Розділ 30

Світоград

Мов сама Темнолика, грізна та войовнича, неслася Прямислава до престольної і не бачила перед собою перепон та перешкод. Здавалося їй, що голими руками схопить і стисне шию Местислава до хрускоту, щоб вже напевне. Лють її переповнювала по самі вінця і жадала виплеснутися чим скоріш, бо загрожувала вибухнути та поховати під уламками все князівство.

Не звертаючи уваги на вартових, Прямислава ногою вдарила по дверях, відчиняючи їх навстіж, та увійшла до престольної, важко дихаючи. Миттєво погляд її віднайшов Местислава, котрий сидів за столом радників в компанії Будея та декількох своїх вірних воїнів.

— Ти тут ніхто! Поріддя безмозкої прачки, імені котрої Гострозор навіть не пам’ятав. Ти — жебрак, котрий по моїй милості від народження жив у палатах: годований, напоєний та зодягнений. Ти не маєш жодного права на Благодатну Землю і ніколи не матимеш. Навіть якщо Горислав мертвий, навіть якщо Вінцеслав споєний та закритий на засув, ти не будеш князем! Ти не сядеш на престол! — закричала.

Местислав повільно підвівся та ступив декілька кроків до неї, всміхаючись так, мов Прямислава йому жарт розповіла.

— Я ще є! Я тут княгиня і згною тебе в темниці палат, байстрюче. В очі тобі кажу!

Местислав все так само не спішно підійшов до престолу, що виблискував у сонячних променях, котрі струменіли крізь розчинені вікна, і з все тією ж усмішкою сів на частину, котра призначалася для князя:

— Як бачте, я вже сиджу на престолі.

— Мерзенна потвора! — Прямислава кинулася до нього, але в ту ж мить її перехопили два воїна. Вирвавши руку в одного з них, Прямислава блискавично вихопила з потайної кишені рукава сукні маленький ніж і різонула іншого воїна по передпліччю.

— Досить! Скрутіть! — жорстоко наказав Местислав, а тоді поглянув на Прямиславу, котру враз перехопили інші воїни. — Ти тут більше ніхто. В очі тобі кажу! Ні твої діточки, ні ти більше престолу не торкнетеся і ніколи вже правити не будете. Мені присягнули Імлиста Пустка, Дзеркальна Гладь та Зелена Рівнина. Як добрий князь, я чекаю покори від Вовчого Урвища і вони проявлять її, віддавши княжну, якщо ж ні — жорстоко за те заплатять. Що стосується Горислава, був би він живим, то вже б дав про себе знати. І останнє, Метальник для мене не загроза. Якщо не пристане до нас, то на вічний спокій піде в надра своїх же скель.

— Ти не зумієш їх обох знищити. Ні Білощит, ні тим паче Метальник тобі не по зубах, — прошипіла Прямислава.

— Разом може й ні, а от поодинці проти трьох воєводств та раті Світограду ще й як, — відповів спокійно Местислав.

До престольної ввійшла одна зі служниць та низько кланяючись, крізь сльози, промовила:

— Сумну звістку я принесла. Прийшла кликати радника Владолюба до сніданку, але не прийде вже він. Не відійшов од сну нині.

Руки Прямислави затремтіли після почутих слів, вона шарпнулася до Местислава з криком:

— Ти! Ти радника життя полишив. Це ти зробив! Я не подарую, байстрюче. Я цього так не залишу!

— Думав я, то Вінцеслав мізкам своїм не друг, але бачу, що й княгиня не в розумі. Відведіть до її світлиці, хай одпочине, — наказав Местислав, а тоді поглянув на вкрай переляканого Будея. — А ти, раднику, пиши. Пиши все в своєму клятому літописі, нічого не пропускай.

Востаннє шарпнулася Прямислава і зловісно прошепотіла:

— Навіть якщо ти мене під сім замків посадиш, навіть якщо сам за сімома замками сховаєшся, я тебе дістану!

Местислав кивнув і воїни повели Прямиславу зі світлиці.

Челядь, котра в коридорах була, від жаху повклякала, не вірячи власним очам. Їхню княгиню-матінку вели мов злочинницю, не маючи ані крихти шани до крові, що текла в її жилах.

Орій хотів сказати Відані геть інші слова, але натомість сказав те, що вона й мала почути від безсердечного та жорстокого брата. Без довгих відступів та особливих передмов просто повідомив, що Местислав хоче її за жінку і він вже дав на те згоду. Спершу мовчала Відана мов води в рот набрала, а тоді кинулася до нього, стискаючи кулаки.

— Я не піду за нього! Ні за Вінцеслава, ні тим паче за байстрюка. Краще вже смерть! Вінцеслав — споєний медовухою пияк, що не бачить, як всім заправляє Местислав і ти у того в ногах ластишся, як цуценя. Думаєш, якщо візьмеш княжну, отримаєш престол? Местислав давно це зрозумів і ніколи на таке не піде. Він нікого не наблизить до вінця, щоб не отримати удар в спину. Местислав таке ж чудовисько як і ти!

Наступної миті Орій скочив на ноги, витягуючи праву руку, і сталевий кінчик меча торкнувся шиї Відани

— Язик за зубами тримай, інакше повиснеш поруч з тими безмозкими сміливцями, що вигукували ім'я Горислава під палатами в день заколоту.

— Краще на шибениці, аніж ось так, — відрізала Відана.

— Дурепа! Ти ж нічого не знаєш. Тут князь вже не Вінцеслав. Местиславу присягнули Дзеркальна Гладь, Зелена Рівнина та Імлиста Пустка. Нема вже твого Горислава і Вінцеслава не буде, — зі злістю прошипів Орій. — Край!

Заголосила Відана. Впавши на ліжко своє, стиснула подушки і заголосила так розпачливо та гірко, що серце у грудях Орія стиснулося.

Він ступив до дверей, але й виду не подав, що жаль відчуває:

— Вже цієї неділі перед богами клятву дасте. Посаг твій давно готовий, накажу з Імлистої Пустки привезти. Княгинею будеш, сестро, а хто князь при тобі… Хіба ж то вже важливо?

Навіть голови Відана не повернула, коли Орій пішов, лиш подушки стиснула так, що аж вени на зап’ясті здулися.

Гірко оплакувала смерть Владолюба Прямислава. Зіщулившись біля вікна своєї світлиці, спостерігала за похоронною процесією, котра рухалася по вулиці до Стрімкої. Скільки вже тіл було в попіл перетворено та бурхливими її хвилями схоронено? Про точну кількість ніхто навіть не здогадувався.

Попрощатися з Владолюбом Прямиславі не дозволили. По місту раптом поповзли чутки про те, що княгиня злягла від важкої хвороби і з ложа не піднімається.

Прямислава знала, до чого все йде. Коли звістка про ту хворобу розлетиться по всьому князівству, Местислав зі скорботою в голосі сповістить, що княгиня відмучилася і душа її вже в царстві Темнолики, з Гострозором поряд. І ніхто не дізнається, якою насправді смертю вона померла.

За себе страху Прямислава не відчувала, з долею Горислава змирилася, Дара у Вовчому Урвищі була і Відана запевняла, що Білощит неодмінно листа їхнього отримає. Прямислава вірила, бо лише віра їй і залишилася. Купка воїнів, котрі були їй вірні, перетворилася на попіл, бо рятуючи свої життя та життя своїх близьких, всі вони переметнулися до Местислава. Турбувалася Прямислава про Відану, але зробити вже нічого не могла. Хоч ще вважалася княгинею, але прав мала не більше, аніж завойований в боях заморський раб. Ще крихту новин їй Домна приносила, коли з підносом їжі приходила, але новини ті завше невтішні та сумні були.

Потрібно було шукати надійних союзників, а таких в палатах більше не було. Будей раніше вселяв їй хоч якусь довіру, а тепер вона зникла. Останній з радників повністю підкорився байстрюку-узурпатору. Проте завжди Будей слабкодухим та безвольним був. Зробив те через відчуття страху, а не через прихильність до Местислава. Тому нічого іншого Прямислава не очікувала. Єдиним, на що ще ставила, було одруження Злата та Дари, бо в тому випадку ніхто вже не мав права вирішувати долю княжни Гострозорівни. Щиро Прямислава вірила, що Білощит виконає її останню волю якнайшвидше.

Спільними з Местиславом зусиллями Орій обдурив Радана, коли той про Яромира спитав. Сказав, що думав, наче Яромир вже відбув до Вовчого Урвища, а як виявилося, вони лише опівночі вирушали, бо Рудобород на жону очікував, хоч так і не дочекався. Проте розумів Орій, що засумнівався юнак в його словах і довіри до нього більше не мав. Орій тим не дуже хвилювався, бо мав справи куди важливіші.

Местислав вже задумався, чого не повертаються Рудобород та Лучник, на що Орій відіслав декількох своїх людей, аби дізнатися, що у Вовчому Урвищі діється, ще й до Імлистої Пустки гінця відправив, бо щось дуже давно ніяких звісток від Бояна не було.

Коли ж спитав Орій, чи припускає Местислав, що кавалькада розбита Білощитом, той відмахнувся, наче від мушки. Ні, він про таке навіть не думав.

Мілада вирішила прогулятися анфіладою, бо сидіти у світлиці без діла просто не вміла. У Другоші завжди мала якусь роботу: вела господарство, допомагала травницям доглядати за хворими, разом з ткалями та швачками готувала новий та лагодила старий одяг, ростила дітей і була гарною господинею. Всі у Дзеркальній Гладі дивувалися з того, як така бідна на здоров’я жінка стільки справ встигала переробити. Не обділили Міладу боги й розумом, але от не могла вона втямити, чого ж її викликали до Світограду, коли Скола там не було, та чого Местислав так приязно з нею балакав.

Прогулюючись вздовж анфілади, вийшла з палат у двір та прислухалася Мілада до тихих перемов. То там щось спитала, то там, і врешті почала для неї картина вимальовуватися. Виявилося з князем Вінцеславом все геть погано було. Переказала Міладі Домна, що він розумом пошкодився, не в собі тепер, тому у своєму крилі. Князювання на себе Местислав бере, у неділю якраз, коли з воєводівною Імлистої Пустки священну клятву богам даватиме. Пам’ятаючи події, котрі сталися на Гориславів день та після нього, Мілада вирішила своїми роздумами з Домною не ділитися. Подякувала та й пішла собі далі. Побачивши дерев’яну лаву, котра в тіні дерев стояла, Мілада присіла та підставила бліде обличчя теплим сонячним променям.

Саме там, з вікна своєї світлиці, й побачив її Вінцеслав. Спочатку взагалі значення не надав незнайомці, у свої важкі думи заглиблений, а потім придивився. За мить згадав, як покривало з волосся їй подавав. Дивився на неї Вінцеслав, милувався мов квіткою у саду, а тоді кинувся до дверей, загупотівши.

— Що там, княжичу? Чого грюкаєш? — долинув до нього голос вартового.

— Скажи Местиславу, що бачити його хочу, — важко дихаючи мовив Вінцеслав, прихилившись до дверей чолом. — Скажи, що до нього пристаю та князем визнаю.

Вовче Урвище

Яромир з В’ятко битися не хотів і розумів, що чим довше затримується на його території, тим вірогідніше буде сутичка. Врешті озирнувшись до воїнів, що з’юрмилися позаду його коня, Яромир наказав покинути В’ятичів та пустити коней навздогін Рудоборода. Нічого на те В’ятко не відповів, лиш продовжував під жасмином сидіти, бороду свою густу погладжуючи. Навіть не прощаючись, виїхав Яромир за ворота В’ятичева, відчуваючи в душі сум та провину, що так воно все сталося, але шляху назад не було. До того ж поряд з його воїнами їхали воїни Дзеркальної Гладі та шпигун Імлистого і про будь-який його неправильний погляд у бік Білощита вони повідомлять Рудобороду.

Розумів Яромир, що не довіряє йому байстрюк та й воєводи теж, саме з тієї причини відіслали до Вовчого Урвища, аби підозри свої підтвердити чи ж спростувати.

Опинившись на лісовій дорозі, поїхали по слідам Скола та його воїнів і вже досить швидко зрозуміли, що щось не те. Спершу натрапили на сліди від копит, що попри Валич, назад у бік В’ятичева вели, потім у лісовій гущавині побачили коня, котрий сумирно траву скубав. Яромир послав одного з воїнів, аби той його впіймав і кінь миттєво до нього прийшов. Воїн з Дзеркальної Гладі впізнав в ньому коня з Другоша.

Яромир пришвидшив кавалькаду, бо вже знав, що справи кепські.

Оминувши крихітне поселення на старій закинутій дорозі, що вже більше на стежку походила, чоловіки врешті побачили наслідки кривавої сутички, а тоді й Рудоборода, котрий сидів під деревом без сорочки. Шматки її на його закривавленій нозі красувалися. Декілька воїнів з Дзеркальної Гладі кинулися до свого воєводи.

Яромир оглядівся довкола, але нікого більше не побачив:

— Живий?

— Цей мерзотник таки знає куди бити, аби не вбити, а лиш знерухоміти, — прошипів Скол.

— Княжна у нього? — перепитав Яромир. — Бо Горислав точно у нього!

Скол зітхнув та дозволив трьом дужим воїнам посадовити себе у сідло:

— У нього. Час до Світограду повертатися та от тільки як Местиславу в очі дивитися?!

Нічого Яромир не відповів, бо й гадки не мав.

Дара мовчки дивилася вперед, міцно стискаючи гриву коня. Вона не знала, що сказати, лиш дослухалася. Відчувала спиною, як здіймалися в диханні груди Велерада, відчувала на шиї його теплий подих, відчувала як довгі міцні руки, взявши її в кільце, стискали упряж. Ковтнувши, Дара зробила глибокий вдих, але повернути до нього голову не зважилася. Перебувати у Велерадових руках було незвично і так хвилююче.

Дара обережно поворухнулася, трохи схиливши голову, бо шия її затекла від беззмінної пози. Велерад теж ворухнувся, немов відсторонюючись.

— Я… — в горлі Дари пересохло. — Спасибі, що не віддав мене Местиславу, чи Орію, чи кому я там призначалася.

— Ти не зобов'язана кожного разу дякувати мені, княжно, — хрипко пролунав його голос над її вухом. — Бо ж я й звикнути можу.

— Ти не збирався мене віддавати насправді? Правда ж? Я знала це, — мовби не чуючи його слів, вела далі Дара, дивлячись вперед.

— У твоєму голосі звучить сумнів, — всміхнувся. — Нічого ти не знала.

Дара знову повернула до нього голову і очі її округлилися, бо вуста опинилися на відстані подиху від його вуст. Розгублено відвівши погляд, Дара вдивилася на величезний скелястий хребет з високим кам'яним гребенем.

— Що то? Нагадує спину якогось неосяжного чудовиська, — спитала.

— Гірський хребет, він носить назву Хребет Вирлоока, то вже Зміїний Хвіст, — відповів Велерад.

— Неймовірно, — захоплено прошепотіла Дара. — І моторошно чогось.

— Поблизу ще неймовірніше, — усміхнувся. — І моторошніше певне також.

Деякий час вони знову їхали мовчки, а потім Велерад прислухався, чуючи тихе сопіння. Схиливши голову зрозумів, що качка на коні розморила Дару і вона задрімала.

Заворушившись уві сні, Дара обм'якла в його руках, схиляючись до дужих грудей. Її голова трохи відхилилася на його плече, а шовковисте волосся майже розплетеної коси ніжно торкнулося його шиї. Велерад хотів розбудити її, але заглянувши в безтурботне уві сні обличчя передумав. Натомість дещо притиснув її до себе, притримуючи однією рукою, другою ж перехопив упряж коня.

Вже так близько був Зміїний Хвіст, з кожним кроком коня ставав ближчим Кам’янопіль, ще зовсім трішки лишалося до миті коли він та його безцінний скарб опиняться в безпеці.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.