу. Ми, здається, ще одну біду маємо.

— Це ж яку? — запитав Злат.

— Княжна — то пряма дорога до престолу для Орія, — після тривалої паузи все ж мовив В’ятко, поглядаючи на Дару.

— Як то? — Дара в усі очі дивилася на Білощита. — Я до престолу нічого не маю.

— Дитино, княгиня думає, і ми з нею згодні, що сватання Орія до тебе не просто так було. Він мітить вище, тому втерся в довіру до Вінцеслава. Проте я вважаю, якщо Вінцеслав настільки недалекий, що того не зрозуміє, хитрий мов лис Местислав помітить і ходу йому не дасть, — відповів В’ятко.

— Не бачити йому княжни нареченою, як вух своїх, — процідив крізь зуби Злат, стискаючи руків’я свого меча.

В’ятко сумно усміхнувся їй:

— Як бачиш, тут ти в цілковитій безпеці.

Дара нічого не відповіла. Її думки вже знов витали десь на півночі, над Зміїним Хвостом, що раптом став дуже важливим.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.