Розділ 29

Вовче Урвище

Навіть не глянувши більше на Злата, але й на Велерада погляд не зводячи, Дара з допомогою Радогора сіла в сідло і пустила коня вслід за Велерадом. Вони оминули стайні, виїхавши на дорогу протилежну воротам городища. Радогор вивів їх до інших, замаскованих в тіні дерев, воріт, котрі швидко підняли вартові. За ними знаходився міст, що вів від В’ятичева вглиб лісу. Радогор востаннє змахнув їм на прощання і ворота опустилися — Дара та Велерад опинилися вдвох в гущавині прадавнього лісу.

— Цей ліс — згубне місце, тут мавки та русалки свої ігрища справляють, темних духів закликають, — промовила тремтячим голосом Дара.

— Ліс як ліс, — жорсткіше аніж збирався, промовив Велерад.

— Боюсь я, — щиро зізналася Дара, стискаючи упряж.

— Під щит встати не боялася, а по лісі їхати боїшся? — чомусь згадав він.

— Ми тільки вдвох поїдемо? — Дара озирнулась, розуміючи, що супутників Велерада, з якими він прибув до Вовчого Урвища, позаду не було.

— Так, — коротко відповів Велерад. — Оминемо Валич, я інший шлях знаю. Попри Сміль є стара дорога, котра теж виведе нас аж на Іклець, а там до Зміїного Хвоста рукою подати.

Дара на те лиш мовчки кивнула, бо жодне з поселень, про які Велерад говорив, вона не те що не знала, чула вперше.

— Штандарти Вінцеслава! — закричав з оглядової башти вартовий. — Злидні їм на голову! Швидше до воєводи. Швидше, швидше!

Юний хлопчина, котрий був у башті поряд з вартовим, щодуху помчав до хоромів, аби сповістити про звістку.

Радогор якраз у дворі був, коли ті крики почув. Враз зрозумів, що то означає і меча свого стиснув. На ганок хоромів В’ятко вийшов, а за ним й Уміла зі Златом. Кинувся Радогор до них і декілька жестів на пальцях показав.

— Ні, синку, не думаю, що нападати будуть, — хитнув головою В’ятко. — Певно таки наказ мають, по княжну приїхали.

Уміла всміхнулася:

— Який же Метальник розумний хлоп, наче у воду глядів.

Злат на те лиш фиркнув, скрививши вуста в подобі усмішки.

В’ятко ж пішов до воріт, що повільно підіймалися вгору, відкриваючи прохід для кавалькади, котру очолювали Рудобород та Лучник.

— А де ж наш наречений, лиха поганка? Сам не приїхав? — гмикнула Уміла.

На те Радогор і навіть Злат стиха хихикнули.

— Вітаємо тебе, Білощите! — промовив Скол, розправивши плечі.

— І я вітаю вас, воєводи, — кивнув В’ятко, — якщо з миром прийшли.

— Ми до тебе з миром, та чи ти нам війною не відповіси, — продовжив Скол. — Маємо наказ, підписаний княжою рукою та підтриманий княгинею-матінкою, в ньому йдеться про те, що княжна Дара повинна негайно до Світограду доставлена бути, у нашому супроводі.

Яромир передав свиток молодому воїну, котрий за посильного став, і той повільно пішов через ворота до В’ятко, тримаючи згорток на витягнутій руці. Від хвилювання, рука його тремтіла, а очі нервово на всі боки роздивлялися.

— А чого ж ви, молодці, княжну у моєму воєводстві шукаєте? — осміхнувся В’ятко, бороду погладжуючи.

— Ти нам зуби не заговорюй, Білощите, — не стримався Скол, бути люб’язним то геть не його було. — Віддавай княжну і миром розійдемося, а ні, то доведеться шукати.

— Шукай-шукай, продажна твоя шкура, та нічого окрім своєї погибелі тут не знайдеш, — викрикнув йому Злат.

Радогор стиснув його плече, але слова вже злетіли з вуст парубка і спинити їх ніхто не міг.

— Чи ж будеш брехати та стверджувати, що княжни не бачив? — мовив Яромир, помічаючи, як розчервонілося від образи обличчя Скола.

— Всі нашу княжну бачили і я бачив, але у В’ятичеві її нема, — відповів В’ятко.

— Будемо обшукувати, — кивнув своїм воїнам Скол.

Злат стиснув меча, роблячи крок вперед, але В’ятко хитнув головою, а тоді звернувся до Скола.

— Обшукуй та люд мій не чіпай і майно так само. Заходь до хоромів, по дворі шукай, та не безчинствуй, — спокійно, але жорстко відповів В’ятко, уступаючись з дороги.

Скол хитнув головою і вказав воїнам йти до хоромів. Сам же з Яромиром залишився у сідлі, продовжуючи напружену бесіду вести.

Уміла відвела погляд від батька і раптом помітила молодого русявого хлопця, що на відміну від інших воїнів був не в латах та кольчузі, а у звичайній сорочці, шкіряній жилетці та з маленьким клинком за поясом. Він зміряв її якимось дивним поглядом. Примружуючи очі, чогось зухвало всміхнувся, торкаючись куща жасмину, що ріс біля самого ганку.

— Ти квіти не чіпай! — мовила, підходячи до нього. — Роби свою справу і забирайся!

— Я й не чіпаю. Ароматом насолоджуюся, — знову зухвало вишкіряючись відповів. — А куди тут саме до світлиць йти? Проведеш, діво-войовнице?

— Ще чого, — відмахнулася Уміла.

— Бо я ж ненароком ще щось зроблю не те, зайду не туди, — вже відверто реготав парубок.

Уміла рушила в сіни, навіть не озирнувшись, але щойно двері за ним зачинилися, він схопив її за плече, повертаючи до себе. Уміла сіпнулася до свого меча та він стиснув її в руках, не даючи й ворухнутися.

— Ти що…

— Тихше, — враз обірвав її гнівний зойк. — Маю листа від княгині, батькові передаси і нікому ні слова, допоки воєводи тут.

Уміла й кивнути не встигла, як він відпустив її. Двері відчинилися, і один з в’ятичівців підпер їх дубовим ковбиком, аби не зачинялися.

— Темно тут якось у вас, нічого не розгледіти, — знову насміхаючись мовив парубок.

— А ти сам звідки будеш, у тебе світліше? — Уміла ледь встигла листа за пазуху кинути. — Сюди в бік світлиць.

— Кий з Імлистої Пустки я, — зареготав парубок. — Так, у нас дійсно світло та сухо від весни до весни.

Знаючи про вологі та туманні дні, котрі весь час у Імлистій Пустці були, Уміла й собі всміхнулася.

Схилився Яромир до Скола та прошепотів, озираючись у бік Білощита:

— Не розуміємо ми чогось, того що перед носом маємо. Сколе, щось воно не так.

Озирнувся Скол навкруги, а тоді знову на В’ятко глянув. Той сидів на дубовому пенькові під жасмином: спокійний та умиротворений, як ніколи.

— Воєводо, біля задніх воріт свіжі сліди, а у стайні двійко коней не на місці, — гукнув один з воїнів. — Ті сліди вглиб лісу ведуть.

— У бік Смілі? — хижо всміхнувся Скол. — Так ось ти чого, Злате, так впевнено мені в очі дивився та погрозами сипав.

— Метальник! — раптом викрикнув Яромир і в голосі його крапля радості ковзнула.

— Трясця його матері! — Скол повернув коня до воріт. — Трясця твоїй матері, Білощите!

Злат знервовано ковтнув, на В’ятко поглядаючи.

— Ти, скачи до Світограду і передай, що княжну Метальник забрав, — розпорядився Скол до одного зі своїх ратників.

Воїн покірно кивнув і скочивши на свого коня, помчав у бік воріт. В ту ж мить В’ятко кивнув Радогору і той непомітно зник з двору.

— Сколе, ти куди? — викрикнув Яромир.

— В Іклець. Десь там Метальника й перепиню. Він же не своїм конем рушив, та ще й княжну на коня посадив. Далеко не від’їхали.

Аж трава з під копит полетіла, коли дужий кінь Скола до воріт помчав. Ще п’ять воїнів за ним слідом коней пустили.

Яромир поглянув на В’ятко, впіймавши осудливий гіркий погляд, і опустив голову.

Велерад почув тупіт кінських копит по сухій затверділій землі і враз напружився. До Іклеця залишалося недалечко, а за ним вже починався Зміїний Хвіст. Проте Велерад розумів, що навряд чи вже вони встигнуть. Незабаром моторошний тупіт копит і окрики почула й Дара.

— Що то? — її очі розширилися од жаху. — То погоня?

— Та мабуть, — кивнув Велерад, обертаючись через плече.

— І ти так спокійно говориш про це? — Дара відчула різку слабкість в руках і ногах. Упряж стискати стало неможливо, бо від страху тіло вже їй не корилося.

— Гей, княжно, ти тільки в непритомність не падай, — кинув їй Велерад, спідлоба глянувши.

— Біля щита я хіба падала? — хитнула головою Дара. — Я можу не тільки очима кліпати, а й відсіч дати.

— Що, правда? Горислав такого не казав, — Велерад не втримався й усміхнувся.

— Нещодавно навчилася, — Дара гордовито випрямилася. — Горислав про те ще нічого не знає.

Велерад гмикнув і різко повернув коня в бік воїнів на чолі з Рудобородом, що вже наближалися до них. Дара напружено облизала пересохлі вуста. Одна справа грати в бійку з Умілою, хоч гра та й була безжальною, але геть інша — битися зі справжніми воїнами, загартованими в битвах.

— Стійте! — вигукнув раптом Велерад, стрибаючи на курну землю. — Вам потрібна княжна?

— Метальнику, то ти таки? — стиснув упряж, стримуючи коня, Скол.

— Чи таки я? Та мабуть що я, — всміхнувся Велерад, підійшовши до коня Дари. Глянув на дівчину з насмішкою, а після, стиснувши її руку, потягнув на себе, стягаючи на землю. — А ось це княжна Гострозорівна. Вона вам потрібна?

Скол недовірливо глянув на нього:

— Що б ти не задумав, це безглуздо. Ти один проти нас шістьох, без меча, а твої ножик та топірець навряд чи принесуть користь в такій ситуації.

— А мені того меча й не треба. Я мав забрати княжну від Білощита, я те зробив. Думаю, в Світограді зрадіють, — з вуст Велерада не сходила отруйна насмішка.

— Ти ж пішов за Білощитом, нащо тепер допомагаєш Местиславу? — здивувався Скол, сам не розуміючи, що таємницю заколоту видав.

— Те, що я за ним пішов, ще не означає, що я з ним заодно, — розсміявся Велерад й оком не моргнувши на почуте.

Дара сіпнулася, але Велерад міцніше стиснув її передпліччя, навіть не удостоївши поглядом.

— Брехун! Боги тебе покарають! Князь ... — заволала вона.

— Змовкни, княжно, — гаркнув Велерад, стискаючи руку її з такою силою, що захрустіли кістки.

— Ти обережніше. Вона тепер Імлистого наречена, — попередив Скол, зістрибнувши з коня. Його воїни пішли слідом, оточуючи Велерада й Дару.

— Ось воно що? Княжну засватали? — розсміявся, немов з вдалого жарту, Велерад.

— Засватали, — ухильно відповів Скол. — Чом же ти свою позицію змінив?

— А ти хіба знав мою справжню позицію? — Велерад обережно торкнувся підведених сурмою очей, витираючи сльози сміху. — Я ж її й сам не знаю.

— Твоя справа, — махнув рукою Скол і схопивши Дару за лікоть, потягнув до себе. — У Світограді дізнаються про твій вчинок, а Орій в боргу не залишиться.

— Чекаю не дочекаюся, — гмикнув Велерад, прямуючи до свого коня.

— Зрадник! Ніколи не пробачу, чуєш? — щосили закричала Дара. — Ніколи не забуду. Ненавиджу тебе, Метальнику!

Велерад навіть не озирнувся до неї, погладжуючи гриву свого коня.

Скол потягнув Дару, вигукуючи воїнам:

— Княжна поїде зі мною. Ти скачи вперед і передай іншим, що вона у нас, — наказав одному з воїнів.

Хлоп кивнув і злетівши на коня помчав назад у бік В’ятичева.

Скол спробував посадити Дару на коня, але вона люто забили кулаками по його кольчузі.

— Дурна ти, княжно. Я ж ударів навіть не відчуваю, а в тебе вже всі кулаки подряпані до крові, — усміхнувся. — Скоро будеш вдома, біля свого нареченого.

— Як би не так, — пробурмотів Велерад, повертаючись від коня. В його руках блиснули топірець та ніж, які він одночасно метнув у двох воїнів.

Скол повернувся на глухий стукіт і враз схопився за свій меч бачачи, як замертво падають двоє його людей. Двоє інших теж вихопили мечі.

— Ти що робиш? — закричав Скол, наступаючи на вже беззбройного Велерада.

— Я передумав, — буденно знизав плечима Велерад.

— Ти зі мною не жартуй. Зі мною жарти погані, — обличчя Скола запалало од гніву. — Що значить «передумав»?

— Ну, я тобі княжну зі всіма почестями передав, а ти її дурною обзиваєш. Ми так не домовлялися, — ображено відповів Велерад.

— Та що ти з ним розмову ведеш? Що, не знаєш його? — вигукнув один з воїнів.

— А може порішимо його, поки один? — обережно запропонував другий воїн.

Велерад всміхнувся, почухавши рідку борідку:

— А я вас запам'ятав.

— Сколе, прикінчи його, він же беззбройний, — крикнув перший воїн, в нетерпінні брязкаючи своїм мечем по накованому на миску чобота шматку металу.

Велерад метнув на нього короткий погляд, знову переводячи його на Скола. Той замахнувся мечем і лезо блиснуло на сонці. Наступної миті Велерад спритно ухилився, відганяючи коня, а потім кинувся до тіл убитих, вихопивши ножа.

— Ніж проти меча безсилий, — мовив Скол, але якось невпевнено.

— Це дивлячись хто ним володіє, — Велерад знову зумів ухилитися і метнув ножа просто в лоб одному з воїнів і той враз впав додолу.

Залишався ще один і сам Рудобород, а його вбивати Велераду не хотілося.

Останній з раті Скола з усмішкою спостерігав за бійкою між воєводами, але спостерігав недовго. Несподівано на його потилицю опустився обух бойового топірця.

Чоловік різко повернувся і побачив Дару, котра тремтячими руками стискала топірець.

Заревівши від болю і відчуваючи, як по шиї струменить кров, він вирвав з її рук топірець і замахнувшись, відважив дзвінкого ляпаса по обличчю. Дара скрикнула, заточившись, і притисла долоню до палаючої щоки.

Краєм ока помітивши, що відбувається, Велерад простежив за скошеним в бік Дари поглядом Скола і миттєво перехопивши його меч, рубанув по нозі. Брудно лаючись, Скол позадкував назад.

— Не хочу вбивати тебе, хоч і розумію, що повинен, — прошипів Велерад, перекидаючи з руки в руку меч.

— До дідька тебе, навіжений, — сплюнув убік Скол. — Я не збираюся втікати й прийму смерть гідно, якщо боги вирішили, що прийшов мій час.

Велерад повалив його на землю і вдарив носком важкого чобота під ребра, а потім зі всієї сили всадив вістря в спину воїна, що схопив Дару за волосся, тягнучи до коня. Від несподіванки хлоп повернув голову до Велерада, відкривши рот, щоб щось сказати. Замість слів з його рота полилася кров і він впав, поваливши під себе Дару. Вона заверещала, міцно заплющивши очі.

Від крику коні стали на диби, втікаючи вглиб лісу. На тракті залишився лише один.

— Це моє, — вирвавши з холодіючих рук воїна свій топірець, Велерад ногою зіштовхнув його з Дари і стиснувши її плечі, підняв на ноги.

— Воєводо, — Дара не могла говорити через збите дихання й жадібно хапала ротом повітря.

Велерад повернувся до Скола, котрий повз по землі до свого коня, і знову вдарив його під ребра, жбурляючи в гущавину лісу його меч:

— Передаси мої співчуття Імлистому. Гарна наречена, та не його.

Помітивши Дарині невдалі спроби сісти в сідло, Велерад підійшовши ближче, обхопив її талію долонями, піднімаючи вгору. Впавши на круп коня, Дара вчепилася в густу гриву важко дихаючи й скривилася від болю.

— Тепер так доведеться, — промовив він і в хриплуватому голосі раптом почувся жаль. Спритно скочивши їй за спину, Велерад перехопив упряж, пришпорюючи коня.

За лічені хвилини, проклинаючи Метальника на чому світ стоїть, Скол залишився на стежці зовсім один. Він злісно зашипів, спльовуючи на землю кров.

Світоград

Подих Орію перехопило, коли прохолодне лезо клинка торкнулося його шиї. Він навіть руку на свій меч покласти не встиг. Краєм ока помітив, як враз з кутків престольної підступили декілька воїнів, витягаючи свої мечі. Він міг би впоратися з ними трьома і Местиславом на додачу, якби то був відкритий бій, а не тоді, коли стояв оточений, а лезо клинка байстрюка вже було приставлене до його горла.

— Ти мене зрадив, — солодко прошепотів Местислав. — Ти мені збрехав. Ти мене ослухався. Через твою дурну голову я клопіт маю, що у лихо переросте, щойно Лучник з Вовчого Урвища повернеться. Повір, ось вже зараз твоя голова б валялася на підлозі, якби не те, що ти мені ще справді потрібен.

— В тебе ж Рудобород є, нащо я вже? — прошипів Орій.

— Рудобород дурень неотесаний, мені з нього толку мало, але він рать має, тому знадобиться. Я тебе пробачу, Орію, цього разу пробачу, — ядуче всміхнувся Местислав. — Але тепер вже не так все буде. Вже цієї неділі я Відану за жінку візьму.

Орій аж власною слиною захлиснувся від почутого й крутнув головою.

— Ти все вірно робити будеш — з нею все добре буде, а ні — і їй не позаздриш.

— Лиши сестру в спокої, — прошепотів Орій знаючи, що ті слова вже даремні. — Я більше не оступлюся.

— Звісно не оступишся, бо ціна тому — Відани життя, — хижо розсміявся Местислав. — Йди, порадуй нашу наречену і сам порадій, що не твій час сьогодні був.

Орій відчув як з грудей рветься назовні гнів впереміш з болем, але розвернувшись мовчки попрямував з престольної геть, потираючи свою роздряпану клинком шию.

Владолюб вже вкладатися збирався. Загасив свічку та повільно ліг на ліжко, теплою ковдрою вкриваючись, бо щось мерз в палатах останнім часом. Раптом здалося, що на стіні якась тінь промайнула. Владолюб придивився у темінь, але більше поруху не помітив. Обережно запустив руку під подушку, та намацати свій короткий клинок не встиг. Зверху раптом опустилася ще одна подушка, натискаючи на обличчя. Заборсався Владолюб щосили, все ще намагаючись клинок витягнути, але сили його з нападником не рівні були.

— Обріжте нитку мою прялі. Відпусти мене Світодаре. Прийми мене Темнолико, — подумки попросив відчуваючи, що повітря вже геть нема, а в грудях обпікає вогнем. — Бути тобі непрощенним на сім віків вперед, клятий байстрюче!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.