Розділ 7

Світоград

Дні для Вінцеслава перетворилися на одну суцільну сіру пляму не даючи розрізнити, де ранок, а де вечір.

Після того як він покинув пивницю, де мав розмову з Местиславом та Орієм, Вінцеслав став сам не свій. Його захопив у полон справжній вихор думок, виборсатися з котрого просто не вистачало душевних сил. Якщо з дня, коли радники оголосили останню волю Гострозора, Вінцеслав ще сумнівався у тому, що має вірну позицію, якщо ще краєчок його серця огортали сумніви і виникало відчуття, що, можливо, вибір батька і не був безпідставним, то тепер ті сумніви наче вітром розвіяло. Вінцеслав був не один, його підтримав молодший брат, своєю підтримкою підбадьорив і один з воєвод.

Правду кажучи, Вінцеслав завжди знав, що не розбирається в людях. Вірив всьому, що йому говорили та підтримував думку більшості. Саме цим кардинально відрізнявся від Горислава. Хоча завжди знав, що колись успадкує престол князівства, щиро вірив, що до того дня ще має непомірно багато часу і може використовувати його лише собі в задоволення. Більше того, Вінцеслава ніколи не цікавили княжі обов’язки та те, що собою насправді являють княжі намісники у воєводствах.

На відміну від Горислава, котрий старанно проходив муштру разом з іншими хлопчиками почергово у кожному воєводстві, сам Вінцеслав віддавав перевагу іншим заняттям. Здружившись з декількома такими ж лоботрясами, Вінцеслав пропускав бойові заняття, втікав з друзяками та тинявся городищами, не підкорявся наказам воєвод та дружинників, жорстоко насміхався над челяддю, котра була нижча за юного князя та не мала права голосу поряд з ним. Подорослішавши у хлопців подорослішали й забави. Вони зачастили до пивниць, шукали доступних вдовиць, котрі були не проти розважитися в компанії молодих та гарячих хлопців і таке веселе життя Вінцеслава цілком влаштовувало.

До розмови з Местиславом, Вінцеслав навіть якось замислився над тим, що й сам не хоче полишати свою безвідповідальну буденність і змінювати її на щось інше. Проте слова брата та Орія раптом зачепили в його душі якусь іншу струну, певно то була гординя. Вінцеслав відчув себе приниженим та зневаженим рідним батьком, а розуміння того, чому відношення Гострозора стало таким, так і не прийшло.

Заливаючи в горлянку черговий кухоль солодкої медовухи, Вінцеслав відчував, що наче розділяється на дві частини: одна, слабка і квола, благає не завдавати шкоди Гориславу, бо він ні в чому не винен, а інша, сильніша та гучніша, доводить, що за те, що належить йому за всіма писаними та неписаними законами князівства, варто боротися до останнього. Причина того була одна, в собі Вінцеслав ще міг сумніватися, але Местислав помилятися не міг.

Дзеркальна Гладь

Останнє воєводство князівства мало одну велику відмінність від інших, а саме, єдине володіло виходом до безкрайнього Синього моря, за котре жителі Благодатної Землі давно вже не пливли. Не тому, що боялися, просто не відчували себе готовими до тої подорожі.

Ще будучи без пушку над верхньою губою, Скол та його брати й сестри, довгими зимовими вечорами, любили слухати розповіді свого діда про героїчні походи на кораблях за Синє море. Аж подих затамувавши, маленький Скол слухав про дивовижні городища, котрі розкинулися за морем, про золотоверхі палати, про безстрашних воїнів, котрі б’ються не на життя, а на смерть, про прекрасних принцес, ладних поцілити в саме серце кольором своїх очей, про моторошних ворожбитів, здатних підкорити волю одним своїм поглядом. Йому мріялося, що тільки-но досягне сімнадцятої весни, стане моряком і рушить на одному з кораблів воєводства до тих незвіданих земель, але сталося не так, як гадалося.

Загадковий флер з очей спав тоді, коли Скол дізнався про жахливі бійні, в котрі потрапляли моряки Дзеркальної Гладі з чужинцями. Саме те лихо врешті-решт призвело до того, що вони перестали плисти за Синє море, боячись накликати біду на князівство та повернулися до свого основного заняття — скотарства. У воєводстві, в котрому, де не кинь погляд, простягалися буйні степи, то було неймовірно вдалим рішенням, та й закупівля деревини з Вовчого Урвища на будівництво кораблів вартувала занадто багато золота, а своєї власної вдосталь не було.

Проте всі люди заходу по натурі своїй були мрійниками і навіть не легка буденність зі своїми постійними хвилюваннями не могла того змінити.

З семи дітей старого Рудоборода залишився тільки Скол і отримавши меч Дзеркальної Гладі, сів він у Другоші — столиці воєводства, котра, випалена сонцем, біліла серед безкрайнього степу, спрямована своїм віковічним поглядом на таємниче Синє море.

З маленького хлопчика-мрійника Скол перетворився на загартованого в боях безсердечного воїна, котрий цінував насолоду тіла куди дужче, аніж насолоду душі, одружився з найвродливішою дівчиною у воєводстві та сам обзавівся трьома малолітніми дітьми. Мріяти було більше нікому.

З того дня, як дійшла до Скола звістка від вірних людей, котрих він залишив у Світограді, про наказ Гострозора, він вже знав, яким шляхом піде, але все ж відіслав листи Орію та Велераду. Точно знав, що Яромир вірний Гориславу, а В’ятко не піде проти рішення Гострозора, а от Метальник і Імлистий могли добряче здивувати своїм рішенням, бо перший з власною головою дружбу не водив, а другий заради особистої вигоди міг сплутати доріжки решті воєвод.

Саме над цим думав Скол, потягуючи вино зі срібного кухля та споглядаючи з вікна Головного залу бурхливі хвилі моря — насувалася гроза.

— Невже ж ти думав, що вони тобі правду скажуть? — запитав світловолосий чоловік з короткою борідкою та холодним поглядом.

— Я не настільки малодушний, Тригосте, — Скол допив вино і гукнув одну з кімнатних дівок, жадаючи ще.

— Імлистий буде робити лиш те, що йому вигідно, а Метальник в останню мить передумає і скаже, що так і було, — продовжив Тригост.

— Та чи можна їх за це засуджувати?! — всміхнувся Скол, спрямовуючи погляд на дівчину, котра внесла кухоль з вином та поставила на столик поряд з помостом, де знаходився пишно прикрашений золотом трон Дзеркальної Гладі. — Хто така?

— Нова. На заміну тій, що ногу зламала декілька днів тому, — байдуже відповів Тригост і швидко додав. — Мілада хотіла поговорити з тобою.

— Скажи їй, що я зайнятий воєводськими справами, — Скол всміхнувся, прямуючи до дівчини, котра якраз відходила від столика з кухлем. — Впевнений, моя люба дружина зрозуміє та пробачить. І зачини двері.

Тригост ще мить дивився на те, як Скол, пригладжуючи густу руду бороду, підійшов до наймички та щось вкрадливо запитав її, а тоді вийшов за двері залу, легко киваючи двом вартовим. В ту ж мить їхні мечі зі дзвоном схрестилися, даючи зрозуміти, що турбувати свого воєводу заборонено.

Тригост же попрямував у двір фортеці, розшукуючи Міладу.

Дружину західного воєводи Тригост знав ще маленькою дівчинкою, пам’ятав юною ніжною красунею, в котру до безтями закохався Скол, але тепер, у змученій та виснаженій пологами, хворобами та цілковитою байдужістю чоловіка, жінці ту красуню вже не впізнавав.

— Тригосте, — м’яко усміхнулася вона, помічаючи його та відставляючи свою вишивку. — Ти бачив воєводу?

— Бачив, — витиснув з себе усмішку Тригост.

— Він зайнятий, так, — її усмішка була тьмяною й сумною.

— Так…

— Воєводські справи, — обірвала вона його, все ще всміхаючись. — Ну що ж… Іншим разом.

— Звичайно, — повторив Тригост. — Іншим разом. Мені вже час. Мушу йти.

Мілада кивнула:

— Дякую тобі. За все.

Відчуваючи щемливий сум у грудях, Тригост підбадьорливо кивнув їй і поспішив геть з двору. Скочивши на свого коня, помчав у бік воріт городища, бо відчував, що має заспокоїти свої розхристані думки.

Імлиста Пустка

Відана була покірною та згідливою дочкою і залишалася б такою ж сестрою, якби її братом був не Орій. З того дня, як з різницею всього у одну весну, померли батьки і Орій став воєводою, Відана готова була на будь-що, аби трон Імлистої Пустки не дістався йому. Проте що могла вдіяти беззахисна незаміжня дівчина, слово котрої у князівстві не вартувало нічого?!

Відана знала про більшість темних справ, котрими займалися Орій та його наближені воїни. Знала, але нікому сказати не могла. Замість того, аби жити хоч і бідно, зате чесно, Орій відсилав своїх людей на тракт, котрий вів до Світограду, щоб ті грабували подорожніх з інших воєводств, виходив з ними на полювання, котрі чомусь зосереджувалися не на власних угіддях, а на угіддях Зеленої Рівнини, Дзеркальної Гладі чи Вовчого Урвища, навіть Зміїному Хвосту інколи діставалося, але Метальника Орій побоювався, тому грабував лише за нагальної потреби, не частіше. Проте чогось все те неподобство інші воєводи приписували вільним грабіжникам, котрі переховувалися в нетрях Кістяного лісу та десь на похмурому гірському хребті, котрий розрізав на дві частини північне воєводство.

Побачив би старий воєвода, що чинив його син, як плямував їхнє ім’я, то поспішив би назад до праотців.

Єдине, що було для Відани більш аніж стерпним, це те, що за своїми власними справами Орій геть не мав часу на неї. Тому Відана була надана сама собі. Користуючись тим, що подарувала доля, з допомогою старого хроніста батька, вона навчилася читати та писати, вивчила мізерну бібліотеку, котру так самовіддано він збирав у Граничі, розумілася на справах воєводства та й князівства загалом. Не раз допомагала вирішувати якісь суперечки між людьми, коли Орія не було в столиці, і по Імлистій Пустці повільно попливла мова про те, що Відана була б куди кращою намісницею Гострозора, аніж Орій.

Коли юна служниця на ймення Мальва принесла їй ті вісті, Відана лише всміхнулася, бо колись вже чула їх від батька.

Проте не дивлячись на всю свою обізнаність та гострий розум, Відана знала, яке майбутнє все ж її чекало і благала Світодара лиш про одне, щоб майбутній чоловік виявився хоч трішечки кращий за Орія.

Мала Відана свій власний ідеал, котрий міцно та надійно заполонив її гаряче серце. Вона познайомилася з ним іще тоді, коли він та ще десяток парубків того ж віку, проходили муштру в Імлистій Пустці. І хоча з того часу минуло вже вісім років й вони обоє добряче змінилися, ідеал досі не втратив свого чарівного блиску. В ті ночі, коли їй було особливо важко та гірко, Відана вкладалася у своє ліжко, заплющувала очі і згадувала той єдиний короткий випадок, коли він до неї заговорив.

Відана безуспішно намагалася зняти з вільхи своє неслухняне кошеня. Її довге, сонцем поціловане, волосся розтріпалося з тугих кіс, обличчя пашіло від зусиль видертися на злощасне дерево, а льняна сорочка перемазалася від вологої кори, тому коли він підійшов до неї, ладна була провалитися скрізь землю аж до самої Темнолики. Він, як їй тоді здалося, досить граційно видерся на вільху та знявши кошеня, усміхнувся. Відана ледь не зомліла від тієї усмішки й почервоніла, як маків цвіт. Він не поспішав повертати їй кошеня і сказав, що не варто самій лазити по деревам, а раптом знову станеться така пригода, просто покликати його. Відана тоді так розхвилювалася, що навіть й слова з себе витиснути не змогла і лише кивнула. Він знову усміхнувся й таки повернув їй кошеня, а тоді пішов. Вже на наступний день юні воїни поїхали до Вовчого Урвища. З тих пір вони бачилися лише декілька разів, коли у свиті князя Гострозора, він відвідував воєводства, і вона дуже сумнівалася, що ще її пам’ятав.

Інколи,сама собі видаючись дуже вже сміливою, Відана мріяла про те, що з доброї вдачі Пряль, котрі плели долі всіх смертних, її посватають за нього, а потім розуміла, що є у князівстві куди спритніші, а головне багатші, наречені.

Саме за тими думками застала її у вишивальній Мальва — юне дівча з товстою важкою косою темного волосся та великими допитливими очима, котре завжди слідувало за своєю воєводівною та щиросердно її любило. Інколи Відані здавалося, що Мальва й справді була єдиною живою істотою, котрій Відана була небайдужа. А ні, ще ж була та сама кішка, щоправда вже дещо глухувата та лінива до того, аби лазити по деревам.

— Сумуєш, воєводівно? — поцікавилася Мальва, викладаючи на столик поряд з не початою досі вишивкою маленьку олов’яну таріль, на котрій виднілося щось прозоре та золотисте, а в ньому дві тонкі гладенькі дерев’яні палички.

— Мед? — Відана всміхнулася. — Ти де його взяла?

— Квітковий. Кий дістав, — Мальва дзвінко розсміялася. — Смакота така, що за вуха не відтягнеш.

— То він тобі дістав, — усміхнулася Відана.

— Не мені, а нам, — Мальва сіла на низенький стільчик-триніг поряд з Віданою. — А ти розкажи мені якусь легенду про наше минуле.

— Мальво, я сьогодні за вишивку ще не бралася, — Відана вказала на зовсім чистий шматок полотна.

— Я вишиватиму, а ти розповідай, — попросила Мальва, мило кліпаючи віями.

— Хитрунка ти! — Відана ущипнула її за округлу щічку, а потім враз посмутніла.

— Що таке? — Мальва торкнула її за руку.

Відана хитнула золотистою голівкою:

— Не вв’язувався б Кий у ті справи, котрими наш воєвода займається.

— Я братові не указ, що надумає, так і чинить, — зітхнула Мальва. — Та й вв’язався він давно, не думаю, що вже виплутається.

Мить Відана мовчала, а тоді гірко прошепотіла:

— Всі ми в одному болоті і скніти в ньому нам довіку.

Мальва міцніше стиснула її долоню своєю.

Відана вловила страх в горіхового кольору очах і одразу ж усміхнулася, ховаючи свій власний:

— Що ж це я? Ти просила чергову легенду? Гаразд, слухай. Вона про одну войовничу діву, що в подружках самої Темнолики ходила.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.