Розділ 5

Світоград

— Уже їдеш? — почувся грубий голос десь за спиною.

Велерад озирнувся зустрічаючись поглядом зі Сколом, котрий стояв за кілька кроків від його коня.

Перевіривши на міцність мотузку похідної сумки, Велерад підійшов до нього, склавши руки на грудях:

— А що?

— Не залишишся, аби дізнатися, чим справа закінчиться? — Скол задумливо почухав густу бороду.

— Не до цього. У Кам’янопіль привезли деревину з Вовчого Урвища, маю перевірити, — байдуже відповів Велерад.

— На те є помічники. Вони ж у тебе як дресировані ведмеді. Впораються, — Скол озирнувся навкруги і обережно взявши його під лікоть, відвів трохи далі від північних воїнів, що споряджали коней в дорогу. — Послухай, гряде щось недобре ...

— Земля перевернеться? — поцікавився насмішкувато Велерад. — Якщо ні, то вибач, я поспішаю.

— Не дурій! — Скол скреготнув зубами. — У городищі ходять чутки про те, що між княжичами назріває біда. Вінцеслав не може стерпіти, що князь його обійшов, а Горислав не збирається порушувати волю покійного. Якщо дійде до війни, ти на чий бік встанеш?

— Ось коли війна дійсно буде, тоді й вирішу, — відповів незворушно Велерад.

— І справді сам собі на думці! Вирішувати зараз треба. Яромир твердо тримається боку Горислава, В’ятко намагається довести всім, що порушувати волю Гострозора — блюзнірство, а це означає, що він теж стане на бік нового князя, — вів далі Скол.

— Пам'ятається мені, Білощит казав, що поки війни немає — ми всі друзі і негоже нам будувати підступи один проти одного, — спокійно нагадав Велерад. — Тому будь другом, дай знати, якщо переворот почнеться.

— Думаєш, твоїх земель не торкнеться? — Скол простежив за тим, як Велерад стрибнув на свого коня. — Думаєш, тебе не торкнеться? Сьогодні ти шанований воєвода, а завтра раб на своїх же каменоломнях. Нам потрібно триматися разом. І я ні за що не повірю, що ти їхав, аби особисто супроводжувати камінь до Світограду.

— У що ти віриш, я не знаю, та й не турбує мене це, — кінь Велерада здійняв хмару пилу на дорозі і незабаром зник з поля зору.

За Велерадом пришпорила коней і п’ятірка його воїнів.

Скол стиснув кулаки й грубо вилаявся, а тоді попрямував в бік стоянки, де очікували його власні воїни.

Местислав провів рукою по гладенькій шкірі підборіддя і глянув на Орія, котрий з гуркотом поставив свій кухоль на дерев'яний стіл в пивниці.

— Нервуєш? — вуста Местислава розпливлися в глузливій усмішці.

— Я не навчений нервувати. Думаю, чим вся ця історія обернеться для нас, — відрізав Орій, поглядаючи через плече на завсідників пивниці. — Що, коли тут зараз шпигуни Вінцеслава, а сам він вже розповідає про все Гориславу? За таке нас у зашморг кинуть завтра, якщо ще не сьогодні.

Местислав розсміявся:

— Вінцеслав ніколи не додумався б залишити тут своїх шпигунів, бо він таких просто не має, та й до Горислава не піде. Буде сидіти на самоті, долати сумніви доти, доки ті його не зжеруть. Знаєш, я навіть розумію князя, котрий всупереч законам передав престол середньому сину. Вінцеслав — нікудишній правитель, те навіть малодушному зрозуміло. Не було б у Гострозора середнього сина, він передав би престол навіть байстрюку, але не Вінцеславу.

— Яка тобі з цього вигода? Будь правителем Вінцеслав чи Горислав, твоє становище в палатах не зміниться: ти смачно їж і м'яко спиш, поруч завжди є дівка, готова тобі догоджати. Не життя, а рай, — Орій уважно придивився до обличчя співрозмовника.

Местислав на мить задумався, дивлячись на свої акуратно підстрижені нігті, а потім відповів:

— Я вже сказав — не було б у князя середнього сина, він передав би престол мені.

— Тобто, — очі Орія округлилися і він пригладив густе волосся, — ти мітиш у князі? Думаєш, це можливо?

— Цілком, — кивнув Местислав.

— Але як? Ти ж не зумієш повалити з престолу Горислава, — недовірливо кивнув головою Орій.

— І не збираюсь. За мене це зробить старший братик. Я ж дочекаюся миті, коли Гострозоровичі перегризуть один одному горлянки в міжусобній війні, а потім сяду на князівський престол, — переможно усміхнувся Местислав.

— Ну і ну! — Орій був більш аніж здивований.

— Якщо випала така нагода, нею ж гріх не скористатися. Чи не так? — своїми холодними очима Местислав вдивився в обличчя Орія.

— Але не думай, що наші воєводи тебе радісно підтримають. Не знаю, може хтось в душі й жадає ключі від Світограду, але попри все вони шанують волю Гострозора.

— Для цього ти мені й потрібен. Мені потрібна своя людина серед воєвод. Я повинен заручитися їхньою підтримкою. Ти ж знаєш, як вони налаштовані, — відповів Местислав.

— А чом ти такий впевнений, що мені довіряти можна? Звідки знаєш, що до тебе, чи до Вінцеслава, розташований я? — вигнув густу брову Орій.

— Бо знаю про твої невиплати мита князю, про твої грабунки у сусідніх воєводствах і ще про багато інших темних справ, які тебе, як воєводу, зовсім не прикрашають, — Местислав нахилився до нього і заглянув у вічі. — Горислав за таке по голівці не погладить, а я можу пробачити.

Орій відчув, що жарти скінчилися й нервово ковтнув:

— Знаю точно, що Яромир Лучник і вся Зелена Рівнина прихильні до Горислава. Яромир ніколи не виступить проти нього. В’ятко Білощит не схильний до сліпої віри, але він був відданий Гострозору, тому виконуватиме його останню волю — примкне до Горислава.

— Як щодо воєводи Дзеркальної Гладі? — поцікавився Местислав.

— Складно сказати, — почухав потилицю Орій. — Думаю, Скол Рудобород встане на бік того, хто перемагатиме у протистоянні.

— А Зміїний Хвіст? Кого обере північний воєвода? — напружився Местислав. — З іншими мені все зрозуміло, а от цей — темна конячка.

— Велерад і справді темний, мов води Синього моря, його думок ніхто не знає. Я гадки не маю, до кого він приєднається. Божевільний він, але спритності йому не позичати. Перший серед метальників бойових сокир та ножів у князівстві. Велерад хитрий, розумний, сильний та загартований у боях воїн, але повторюю, з власною головою не товаришує, — відповів Орій.

— У тебе до нього особиста неприязнь? Що не поділили? Славу, видобуток або ж жінку? — підмітив Местислав.

— Жінку? — Орій зареготав. — Жінки його жахаються, наче двоєдушника. Ти бачив його пику?

Местислав гмикнув:

— Жінку беруть не пикою, а чимось іншим, і, можливо, з тим у Метальника біди нема.

Орій стиснув вуста в тонку лінію й під шкірою у нього заходили жовна.

— Його армія сильна? — враз посерйознішав Местислав.

— Безумовно. Суворі північні воїни нещадні в бою і б'ються до останнього подиху, — визнав Орій. — Як не прикро мені це визнавати.

— Якщо він вирішить бути з нами, ти забудеш про свою неприязнь і станеш для нього справжньою люб'язністю. Ясно? — в голосі Местислава задзвенів метал.

— Ясніше не буває, — процідив крізь зуби Орій.

— Раджу вже починати, — Местислав підвівся. — Чим більше воєвод будуть на нашому боці — тим більше у нас шансів на перемогу.

— У мене є умова, — став не менш серйозним і Орій. — Виконаєш, буду відданий тобі, як собі, а як ні — Горислав до заходу сонця знатиме про цю розмову.

— Думаєш, я не перестрахувався, викликаючи тебе? — усміхнувся Местислав.

— Думаєш, я прийшов сюди сам? Один мій порух і посильний вже буде на шляху до княжих палат, — на обличчі Орія з'явилася звична самовпевненість.

— Мало того, що я тобі відпущу минулі гріхи? Ну, кажи, що ще хочеш? — Местислав напружився, хоча і намагався приховати те.

— Сусідні воєводства в моє служіння, як твого васала, бо ти знаєш, що Імлиста Пустка — найбідніше воєводство князівства.

— Я подумаю. Ще щось? — обірвав його Местислав.

— Твоя сестра, — стиснув щелепи Орій.

— Дара? — брови Местислава вигнулися в подиві. — Нащо вона тобі? Ти бувалий мужик, а вона ще дівка, навряд чи зуміє догодити.

— Справа не в цьому, — непевно хитнув головою Орій.

— Хочеш поріднитися з княжою сім'єю? — вишкірився Местислав. — Ну, якщо саме це запорука твоєї вірності та відданості мені, я згоден.

Орій мовчки дивився вслід Местиславові, котрий покидав пивницю, і в голові його зрів власний план. Знав, якщо у нього буде княжна, йому стане не потрібен княжий байстрюк. Вуста Орія розпливлися в хижій усмішці і кивнувши кільком своїм воїнам, він попрямував геть.

Горислав сумно дивився на падаюче до сну сонце, відчуваючи в грудях неймовірну тяжкість. Вже стільки днів і ночей поспіль думав про те, як вчинити, аби залишилися задоволені всі: матір, воєводи, народ, а більш за все Вінцеслав, і розумів, що всі задоволеними ніколи не будуть. При будь-якому результаті ситуації, що склалася, знайдеться хтось, хто стане дорікати й ненавидіти його.

— Про що тлумачить майбутній князь? — почувся скрипучий голос Тихомира, котрий, човгаючи старезними ногами, наблизився до вікна оглядової вежі, де стояв Горислав.

— Тихомире, ти був радником батька і діда, ти знав все, про що вони думали. Ти бачив, як їм давалися найважчі рішення. Що ж скажеш зараз мені? — сумно глянув на старця Горислав.

— Скажу те, що ти і сам знаєш, — Тихомир поклав свою кістляву долоню на його плече. — Князь вчинив так неспроста і недоумством він не страждав. Гострозор знав, хто впорається з роллю правителя краще, тому відкинь сумніви й тривоги. Скоро ти сядеш в престольній і всі схилять коліна перед тобою: і твої друзі, і твої недруги.

— А якщо Вінцеслав щось утне? — Горислав глянув на старця. — Зараз я ще можу просити його схаменутися, але потім мені доведеться його карати.

Тихомир зітхнув:

— На все воля богів, мій хлопчику. На все воля богів!

— І зворотний бік правління, — з гіркотою додав Горислав.

Яблуні давно вже одягнулися, немов наречені до весілля. Їхні пишні білосніжні шати не тільки радували око, а й наповнювали сад п’янким солодким ароматом. Він стійко асоціювався у Дари з теплом та світлом, з відступом жорстоких морозів і відродженням всього навколо.

Вона схилила до себе гілку й на повні груди вдихнула квітковий запах:

— Як солодко пахнуть цієї весни.

— Буде хороший врожай, всі дерева в густому цвітінні, — відповіла Любава. — Поїмо яблучок та вишневого киселю.

Дара усміхнулася. Любава любила поїсти і була пампушкою, але до її гладкої чистої шкіри, довгої русявої коси і милого личка пишність форм додавала якоїсь чарівності, тому багато чоловіків з челяді, та й навіть воїни, заглядалися на неї.

— А хіба це погано? — Любава усміхнулася.

— Ти про що? — стрепенулася Дара.

— Зовсім мене не чуєш! Про те, що такий врожай випаде на початок правління княжича Горислава. Добрий знак, — повторила замріяно Любава.

— Невже ти в Горислава закохалася? — розсміялася Дара. — Без угаву тріскотиш про нього останнім часом.

Щоки Любави прикрасив палаючий рум'янець:

— Те ж мені! Таке скажеш. Та хіба маю право задивлятися на княжича? Я ж не зовсім з розуму вижила.

Дара винувато глянула на неї:

— Ти пробач мене. Може й справді по ньому зітхаєш, а я тебе висміюю. Не по-дружньому зовсім. Серце ж не бачить, де княжич, а де наймит. Воно не відає, кого кохати можна, а кого зась.

Любава насторожено придивилася до задумливого обличчя Дари:

— А ти сама ні за ким, часом, не зітхаєш?

— Не до зітхання мені. Турбують брати. Рідні по крові, а дивляться один на одного, немов закляті вороги-стерв'ятники, — сумно промовила Дара.

Любава враз посмутніла:

— Це так, але знаєш, якщо Горислав поводиться цілком ще звично, то Вінцеслав… Ніби невідома сила керує ним з боку, штовхає на слова і вчинки, на нього не схожі.

Дара зірвала з землі первоцвіт і покрутила в пальцях тоненьку стеблинку:

— Ти теж помітила?

— Помітила, княжно, але може то образа і злість затьмарюють його розум до невпізнання? Всяке буває.

Дара кивнула й раптом змінила тему розмови:

— Любаво, мені тут дещо треба зробити.

— Під щит встати? — пожартувала та. — Домна ще від того випадку не оговталася.

— Ні! Мені знайти того чоловіка треба, — обережно відповіла Дара, озираючись по саду в пошуках непотрібних вух.

Любава повторила її дії і сплеснула долонями:

— Кого? Чи ж не того горе-метальника? Зовсім розумом рушила, княжно?

— Тихше ти, — Дара стиснула її руку. — Не його, а того чоловіка з розмальованими очима. Знати б хто він.

— Може я й знаю, а нащо він тобі? — Любава не на жарт злякалася.

— Знаєш? Що за темний ворожбит? — Дара вся підібралася. — Хто він?

— Світодар з тобою, княжно! То не ворожбит, а воєвода Зміїного Хвоста на ймення Велерад. У народі його Метальником нарекли. Ну ти й сама вже бачила чому. Нащо він тобі?

— Любаво, він мені життя врятував, а я ж йому навіть не подякувала, — винувато відповіла Дара. — Хочу виправити. Якщо воєвода, значить на Гориславів день в палатах буде.

— І ти до нього підійти не побоїшся? Він же страшний, як Марко Пекельний, — Любава сплюнула через ліве плече.

— Що мені до зовнішності? Він мене врятував, я у нього в боргу тепер, — Дара усміхнулася куточком вуст.

В саду з'явилася Домна:

— Даро, княгиня негайно тебе бачити бажає.

Дара зітхнула:

— Іду.

Перезирнувшись з Любавою, Дара понуро попленталася за Домною назад в палати.

Прямислава була в особистій світлиці, роздивлялася себе в срібному дзеркальці, відполірованому до гладкого рівного блиску. Помітивши Дару, вона кивнула проходити. Дара сіла на стілець біля вікна, навпроти неї, і старанно склала руки на колінах.

Прямислава простягнула їй дзеркальце:

— Поглянь.

Дара покірно заглянула в невеличке дзеркальце, бачачи своє трохи розпливчасте відображення: тонкі вигнуті брови, великі блакитного кольору очі, витончені округлі щічки, маленький ніс і тонкі вуста.

— Що ти бачиш? — поцікавилася Прямислава, пильно дивлячись на неї.

— Себе, — стиснула плечима Дара.

— Ти бачиш себе, а сказати тобі, що бачать оточуючі: твої брати, челядь палат, воїни при дворі, навіть воєводи? — таємниче усміхнулася Прямислава.

У подиві Дара глянула на матір, гадаючи, що криється за тією розмовою.

— Для себе ти залишилася все тією ж, незмінною, а для них змінилася. Подорослішала. Перетворилася на гідну княжну і бажану наречену. Будь-хто, хто не сліпий, хотів би бачити тебе своєю, Даро.

В горлі Дари пересохло:

— Я не настільки хороша, є дівчата красивіші.

— Є! Є, Даро, сліпучі красуні, з якими тобі ніколи не зрівнятися, але мова не про це. Ти чарівна в своїй юності й простоті. Ти наївна і чиста, а головне — багата наречена, — немов на підтвердження своїх слів, Прямислава підвелася і, підійшовши до невеликого круглого столика, відкрила дерев'яну скриньку. Діставши звідти одне зі своїх намист, опустила його на шию Дарі.

Дара одразу відчула холодну важкість бурштину навіть крізь сорочку.

— Мамо, до чого ця розмова?

— Ти не дурна і вже сама зрозуміла, — вуста Прямислави торкнула усмішка, але погляд її залишався суворим та холодним. — Є кілька претендентів в твої наречені.

— Батько пообіцяв...

Прямислава різко її обірвала:

— Не має значення, що пообіцяв батько, бо його більше нема, а ти є і скоришся моїй волі. Одним з них виступає воєвода. Він натякнув на те, що ви знайомі особисто.

— Хто це? — голос Дари осів.

— Орій з Імлистої Пустки, — відповіла Прямислава безрадісно.

— Не піду за нього. Нізащо! Убий мене, четвертуй, але за нього ніколи не піду, — вигукнула Дара, зірвавши з шиї намисто і жбурнувши його на підлогу.

Схопившись на ноги, вона побігла геть зі світлиці.

Прямислава ж підняла коштовність і опустила назад у скриньку:

— А хто ж тебе питатиме, дурепо? Хто питатиме?!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.