Розділ 24

Світоград

Местислав легко провів кінчиками пальців по дерев’яному підлокітнику престолу, розглядаючи красиве різьблення, що зображувало знаки богів: сонце та місяць. Тоді торкнувся загостреної верхівки, котра своєю формою нагадувала вінець Гострозора. Замилувався детальним зображенням кожного витка і придивився до коштовного каміння, яким був прикрашений престол. Вуст його торкнулася солодкава усмішка.

Але з боку те дійство виглядало моторошно та навіть загрозливо.

— Вона дійсно у Вовчому Урвищі, — повторив свої слова Скол, переминаючись з ноги на ногу. — Це підтвердили мої люди, котрі прибули зі сходу.

— Ти кругом своїх шпигунів маєш? — примружив очі Местислав, ядуче всміхаючись.

Скол нічого не відповів, спідлоба поглядаючи на Владолюба, що сидів на своєму місці за столом біля вікна.

— Білощит не мав права забирати Дару зі Світограду, — прошипів Орій, стискаючи кулаки. Його надії вирватися з під влади Местислава за рахунок одруження з княжною, танули мов сніг на весняному сонці.

— Занадто багато собі дозволили і ще більше загордилися нині воєводи, — Местислав теж скосив погляд на Владолюба.

— Ми не можемо силою притягти княжну назад, — все більше не подобалося Яромиру те, що відбувалося довкола. Носом він чув помилку, котру зробив на торжку, переметнувшись на бік Вінцеслава, але гадки не мав, як ту помилку тепер виправляти.

— Ось наказ, підписаний новим князем, — Местислав взяв з простягнутої руки Владолюба згорток паперу і передав Сколу. — Їдь до Вовчого Урвища і привези її. Негайно!

— Указ князя то добре, але ж деяка влада ще й знаходиться в руках княгині, — обережно нагадав Владолюб.

Местислав кинув на нього колючий погляд, але враз його обличчя засяяло, а на вустах заграла солодка усмішка:

— Ти маєш рацію, раднику. Час вже нам поговорити з княгинею.

Голова боліла так, немов цілу ніч в неї стукали замість барабану. Очі ледве вдалося розплющити, тому-що повіки нагадували дві кам’яні брили, язик прилип до піднебіння, а в роті геть пересохло. Вінцеслав втомлено застогнав, повертаючи голову на бік. Ворушити всім тілом він не наважився.

— Води, княже? — голос здався знайомим і Вінцеслав придивився до обличчя, що було нахилене над ним.

— Любаво, ти чи що? — ледь ворушачи вустами запитав, впізнаючи врешті миловидну служницю Дари.

— Я, княже, — Любава глянула на двері, немов боялася бути виявленою поруч з ним.

— А де це ми? — Вінцеслав відчув, як сухих вуст торкнувся холодний срібний кухоль, а в горло полилася крижана джерельна вода.

— В стайні, княже, — Любава знизила голос, — але тобі тут бути не можна. Я хочу сказати…

Вінцеслав відірвався від кухля і запитально глянув їй в очі.

— Ти ж…

— Що таке? — на його обличчі промайнула тінь здогаду і в душі ворухнувся жаль. Найменше зі всього він хотів спокусити в п’яному чаду невинну дівчину, котра обожнювала Дару. — Ми з тобою… Що я зробив?

— О! Ні-ні, що ти, княже, — відмахнулася Любава, червоніючи наче мак. — Ти був в пивниці старого Щуки.

— Як же я опинився тут? — поцікавився Вінцеслав.

Любава зібралася з думками і тихо відповіла:

— Я притягла. Думала, доведу до палат, але не зуміла.

— Ти? — Вінцеслав розгублено подивився на неї, не знаючи, що відповісти. Він давно вирішив, що вже нікому не потрібен. Давно в душі вважав себе слабким і ні на що не придатним. Проте дивлячись на схвильоване обличчя Любави, чомусь вже відчував себе не слабким, а жалюгідним боягузом.

— Мені треба йти. Вже певно схаменулися в палатах, що я не на місці, — мовила Любава, піднімаючись з купи соломи.

Піддаючись незрозумілому інстинкту, Вінцеслав схопив її за руку і знову заглянув у вічі:

— Дякую!

— Богами молю, будь обережним, — Любава опустила погляд. — Твоє життя в небезпеці.

Вінцеслав звівся на ноги, забувши про головний біль, і шляхетно поцілував її пухкі пальчики.

Злякано завмерши, Любава заблагала:

— Прошу, княже…

— Я не займу тебе, — пригорнувши до грудей, прошепотів їй у волосся, вдихаючи пряний аромат ромашок. — Це знак вдячності та поваги.

Любава вивільнилася з його рук і побігла геть зі стайні не озираючись.

Яромир здивувався, коли не побачив Благомира зранку. Знав, що брат не захоплювався посиденьками по пивницям та й не затримувався у інших цікавих місцях на довше, аніж те потрібно було. Коли Яромир не зустрівся з ним ніде вдень, чогось розхвилювався. Пішов палатами, питаючи кожного, кого зустрічав, проте всі як один відповідали, що бачили Благомира напередодні і не пізніше. Яромир захвилювався вже не на жарт, коли й до вечора Благомир не з’явився в палатах, тому пішов до престольної, намагаючись дізнатися, чи не відсилав брата кудись з дорученням Вінцеслав.

У престольній Яромир побачив Местислава та Орія. Обидва стояли схилившись над столом радників та розглядали щось. Яромиру те видалося підозрілим, бо щось надто вже здружилися останнім часом ті двоє.

— А князя нема? — Яромир озирнувся.

— Князь всю ніч тут пробув, намагаючись зрозуміти, як схилити на бік правди Метальника і пішов до свого крила, бо геть стомився, — відповів Местислав. — А що таке, Яромире? Нащо він тобі?

—Спитати хотів, — Яромир на мить задумався, впіймавши на собі погляд Орія. Щось незрозуміле було в тому погляді, не властиве йому. — Чи не відсилав куди він Благомира? Весь день я шукав його та не знайшов.

— Відсилав, — спокійно відповів Местислав. — До Імлистої Пустки відіслав. За намісника там буде, поки Орій тут.

— А чого ж тоді Бояна не відіслав? — здивувався Яромир. — Нічого не розумію. Боян же краще тямить у справах воєводства, аніж Благомир.

— Яромире, твоєму брату така честь від князя, а ти ще й незгодний?! — насупив брови Местислав. — Щось я не розумію. Та й Боян теж з ним поїхав, раз ти питаєш.

— Коли ж він повернеться? — запитав здивовано Яромир.

— Коли тут все буде вирішено і Орій зможе сам до Гранича повернутися, — відповів роздратовано Местислав. — Ще питання?

— Ні, — невпевнено хитнув головою Яромир. — Нема питань.

Він поглянув на Орія, знову помічаючи той незрозумілий погляд, але Орій миттєво відвернув голову, напускаючи на себе звичний вид.

Від Домни Вінцеслав почув про те, що Відана до тями прийшла і одразу ж пішов до її світлиці, подумки молячи богів, аби там не було Прямислави. З дня перевороту він ще її не бачив і бачити не хотів, бо гадки не мав, що скаже та як у вічі погляне.

Обережно відчинивши двері, зазирнув всередину і не помітивши навіть Мальви, несміливо переступив через поріг. Побачивши Вінцеслава Відана байдуже поглянула вперед, наче крізь нього. Вінцеслав думав, вона закричить або ж розплачеться, а от байдужості не чекав точно.

— Чув, ти до тями прийшла, — пробурмотів Вінцеслав, не знаючи, як розпочати ту розмову. — Це добре. Як поранення? Гоїться?

Відана байдуже стиснула плечима:

— Травниць питати треба.

Вінцеслав почухав патлату голову, а тоді підійшов до вікна, кладучи руки на підвіконня, бо певно не знав, що з ними робити. Ще мить зважував свої слова, а тоді обернувся до неї:

— Я не хотів. Прости мене!

— Не в мене, а в Горислава прощення проси, — відповіла сухо Відана.

— То ти вже й про його поранення чула? — перепитав Вінцеслав гірко.

— Яке поранення? — очі її розширилися од жаху. — Що ти кажеш?

Вінцеслав зрозумів, що зайве бовкнув. Певно Прямислава їй ще нічого про Гориславове поранення не сказала. Не бажаючи робити іще гірше, спробував змінити тему розмови:

— Він і Дара зараз у Вовчому Урвищі. Ти так розхвилювалася, зачувши те… — Вінцеслав присів на триніг біля неї та утишивши голос промовив. — Він небайдужий тобі, а не я, так?

Відана вважала, що зненавидить Вінцеслава на все життя, але натомість відчувала до нього лиш глибокий жаль. Так жаліють пропащих, котрим вже неможливо допомогти.

— Я спитаю тебе щось важливе і Світодаром молю — скажи правду, Відано. Благаю! — прошепотів у відчаї Вінцеслав.

Вона лиш схвильовано кивнула.

— На Гориславів день сталася зі мною одна пригода — я поцілував незнайомку, котру впізнати не можу. Орій та Местислав мене запевнили, що то була ти, — Вінцеслав впіймав її розгублений погляд. — Але то була не ти?!

Відана заперечливо хитнула головою, стискаючи край ковдри, котрою вкрита була:

— Не я.

— Ти не брешеш мені зараз? Ти до мене нічого не відчуваєш? Горислав тобі любий насправді?

— Тому ти виступив та за жінку мене взяти хотів? — питанням на питання відповіла Відана. — Думав, що я до тебе почуття маю?

Вінцеслав різко підвівся зі стільця і пішов до дверей:

— Одурили! Обох нас одурили, але я поставлю тому край.

— Вінцеславе, тобі варто бути дуже обережним і справа не в Орієві. Ти навіть не уявляєш, який насправді Местислав, — прошепотіла Відана, мимоволі тулячи долоні до обличчя.

— Але ж і я син Гострозора, як не як! Пора вже те довести, — Вінцеслав пішов, прикриваючи за собою двері.

Прямислава пригнічено поглянула на Будея, на мить втративши дар мови. Вона навіть не змогла знайти відповідь достойну княгині, аби свої емоції передати. Будей скрушно хитнув сивочолою головою і почухав підборіддя кістлявою рукою.

— Мені, матінко-княгине, вже все одно, як воно далі буде. Лік короткий лишився та крихкий, як листок, морозом скутий, а от що з тобою буде, дуже тривожить, — зітхнув він.

— Та й моє життя вже за обрій котиться, — Прямислава присіла на стілець з високою спинкою, котрий стояв біля самого вікна. — Якраз вже надвечір’я в двері постукало.

— Ще ген-ген за обрієм твоє надвечір’я, дитя, — ласкаво усміхнувся він.

— Я в глибині душі певно весь час знала, що Владолюб зрадить. Для нього влада завжди була на першому місці. І його літописи. Гадаю, вони підкупили його саме тим, — мовила сумно.

— Може й так, — стиснув сухими плечима Будей.

— Відана каже, там Местислав замішаний. Тепер розумію, чого Вінцеславовими вустами мов хто інший говорив весь цей час. Я одразу збагнути мала. Одразу! — зціпила зуби вона. — Тоді б нічого з того, що зараз є, не сталося б ніколи.

— Ти себе не вини, бо в думки інших лиш богам проникати дано, а не нам, простим смертним, — Будей важко та сумно зітхнув. — Думаєш, вони тепер воєводівні лихо заподіють?

— Не знаю я, що вже думати. Світ з ніг на голову перевернувся, друзі ворогами стали, а вороги друзями, — Прямислава задивилася у вікно, наче вперше бачила прекрасні пейзажі Благодатної Землі.

— Ти добре зробила, що відіслала Дару до Вовчого Урвища, Білощит захистить її, але скажи, що далі робити думаєш? — обережно спитав Будей.

— Те що давно зробити мала та весь час відтягувала сама не знаю нащо, — горло її судомно стиснулося. — Мені людина довірена треба, котра до В’ятичева поїде. Хочу Білощиту листа відіслати.

— Листа? Про що листа? — здивувався Будей.

— Напишу йому, що хочу, аби його молодший син взяв Дару за жінку і нехай це станеться, допоки ще я жива, бо серце чує, це вже не надовго, — холодно відповіла Прямислава, стискаючи кам’яне підвіконня. Біль полоснув її гострим лезом при згадці про те, як Дара заливалася слізьми у світлиці і благала не віддавати її ні Орію, ні Злату. Жодному з них не віддавати.

Зелена Рівнина

Очі Радана розширилися і він подався вперед, вважаючи, що не розчув слів матері. Присівши на трон воєводи, Ладозора глибоко втягнула в себе повітря і впевнено поглянула на нього.

— Повтори ще раз, мамо, — попросив він. — Я все почув вірно?

— Візьми з собою двох вправних воїнів і їдь до Світограду та передай батьку, що сталося, а тоді хутчіш вертай додому для мене з новинами, — відповіла Ладозора. — Не можу я справді більше вважати тебе маленьким хлопчиком, бо ти ним вже не є.

— Я з’ясую, що сталося і повернуся, — Радан схилився до неї і поцілував холодну бліду щоку. — Обіцяю!

— Я знаю, — кивнула Ладозора. — Вірю і богів благаю, аби так воно й сталося.

Радан кивнув і швидким кроком покинув Головний зал, стискаючи свого меча. Ладозора ж закусила до крові вуста, аби не розридатися. Страх охопив її тіло, її думки, все її єство, а в душі посилилося очікування невідворотного.

— Треба задобрити богів. Дійсно! Треба негайно принести дари богам на капище, — мовби оживши, Ладозора теж поспішила з Головного залу в пошуках своїх служниць.

Ступивши у двір перед хоромами, Ладозора знову відчула біль. Біля капища вранці вони прощалися з Благомиром, там стояв поміст, на котрому лежало його тіло. Ладозора стримала новий потік сліз, бо вони були вкрай даремними, але так боляче обпікали зсередини. Досі ще не йняла віри, що Благомира більше нема, що ніколи вже він не переступить порогу хоромів, не стрибне на свого коня, не пожартує з дівицями біля капища і не розрадить її у важку хвилину.

Ладозора повільно наблизилася до капища, спрямовуючи лютий, сповнений сліз, погляд до дерев’яних стовпів-ідолів, верхівки котрих прикрашали зображення сонця та місяця:

— Боги! Благаю вас, хай навіки-вічні проклятим буде той, хто відняв життя Благомира! Нехай його не прийме ні земля, ні вода, ні вогонь!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.