Розділ 26

Світоград

Щойно переступила Прямислава поріг престольної та поглянула на Вінцеслава, котрий гордо сидів у вінцеві, як почулися крики та зойки, що долітали через прочинені вікна з торжка. Спочатку до вікон підійшли радники, тоді Орій, а за ним і Местислав з Вінцеславом.

— Що то діється? — здивовано спитав Вінцеслав, визираючи у вікно через плече Орія.

— До палат біжать, сталося щось, — Орій стиснув плечима. — За мить почуємо.

Прямислава повільно підійшла до престолу та зайняла своє місце, тим самим показуючи присутнім, що ще княгиня.

— Княгине, — Вінцеслав теж до престолу підійшов, але сідати поруч не поспішав. Не мав що їй сказати більше і не знав, чи варто взагалі.

Прямислава нічого не відповіла, дивлячись на те, як прочинилися двері престольної і на порозі з’явилися захекані, заплакані дівчата-прачки. Десь позаду них чулося голосіння Домни.

— Матінко-княгине! Лихо! Ой, лихо! — наперебій заголосили дівчата. — Там, у ріці… Утоплениця!

— Хто? — Прямислава аж сіпнулася на престолі.

— Любава, княгине! — вчепилася в одвірок Домна. — Любава наша — утоплениця.

— Ще одна русалкам за подружку стала, — сумно зітхнув Будей.

Орій мовчки слухав жіночий плач впереміш з розповіддю, а тоді раптом перевів свій погляд на Местислава. На вустах того виднілася ледь помітна насмішка, наче в дитини, котра шкоду зробила, але в тому зовсім не кається.

Вінцеслав стиснув щелепи, відчуваючи потужний приплив гніву та люті. Він бачив її напередодні, говорив з нею. Вона ж його з пивниці ледь живого притягла та свіжою водою напувала. Вона була така мила, така весела, така духмяна, мов та квітка, а ще вона була жива. Була!

Не знав Вінцеслав, що там далі робилося. Він стягнув з голови вінець і залишивши його на престолі, непомітно пішов.

Осідлавши свого коня, поїхав до пивниці старого Щуки та взявши повний кухоль медовухи, збирався забутися в гіркому дурмані.

Себе Вінцеслав винив у смерті Любави. Вважав, що скривдив її своїм вчинком і перелякавшись нещасна служниця кинулася у бурхливу ріку.

Стискаючи пальцями патлату голову, Вінцеслав взагалі відірвати її хотів, аби більше не кривдити тих, кому був небайдужий і не робити помилки, котрі він робив.

Вже коли сонце пливло за обрій, фарбуючи околицю в розплавлене золото, біля воріт городища зупинилися троє вершників на добротних, але стомлених конях. На одному з вершників виднілася темно-зелена мантія з зображенням білої виноградної лози — відмітний знак воєводства Зелена Рівнина.

— Хто такі і що треба? — долинув голос з оглядової башти.

— Я Радан, син Яромира Лучника, — один з вершників виїхав вперед, аби його можна розгледіти з вікна. — Я з новинами до батька.

— Вітаємо тебе, сину Яромира, — долетів до Радан голос вартового, а тоді важкі, ковані залізом, ворота городища відчинилися.

Стискаючи упряж свого коня, Радан галопом помчав до палат, що біліли попереду. Від розуміння того, яку страшну звістку привіз батькові, чоло його вкрилося холодним потом, а руки тремтіли, але Радан зумів опанувати себе і зіскочив на курну землю навпроти сходів, що вели до палат. Кивнувши супроводжуючим його воїнам йти за ним, Радан легко підійнявся до прочинених навстіж дверей і ступив у приємну прохолоду, де пахло свіжопобіленими стінами та ароматом жасмину.

Поклавши долоню на руків’я меча, котрий висів на поясі, незвично суворий та похмурий, Радан рушив вервечкою коридорів, допоки не вийшов до анфілади, котра вела просто до престольної.

На зустріч йому з’явився Орій, задумливо прямуючи кудись у своїх справах. Він двічі поглянув на Радана, поки зрозумів, хто перед ним.

— Син Яромира, чи не так? — криво всміхнувся Орій.

— Так, а ти воєвода Імлистої Пустки? — питанням на питання відповів Радан.

— Він самий, — Орій примружив очі. — Чом ти тут? Здається ж Яромир тебе до Зеленцвіту відіслав.

— Я з новиною для батька, — більше Радан пояснювати нічого не став. — Чи знаєш де він?

— Знаю й скажу. Його князь Вінцеслав до Вовчого Урвища відіслав з важливим дорученням, — відповів Орій. — Я накажу служницям тобі світлицю підготувати і повідомлю князеві, що ти у Світограді. Він всіх, хто прибуває, на мову кличе. А ще вам пообідати треба з дороги.

— Гаразд! — шанобливо хитнув головою Радан. — Буду вдячний за кухоль води та шматок паляниці для моїх хлопців.

Орій помітив одну з кімнатних дівок, котра підмітала на протилежному кінці анфілади, та підізвавши до себе, наказав розташувати прибулих, а сам подався далі.

В ту мить здалося, що на шиї вже стягується невидима петля.

Местислав повільно походжав по престольній, зціпивши руки на поясі. То він визирав у вікно, то поглядав на стіл радників, то роздивлявся вишукано розписані стіни, на котрих були змальовані боги. Час від часу погладжував гладке підборіддя, будуючи свій подальший план.

Декілька хвилин тому з престольної вийшов Скол і він був більш аніж задоволений. Местислав передав йому новий указ, підписаний вже дійсно Вінцеславом, а фальшивий кинув до жаровні, котра стояла в кутку, підпаливши. Мова, що велася між ним та Рудобородом, стала довірливою та більш аніж дружньою. Местислав розповідав про те, як йому важко з братом, котрий надавав перевагу чарці, а не справам князівським. Жалівся, як не сила тягти на своїх плечах князівську ношу, котра йому геть не потрібна і Рудобород слухав його, мов самого Світодара.

Коли Скол пішов, Местислав ледь стримався, щоб не розсміятися йому в спину. Навіть не думав, що так легко маніпулювати воєводою Дзеркальної Гладі. До того ж, виявилося, Рудобороду було по суті байдуже, кому служити, аби лиш він мав свій шматок влади. І Местислав дав йому те, чого Скол підсвідомо хотів — відчуття значимості.

Звісно усвідомлював Местислав, що Скол брав силою, а не розумом, і до Орія йому дуже далеко, але існувало одне вагоме «але». Орій мав власні плани і хоч того не показував, Местислав про них знав. До того ж вже надто багато Орій бачив і те ставало небезпечним. Розправитися з ним Местислав не наважувався, бо Орій залишався йому потрібен, а ще тому, що він точно був готовий до такого повороту подій.

Саме з тієї причини Местислав завів дружбу зі Сколом, аби у випадку зради Орія, мав у поплічниках хоч одного з воєвод. Шосте чуття підказувало, що Яромир ніколи не буде вірним йому. Попри те, що встав на бік Вінцеслава, Лучник давно вже сумнівався у правильності свого рішення. А Метальник досі не давав своєї відповіді, що починало відверто злити Местислава.

Местислав знав слабкість Орія, попри все, нею була і буде Відана, а Скола слабкістю вважав Міладу, тому й натякнув, що буде добре, коли Мілада прибуде до Світограду та розважить княгиню за відсутності Дари. Насправді ж Местислав мав ще одну мету, виконання котрої покладав на жінку Рудоборода ¬— вона мала зробити так, аби княгиня охолола до Відани. Бо разом з нею, ставала ще не безпечнішою.

Мальва знайшла Кия в компанії інших воїнів Імлистої пустки. Вони зібралися недалеко від торжка та про щось перемовлялися, викликаючи на дружній двобій воїнів з Дзеркальної Гладі. Захмелілі хлопи реготали та розмахували своїми мечами, хизуючись вправністю, а Кий сидів на дерев’яній лаві недалечко та лишень всміхався з того, скрутивши в руках кінець свого довгого поясу.

Помітивши сестру, Кий здивовано вигнув брови:

— Ти чого тут?

Мальва роззирнулася, помічаючи зацікавлений погляд декількох воїнів з Дзеркальної Гладі.

— Ти до Вовчого Урвища їдеш, — не спитала, а стверджувала вона.

— Хто таке тобі ляпнув? — продовжував вигинати брови Кий.

— Воєвода сам не їде, отже ти точно там будеш, бо ти його очі й вуха, — відповіла Мальва.

— Чого тобі треба? — знову спитав Кий, з презирливою насмішкою в голосі. — Іграшку привезти з В’ятичева, чи що?

— Ти дещо зробити для воєводівни маєш, — прошепотіла Мальва, зазираючи йому у вічі.

Враз спохмурніло симпатичне обличчя хлопця, а в очах зблиснуло щось холодне:

— Не для Відани, а для княгині, вірно?

Мальва не відводячи погляду дивилася на нього:

— Зробиш чи ні?

— Орій за те мене у зашморг кине, — прошепотів Кий.

— Я знаю, що ти все так зробиш, що жодна жива душа не дізнається, — відповіла Мальва.

— А не жива? — вуст Кия знову торкнулася презирлива насмішка.

— А мертві вже нікому не скажуть, — всміхнулася й вона.

Кий лиш очима кліпнув і пішов до решти хлопів, що зібралися в коло, споглядаючи двобій відчайдух, котрі згодилися бути першими. Мальва ж повільно підійшла до його коня, що був прив’язаний під оборонною стіною разом з іншими, готовий вирушати у путь. Вона погладила шовковисту гриву і дотуляючись до нього, непомітно вкинула у сідлову сумку листа. Не бачила, але знала, що хоч Кий і стояв у колі, наче спостерігаючи двобій, його пильний погляд був прикутий до неї.

Вовче Урвище

Пізно ввечері у ворота оборонної стіни В’ятичева загупотіли, а потім почувся незрозумілий шум та метушня.

Дара ще не спала. Накинувши на довгу білу сорочку велику квітчасту хустку, підійшла до закритих ставень, але вони були настільки щільними, що почути, а тим більше побачити щось, їй не вдалося. Закусивши губку, Дара вислизнула зі світлиці й безшумно прокралася коридором до сходів, котрі вели на перший поверх хоромів, просто у сіни.

— Хто такі? Я гостей не чекаю, — біля вхідних дверей з'явився В’ятко, наспіх натягуючи жилет і вихоплюючи з рук зброєносця свій клинок.

Дара присіла за перилами сходів і, затамувавши подих, спостерігала за тим, що відбувається. Страх скував її серце крижаними лещатами від усвідомлення, що то могли бути воїни, послані зі Світограду Вінцеславом.

Незнайомець, загорнутий у чорну накидку з глибоким капюшоном, котрий увійшов одразу за Радогором, видався Дарі вкрай вже знайомим.

Повільним рухом він стягнув з голови капюшон, промовляючи до В’ятко:

— А як щодо друзів?

У центрі сіней стояв Велерад.

По спині Дари пробігли мурашки, серце глухо вдарилося об ребра, а подих на мить перехопило. Міцніше стиснувши пальцями дерево перил, вона придивилася до його обличчя, наче жадаючи ввібрати в себе холодний погляд.

— Велерад? — здивовано вигукнув В’ятко. — Ти сам тут?

— Таку звістку довіряю тільки одному посланцеві — собі, — з кривою усмішкою відповів він.

— Князь? — В’ятко кинув на нього схвильований погляд.

— Живий, — коротко відповів Велерад. — І вітання шле.

— Живий, — відлунням повторила його слова Дара.

Забувши про все на світі: і про те, що вона майже роздягнена, і про те, що люди внизу — всі до одного чоловіки, а Велерад зовсім чужий їй, Дара схопилася на ноги і кинулася сходинами в сіни.

У сінях запанувала цілковита тиша.

Чоловіки повернулися до сходів, по яких бігла княжна, подих затамувавши. Її довге волосся розсипалося по спині та грудях, а кінчики майже торкалися підлоги. Хустка зісковзнула з плечей, відкриваючи поглядам вишукане мереживо сорочки на грудях. Тонка білосніжна тканина підкреслювала граціозність рухів і м'які вигини тіла. По щоках її котилися сльози, а з ніжного обличчя не сходила блідість.

Велерад завмер на місці, не в змозі відірвати погляд від казкового марення в білому вбранні, котре наближалося до нього. Та й ніхто не міг. Чоловіки стояли мов зачаровані.

— Живий? Горислав? — не звертаючи уваги на всіх інших, немов вони були в цілому світі лише вдвох, Дара вчепилася заледенілими від холоду пальцями в лікті Велерада. — Як він? Що з ним?

Велерад миттєво відчув холод її рук. Він здригнувся, зазираючи у величезні блакитні очі:

— Живий!

— Княжно?! — суворий голос В’ятко вмить прорізав тишу і дія її чар на оточуючих була безповоротно втраченою. — На щастя князя нема тут і він не бачить того, що тільки-но сталося!

Дара злякано озирнулася і затремтіла, відпускаючи руки Велерада.

— Батьку! Брат княжни живий. Князь живий! Думаю, в таку мить їй можна пробачити цю помилку. Вона занадто любляча сестра для свого брата і в нестямі від радості, — втрутився в розмову Злат, накинувши на Дару свою мантію, що темною тканиною вкрила її з голови до ніг.

— Велераде, йди за мною. Поговоримо в більш спокійній обстановці, — В’ятко попрямував в один з коридорів першого поверху, що вів з сіней.

— Пробачте мене, — ледь чутно прошепотіла Дара, низько опустивши голову і стискаючи біля горла шнурівку мантії, — воєводо.

Занадто вражений тим, що трапилося, Велерад лиш коротко кивнув і швидким кроком рушив за В’ятко.

— Я проведу тебе, княжно, — ласкаво звернувся до неї Злат. — Ти не бійся, жодна собака не стане базікати про те, що сталося. Нікому не дозволю, навіть Метальнику!

Дара кивнула, немов у дурмані слідуючи за ним напівтемним коридором назад до своєї кімнати.

— Ну, ось, — Злат зам'явся. — Прийшли вже.

— Спасибі, що привів, — не піднімаючи погляду, промовила вона. — За мантію спасибі. І за те, що на захист встав.

— І ще встану! Ти тільки скажи, — тихо відповів Злат, ступаючи до неї ближче. — Тільки скажи, я на все піду заради тебе.

— Негоже такими промовами дівчину бентежити, — Дара густо почервоніла і пірнула в світлицю, зачинивши перед ним двері.

Голова обертом Дарі пішла від усього що сталося за вечір. Горислав був живий, отже неодмінно повернеться і поверне Світоград. Злат, здається, щойно зізнався їй у своїх почуттях. А ще, десь там, внизу, у хоромах, був Велерад.

Про те, що посміховиськом себе перед чоловіками виставила, вона воліла не думати.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.