Розділ 3

Світоград

У княжих палатах панувала тиша, але вона нагадувала не що інше, як затишшя перед бурею.

Прямислава виконувала роль хранительки князівства до тієї миті, коли закінчиться траур і престол займе новий князь. Що коїлося в її голові в ті дні, знала лиш вона одна. Радників ігнорувала так само, як і своїх дітей. Могла годинами сидіти на престолі, занурившись у важкі думки, і не звертала уваги на навколишній світ.

Вінцеслав, навпаки, з кожним днем все більш перетворювався на осередок балачок всієї столиці: в компанії десятка дружинників-друзяк блукав від пивниці до пивниці, стріляв з лука по живим мішеням і метав по ним кинджали. Один з вельмож ледь не побив його за те, що серед білого дня, п'яний як чіп, Вінцеслав намагався поцілувати його незаміжню дочку.

Коли ті новини дійшли до Горислава, він негайно відіслав доручних знайти старшого брата та привести до палат.

Неприємна розмова застала Горислава у престольній за обговоренням з радниками закупівлі у Зміїному Хвості сірого каменю, аби полагодити західну оборонну стіну, котра почала обвалюватися.

Вінцеслав увірвався в престольну і, похитуючись, підійшов до Горислава. Направивши на нього свій меч, прошипів:

— Ти ще ж не князь, а вже смієш викликати мене на уклін?

Від Вінцеслава несло медовухою і Горислав зробив крок назад, спокійно дивлячись йому у вічі:

— Я не викликав. Я попросив знайти тебе і передати, що хочу поговорити.

— Це одне і теж. Якої вогневиці? Гориславе, ти намагаєшся мене принизити? Повір, принизити більше, аніж це вже зробив князь Гострозор — неможливо, — п'яно усміхнувся Вінцеслав.

— Тебе принизив батько, то чого ж ти мстиш мені? — Горислав торкнувся пальцем кінчика спрямованого на нього меча. — Відведи! Ти не опустишся до того, аби через цей престол підняти зброю проти рідного брата. Ми — одна кров!

Вінцеслав не ворушився, дивлячись на нього.

— Ти поводишся нерозумно. Якщо звістка про твої п'яні гульбища дійшла до мене, повір, про них вже відомо й у воєводствах. Це прикрашає тебе та княжі палати? Що, коли така поведінка послужить воєводам причиною, аби підняти проти нас зброю і піти на Світоград? Ти про це подумав? — в голосі Горислава задзвенів метал. — Як вони відреагують на те, що ти ставиш живі мішені, зазіхаєш на гідність вельможої дочки і ледь не б'єшся з її батьком — шанованим у столиці купцем?

— Плювати я хотів, — відрізав Вінцеслав. — Підвішу їх усіх!

Вуста Горислава торкнула іронічна насмішка:

— Підвісиш? Та ти хоч чуєш себе зараз? Знаєш, що кожен з них воїн з такою вправністю, що нам і не снилося? За плечима у них сотні вишколених дружинників, загартованих у боях.

— Один з них дівка, — розреготався Венцеслав.

— Дівка, котра може одним ударом меча зрубати голову дикого кабана, — Горислав хитнув головою. — Думай, що говориш і де говориш. Не грай з вогнем. Кожен з воєвод наш друг доти, допоки відчуває, що йому це вигідно. І відданий він нам до тієї миті, поки ми віддані йому. Ні секундою довше.

Вінцеслав змовк, опустивши голову.

Горислав, користуючись його мовчанкою, наполегливо продовжив:

— Те, що сталося — сталося. Ми не в силах нічого змінити. Тільки богам відома причина такого вчинку батька, але слід прийняти його. Я не вибирав таку долю, вона вибрала мене.

— Хотів би я почути, що б ти заспівав, братику, якби опинився на моєму місці. Що б ти робив тоді? — Вінцеслав криво всміхнувся, заглядаючи йому у вічі.

Горислав мить мовчав, а після відповів:

— Я б злився так само, як злишся ти, бо мені зрозумілі твої почуття і твої емоції, але потім я спробував би зробити все, аби стати сильнішим та показати всьому князівству, що нітрохи не гірший за їхнього нового князя й що справа не в тому, що я не в змозі правити князівством, а в особистих помислах батька. Ось що б я робив на твоєму місці!

— Я не ти, — Вінцеслав повернувся і попрямував до дверей, але на порозі зупинився. — І більше не смій викликати мене на уклін, інакше меч витягну не тільки я.

Горислав мовчки подивився на двері, а потім повернув голову до принишклих в кутку радників.

— Переказиться, — невпевнено промовив Будей.

— Ні, не переказиться! Вчинок батька отруює його розум, далі буде тільки гірше, — зітхнув Горислав. — Моє правління ніколи не дасть йому забути та зцілитися.

Дара сумно дивилася у вікно своєї світлиці навіть не торкнувшись їжі, котру принесла Домна.

— Так діло не піде, — пробурмотіла нянька. — Тим, що голодною смертю помреш, лише проблем додаси родині.

— Що воно тепер буде? — стиха запитала Дара. — Знаєш?

— Звідки мені знати? — стисла плечима Домна. — Я ж лиш нянька при тобі.

— Не бреши! — сіпнулася Дара. — Ти з палат виходиш, отже знаєш і чуєш, про що люд говорить. Розповідай!

— Знайшла кому норов свій показувати, — Домна стиснула тонкі вуста й насупилася.

— Я не норов показую. Я хочу знати, що діється, бо мені не байдуже. Домно, я вже не дитя, як ви всі вважаєте, — викрикнула Дара.

Домна все ще мовчала.

— Ну гаразд, як так! Сама піду, городищем прогуляюся, і новини почую, — Дара різко підвелася.

— От вже послали боги дитя! — пробурмотіла Домна. — Нема чого ходити городищем, як недоумкувата, та люду в рот заглядати. Що говорять, що говорять? Що князь-батечко все вірно зробив.

— Що Горислава на престол посадив? — перепитала Дара.

— Не примушуй мене повторювати те, що я повторювати не хочу. Все вірно зробив і край. Отак-от! — Домна кивнула на страву. — Тепер їж і не мели язиком.

— Ти маєш занадто багато вольностей, нянько. От скажу, щоб по твоїй спині батіг затанцював, то й присядеш трохи, — Дара все ж знову сіла на стілець.

— Як би не так, — огризнулася Домна, бо гніву своєї юної княжни ні краплі не боялася.

Горислав зайшов у престольну, де сиділа Прямислава, та уклонившись, став чекати, поки вона першою звернеться до нього.

— Сину, маєш мову до мене? — нарешті запитала.

— Маю, княгине, — кивнув Горислав. — І як до правительки, і як до матері.

— Починай, — відповіла вона. — Я готова слухати.

— Мене наразі турбує дві речі: що робити з воєводами, та що робити з Вінцеславом. І якщо з першим, я впевнений, впораюсь, то друге… Здається не підйомним.

Прямислава зітхнула: важко й глибоко:

— Теж буду говорити з тобою і як правителька, і як матір. Як поведуться у цій ситуації воєводи, я не знаю, але не думаю, що гірше, аніж би вони повелися у тому випадку, якби на трон сів Вінцеслав. До того ж, воєводам вже відомо про те, що він зараз коїть. Яка буде їхня реакція? Тільки богам відомо, Гориславе.

— Я намагався стримати новину про волю батька як міг, але у стін палат є очі та вуха. Ти сама це знаєш, — відповів Горислав.

— В цьому не було жодного сенсу, бо таку новину не триматимеш за сімома замками довіку, — Прямислава піднялася, покидаючи престол.

— Я просив Вінцеслава. Двічі говорив з ним, але він і чуть не хоче, — кинув їй у слід Горислав.

На те княгиня більше нічого не відповіла, бо вже покинула престольну.

Зміїний Хвіст

Те воєводство боги певно не надто любили, бо розташували на крайній півночі князівства. Обділили родючими землями, повноводними ріками та густими лісами, натомість наділивши суворим кліматом, величними скелястими горами, а ще безліччю дорогоцінного каміння, котре наповнювало їхні темні надра.

Люд у тому воєводстві був дуже схожий на місцевість, в якій проживав: похмурий, жорсткий та холодний, але в душі мав безцінні багатства, вартувало лише копнути глибше та сумлінніше.

Жив Зміїний Хвіст за рахунок продажу різноманітного каміння та дорогоцінностей сусіднім воєводствам, видобуток котрих припинявся лише тоді, коли випадав сніг. Життя воєводства було важким, але суворі північні люди до нього звикли та вміли цінувати прості радощі.

Ще за часів правління діда княгині Прямислави, до того, як Ближні землі об’єдналися, столицею воєводства стало місто Кам’янопіль. Назву свою отримало від того, що розташовувалося в тілі найбільшої зі скель.

Саме там, у похмурих кам’яних палатах, і сидів воєвода Велерад Метальник.

Від гуркоту, що долинув десь з боку осередку скель, затремтіла земля під ногами і забряжчали ковані решітки на вікнах кам'яних будиночків, котрі виднілися біля їхнього підніжжя. За перевалом в небо підійнявся білястий стовп диму, частина його осідала на рідкісних кволих чагарниках, частина на вузьких стежках, що петляли між зіяючих в скелях дір, а частина на дахах будівель поселення, що тягнулося біля підніжжя скель і просто на них.

З будинків посипали люди в простій селянській одежині: чоловіки в сорочках, штанях, заправлених у чоботи, широких, плетених з різнокольорових ниток обідках на головах, жінки — в сарафанах та квітчастих покривалах, котрі нагадували хустки.

— Все гаразд! Обвал був очікуваним. Повертайтеся до своїх турбот, — по дорозі, що вела через все поселення, на коні скакав вершник, голосно та чітко викрикуючи кожне слово. — Обвал запланований. Нічого витріщатися.

Йому назустріч з'явилися три вершники в накинутих на плечі хутряних кожухах. У центрі, на розкішному вороному скакуні, котрий біг підтюпцем, їхав чоловік з густо підведеними сурмою очима.

— Воєвода Велерад! — лицар спішився зі свого коня і низько вклонився.

Велерад холодно кивнув у відповідь.

— Людей оповістили, але в їхніх очах паніка...

Велерад пильно оглянув лицаря і, оминувши його, попрямував у бік Кам’янополя. Його супутники поспішили слідом.

Лицар підійшов до свого коня і задумливо провів долонею по її крупу:

— От що за людина, якщо людина взагалі?

Велерад пройшов до палат і, оминаючи кілька кімнат з міцно закритими дверима, ввійшов до Головного залу, в центрі котрого ще жевріла велика жаровня з дровами.

Схилившись, він направив змерзлі долоні до тонких ниток залишку тепла:

— Загиблі є?

— Троє, воєводо, — на порозі з ноги на ногу переступав чоловік, одягнений в сорочку і штани, підперезані ременем зі зміїної шкіри, що виблискувала від світла декількох тьмяних свічок.

— Підходь. Бачиш же, що жаровня майже охолола, — кинув Велерад через плече.

Чоловік почимчикував ближче, не наважуючись погріти свої руки:

— Це не великі втрати. Я думав, буде гірше.

— Знецінилося нині людське життя, — вуста Велерада зворушила подоба цинічної насмішки, але складно було сказати, жартує він, чи дійсно так вважає.

— Замовлений Білощитом сірий камінь готується до вантаження. У Вовче Урвище він потрапить вже за п’ять днів, — чоловік затих, чекаючи реакції свого воєводи.

— Це тільки половина домовленості. Коли доставлять нам дерево? — Велерад підвівся від жаровні й опустився на жорсткий стілець біля самої стіни, поруч з ним стояв округлий стіл, на якому виднілися кілька ще не розкритих листів.

— Теж за п’ять днів. Білощит потребує нашого каменю так само, як ми його дерева, він не збреше, — відповів чоловік.

— В’ятко Білощит хто завгодно, але не брехун, — відрізав Велерад. — Гаразд, Матейку, йди! Подбай про сім'ї тих, чиї годувальники сьогодні загинули.

Чоловік кивнув і покинув зал.

Велерад повернувся до грубо збитого столу і взявши меч, зрізав княжу печать з сургучу, відкриваючи перший лист.

У короткому посланні княгиня Прямислава слала йому прохання доправити в Світоград найміцніший тесаний камінь для лагодження оборонної стіни. Плата за нього була запропонована в кількості десять золотих. Велерада та сума цілком влаштовувала. За десять золотих монет можна було закупити десяток бойових коней, котрі вважалися у князівстві найдорожчими, або стільки деревини, що вистачило б зігріти все воєводство у найсуворішу зиму.

Схвально кивнувши самому собі, Велерад потягнувся до другого листа. Він був від Скола, прозваного людом Рудобородом. Воєвода Дзеркальної Гладі був всерйоз стурбований тим, що відбувається в Світограді. Він сповістив про п'яні витівки старшого з княжичів, не забувши згадати дочку якогось вельможі, на що Велерад гмикнув. Він дуже добре пам'ятав самого Рудоборода, котрий, налигавшись до поросячого вереску, опускався до мацання всіх кімнатних дівок і це при живій дружині.

Байдуже відкинувши лист Скола, Велерад піднявся і подався на пошуки свого помічника.

— Де Їжак? — поцікавився у своєї челяді, по черзі заглянувши в кілька приміщень палат.

— Осьдечки я, воєводо, — почувся тонкий голос чоловіка, котрий сидів біля великої жаровні в компанії декількох воїнів.

— Нам потрібен найміцніший тесаний камінь, — Велерад обвів сердитим поглядом своїх воїнів. — Його потрібно доставити до столиці якомога швидше, для лагодження оборонної стіни.

— Укріплюються? Мабуть княжичі таки бояться, що воєводи підуть на них? — усміхнувся один з воїнів.

— А ти чув, що підуть? — Велерад зробив крок до нього.

— Ні, воєводо, — захитав головою хлопець, ковтнувши клубок в горлі, — не чув.

— То й не базікай, бо так і без язика залишитися можна, — Велерад обдарував його крижаним поглядом. — Займися справою, Їжаче. Я потім зайду в каменоломню.

Помічник його вклонився й поспішив з кімнати.

— А ви чого витріщилися? Ідіть геть звідси, — Велерад пішов, сердито відчинивши навстіж двері.

Воїни заквапилися, не забувши загасити жаровню.

Імлиста Пустка

Густі сизі тумани вкривали південно-західне воєводство з ранньої весни і аж до пізньої осені. Сонце рідко радувало людей своїми яскравими променями, певно від того вони стали заздрісними та брехливими. Ненависть поселилася у їхніх серцях щодо сусідніх воєводств, бо здавалися ті багатими, розкішними та зажерливими водночас.

Доволі велику територію Імлистої Пустки займали водойми, котрих так не вистачало у Зміїному Хвості, а там, де не було водойм, пролягали небезпечні трясовини та рівчаки, що навесні розливалися у широкі ріки.

Виживало воєводство за рахунок вилову риби, котру продавали у столицю та сусідні воєводства, іншого ж видобутку воно не мало.

Саме там, у простих, пропахлих вогкістю та рибою, палатах сидів Орій Імлистий.

Орій кинув листа, відправленого Сколом, у вогонь жаровні й повернувся до трьох воїнів, котрі стояли біля довгої лави, вкритої хутром:

— Дурень! Він думає, що ми знову будемо єдині? Яка вже єдність між воєводами, якщо єдності нема навіть між княжичами в столиці?

— Що накажете робити? — поцікавився один з воїнів, вже тримаючи долоню на руків'ї меча.

— Поки нічого, Бояне. Будемо спостерігати за діями в Світограді. На довго те не затягнеться, — Орій відкинувся на спинку лавки і провів долонею по м'якому хутрі. Його хижі темні очі вловили легкий рух за спинами воїнів. — Йди сюди. Сюди, я сказав!

Чоловіки повернулися і розступилися, пропускаючи до воєводи дівчину, одягнену в довгу сукню приглушеного брунатного кольору. Її біляве волосся було переплетене в майстерні тонкі коси, перевиті між собою, залишаючи лише декілька вільних пасмів, що струменіли по спині. Дівчина трималася впевнено, але не зухвало.

— Ти що робиш? — прошипів Орій.

— Нічого, — вона вільно поглянула йому у вічі.

— Вернись в палати і сідай за шиття, щоб сьогодні я тебе у дворі не бачив. Ясно? — Орій вирівняв спину і зі злістю глянув на неї.

— Ще б пак! — погано приховуючи непокору, відрізала вона.

— Відано! — Орій скочив на ноги.

— Що? — вона не відводила свій гострий погляд від його розчервонілого обличчя.

— Геть! — прошипів він.

Дівчина повернулася і швидким кроком подалася з палат.

Орій обвів поглядом воїнів:

— Прокляття на мою голову послали боги в особі такої сестри. Не знаю, що вже з нею робити.

— Віддати заміж, — напівжартома запропонував один з чоловіків.

— Хіба що за дурня на кшталт Вінцеслава, — похмуро відрізав Орій і ті слова раптом глибоко засіли в його голові.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.