Розділ 28

Світоград

Розмову з воєводами закінчили. Скол розшукав Яромира та привів його до престольної, аби повідомити про наказ князя. Орій тим часом дивувався тому, що Местислав так швидко погодився на їхню з Рудобородом пропозицію. Навіть подумав, що таки ще не втратив свою майстерність в брехні, але вже за декілька митей зрозумів, що Местислав і сам підозрював Яромира у невпевненості.

Вислухавши слова Местислава, наче Вінцеславом сказані, Яромир кивнув погоджуючись, проте по обличчю видно було, що засумнівався він у чомусь.

Далі ж сталося таке, чого ні воєводи, ні радники, ні навіть Местислав не очікували. До престольної увірвався розлючений Вінцеслав, стискаючи свого меча.

Местислав спокійно поглянув на нього, немов все було як і зазвичай:

— Княже! Ти, нарешті, зволив прийти? Боюся, що з таким ставленням до правління викличеш всенародний бунт, а це нам ні до чого. Я не можу весь час за тебе все робити.

— Що? — Вінцеслав стиснув кулаки і нетвердою ходою рушив на зведеного брата, який стояв в оточенні Владолюба, Орія та Скола.

— Якщо вже вирішив звалити все на мої плечі — нехай, але хоч зрідка з'являйся в престольній. Не забувай, що ти князь тут.

— Та як ти смієш?! — очі Вінцеслава кров’ю налилися. — Правду казала матінка. Всю правду сказала, нічого не прибрехала. Ти — потвора на грудях пригріта!

— Воєводи, радники, чи ж бачите? Князь знову сьогодні не в собі! Що ж це діється? — вдавано скрушно зітхнув Местислав. — Оце така мені дяка за те, що замість нього порядок у князівстві тримаю? Не хочу я. Досить з мене!

Помічаючи як Местислав рушив до дверей, Скол кинувся за ним:

— Не покидай напризволяще, бо пропадемо. Не в змозі Вінцеслав князювати, то ти сідай на престол!

Гірка усмішка вуст Орія торкнулася в ту мить. Як ніхто він знав, що насправді крилося в словах Рудоборода. Якщо не було вже толку з Вінцеслава, то вартувало садити на престол байстрюка, бо ж як прийде до Світограду Горислав, всі вони, як зрадники та заколотники, складуть голови на торжку. А навіть як Горислав мертвий, то все одно з Вінцеслава путящого князя вже не буде.

Важко зітхаючи, Орій теж до Местислава ступив:

— Без тебе, Местиславе, й справді пропаде князівство.

Скол поглянув на Яромира:

— Лучнику, а ти чого стоїш? Не дуркуй, доля твоя вирішується. І твоя і твого воєводства. До Горислава нам назад не можна. Не простить нашого вчинку. Якщо встанеш на наш бік, то у нас ціла армія буде: три воєводства та дружинники Світограду. Не скориться схід та північ, то зуміємо їх приструнчити.

Вінцеслав кинувся до Местислава, завдаючи нищівного удару в щелепу. Від несподіванки Местислав не втримав рівновагу і впав на кам'яну підлогу. По його підборіддю потекла кров, фарбуючи білу сорочку:

— Цього я вже тобі, брате, не подарую! — прошипів Местислав.

Вінцеслав заніс над ним меч, не тямлячи себе од гніву. В ту мить Местислав йому Марком Пекельним видавався, а не братом по батьківській крові.

— Одного брата заколов, не знаємо чи живий, тепер і другого порубати хочеш? — закричав йому Местислав.

— Це ж ти… Ти мені в руки клинок вклав, — Вінцеслав заточився і меч його затремтів.

— Не бреши! Я тобі добра хотів, я тебе на шлях істинний наставляв, я свою голову підставляв, аби твоя ціла була. Та край вже! Як хочуть воєводи та радники так я і зроблю! Хочуть, сяду на престол, але тобі безчинства більше не дозволю, брате! — безстрашно глянув йому у вічі Местислав.

— За брехню боги покарають! Я тебе скараю! Я… — Вінцеслав у нетямі знову заніс над ним меч.

— Схопити! — закричав Местислав.

— Не посмієте зачепити князя, котрому присягали і заради котрого зрадили Горислава? — Вінцеслав зі злістю глянув на воєвод.

— А ми тобі, Вінцеславе, ще не присягали, — відповів йому раптом Скол. — Ми за твоєю спиною стали, бо Горислав негідним був, але зараз бачу, що ти й мізинця його не вартий!

Криво на те всміхнувся Местислав, піднімаючись і витираючи кров з підборіддя.

Вінцеслав злякано ковтнув:

— Не посмієте.

В ту ж мить Орій схопив його за руки, заломлюючи за спину. Меч зі дзвоном впав на кам’яну підлогу, відкотившись до ніг Местислава.

Яромир нерішуче переступив з ноги на ногу, не знаючи, як йому чинити. Вінцеслав і справді виглядав не розумним, на недоумкуватого пияка був схожий.

— Ти мені не брат більше! — закричав Вінцеслав. — Ти — зараза на тілі князівства, а знаєш, що роблять з заразою? Її випалюють. Начисто!

— Орію, відведи Вінцеслава до його крила нехай проспиться добре. Може покається опісля, — наказав Местислав.

Вінцеслав сплюнув в його бік, але чинити опір Орію не став. Союзників у палатах у нього не залишилося. Зрозумів врешті, що всі ті, хто узурпували престол для нього, насправді давно вже були на боці Местислава.

Вже у світлиці, почувши як за зачиненими дверима грюкає засов, Вінцеслав втямив ще одне лихо. Тепер він був полоненим у власному домі. З князя раптом став бранцем.

Побачивши на столі біля вікна великий кухоль медовухи, що виділяла терпкий гіркуватий аромат, Вінцеслав тремтячими руками взяв його і підніс до вуст, але відхилив. В горлі пересохло, а на кінчику язика відчувався смак хмільної отрути. Після короткого коливання Вінцеслав знову підніс кухоль до рота і почав жадібно пити, розуміючи, що дійсно слабовільний жалюгідний боягуз, котрий заслужив те, що отримав в кінці.

Радан не знав, як йому чинити і що робити, поки батька у Світограді не було. Він не мав друзів та знайомих серед жителів столиці і не знав, з ким розмову заводити варто. Після обіду та перепочинку вирішив до престольної йти, як йому сказав Орій, але у анфіладі помітив воєводівну Імлистої пустки, котра повільно йшла собі, у думи заглиблена. Порівнявшись з нею, Радан шанобливо схилив голову і всміхнувся.

Відана кивнула йому та усміхнулася у відповідь:

— Вітаю тебе, воїне! Чи ж не Яромира Лучника ти син?

— Саме так, — всміхнувся Радан. — Як ти, воєводівно?

— Ходжу та світ білий бачу і на тому богам дяка велика, — Відана знов лагідно всміхнулася. — А ти де тут взявся?

— Батькові звістку привіз, але сказав мені твій брат, що нема його у Світограді, до Вовчого Урвища поїхав, — відповів Радан. — То ж змушений я чекати.

— Як це нема? — вигнула тонкі брови Відана. — Зранку був, а до В’ятичева воїни вирушають опівночі.

Радан розгублено поглянув на неї, не знаючи що й сказати:

— Ти впевнена? Нічого не сплутала?

— Нічого. Своїми очами бачила нині, — теж розгубилася Відана.

— Нащо ж мене тоді Орій в оману ввів? — Радан прожогом кинувся з анфілади до стаєнь, сподіваючись ще застати батька.

Мальва з полегшенням видихнула, коли кавалькада на чолі з Рудобородом та Лучником виїхала за ворота городища. Була вона впевнена в братові, як сама в собі. Хоч він і служив Орію та в безліч його темних справ замішаним був, все ж не виконати доручення не міг. Мальва здогадувалася, що швидше за все справа була в таємній симпатії, котру Кий до Відани мав, але ж не те було тепер важливим. Не дивлячись ні на що, Мальва знала, що Кий Відану нізащо не зрадить.

З тими думками та задоволеною усмішкою на обличчі рушила Мальва назад у палати, а за нею слідом два хлопи-дружинники Дзеркальної Гладі пішли.

— Гей! Красуне, ти куди так поспішаєш? — насмішкувато спитав один з хлопів.

Мальва, злякавшись, навіть голови не звела. Вона прискорила крок до світлиці Відани.

— А чи так само ти поступлива, як і твоя воєводівна? — п’яно розреготався другий воїн.

Мальва ковтнула образу і рушила далі, але один з воїнів скочив вперед, загородивши їй шлях, другий зупинився позаду. Мальва крутнулася в бік, опиняючись в дужих руках. Воїн притис її до себе, видихаючи в обличчя алкоголем, другий огидно зареготав. Мов пташка забилася в його руках Мальва, але вирватися не зуміла. Вуста її стиснулися, а підборіддя затремтіло.

— Що це таке?

Голос той для Мальви видався голосом самого Світодара, бо був рятівним. Хлопи спочатку й оком не повели, але придивившись до юнака, що йшов анфіладою, раптом відпустили Мальву. Вона втиснулася в стіну, налякана настільки, що навіть втікати не могла.

— Ми жарти жартували, — врешті знайшовся з відповіддю один з воїнів.

— Гарні жарти у вас. То може варто так пожартувати з вашими сестрами чи нареченими?

Він ступив ще ближче і тоді Мальва впізнала Радана. Вуста її розтулилися, але жоден звук з них не злетів.

— Я Радан, син Яромира Лучника, зі мною жартуйте, — продовжив він.

— Нам час вже. Шкодуєм, що так сталося, — той, що сміливіший, схопив товариша за лікоть і вони поспішили геть з анфілади.

— Гей! — Радан повільно підійшов до Мальви, наче боявся сполохати. — Це ж я. Ти впізнала?

Мальва кивнула, але говорити не поспішала.

— Не бійся! Більше ніхто так жартувати з тобою не буде, — Радан ледь всміхнувся. — Я тобі обіцяю.

— Не давай обіцянки, котру виконати не зможеш, — врешті прошепотіла Мальва.

Радан пильно в її перелякані очі вдивився, а тоді промовив:

— Звідки ти знаєш, що я того не виконаю?

— Мене є кому захищати, — раптом відказала. — Брата маю і з ним зв’язуватися — себе не берегти.

Радан всміхнувся, не вірячи її словам:

— І де ж він, твій брат-рятівник?

— Щойно за ворота городища виїхав, до Вовчого Урвища з воєводами попрямував, — звела підборіддя Мальва.

Радан враз в обличчі змінився, спохмурнів до непізнаваності:

— А батько мій, воєвода Яромир, теж там був?

— Так, — кивнула Мальва. — З Рудобородом поряд їхав.

Радан підніс кулак до лоба, а тоді вдарив ним просто в арку анфілади, проте навіть не сіпнувся від болю. Не кажучи більше й слова, поспішив до виділеної світлиці, аби відправити одного зі своїх хлопців назад до Зеленцвіту з посланням для матері. Мусив Радан тепер у Світограді затриматися.

Не встигла певно кавалькада Рудоборода до границі Вовчого Урвища дістатися, як у ворота Світограда знову загупотіли, а за декільканадцять хвилин Местислав вже з усмішкою зустрічав у престольній Міладу та Тригоста.

Втішився Местислав тим, що приїхала вона якраз тоді, коли не було Скола у городищі, бо то ще більш розв’язувало йому руки. З першого погляду на тендітну бліду жінку, котра шанобливо схилила голову в поклоні, Местислав вже зрозумів, що вона піддатлива мов глина і ліпити з неї те, що йому потрібно, буде ще легше, аніж зі Скола.

Привітно усміхаючись, Местислав розпитав її про шлях та пригоди на ньому, повідомив, що служниця проведе її до відведеної світлиці і вони неодмінно ще побачаться вранці. Надворі панувала глуха ніч, тому всім вартувало йти на спочинок.

Подякувавши, Мілада відкланялася та в супроводі служниці пішла з престольної. Пізніше був розташований і Тригост.

Коли залишився Местислав сам у престольній, до нього ввійшов один з довірених хлопів, з котрим вони дружбу ще з малюків вели, на ймення Квіт, і повідомив про те, що у Світограді син Лучника і вже прямує до престольної. Не надав тому значення Местислав та наказав просити.

Не сідав Местислав на престол, бо хоч воєводи та радники знали, про те, що сталося, і новина вже й до княгині долетіла, він вважав за краще і далі грати роль сердечного брата, що всіма силами допомогти намагається.

Двері престольної відчинилися, впускаючи Радана. Впевненою ходою він йшов до Местислава, котрий біля стола радників стояв, і вигляд мав геть не сумирний.

— Вітаю тебе, сину Яромира, — промовив з м’якою усмішкою Местислав.

— І тобі вітання, — холодно мовив Радан. — Я прошу на мову князя Вінцеслава.

— Нема його нині і не буде, бо занедужав наш князь, — сумно відповів Местислав. — Але ти кажи, може я допомогти зможу.

— Може й так. Я батька шукаю, але сказали мені, він до Вовчого Урвища поїхав, — відповів Радан.

—Поїхав, — кивнув Местислав, обходячи стіл та ступаючи до нього з помосту. — А що за нагальна потреба?

— Благомир наш…

—У Імлистій Пустці намісником зараз, — і бровою не повів Местислав. — Поки воєвода Орій у Світограді.

— Благомир вже з праотцями за одним столом сидить, — стиснув кулаки Радан. — Тіло його ми знайшли під стінами Зеленцвіту, і коня також.

Подих Местислав затамував на мить від тих слів, а тоді перепитав:

— Що?

— Не знаю, де був Благомир і що робив, але ми його мертвим знайшли. Кінь поряд був, а він на траві лежав. Отже хтось його привіз і залишив з розпореною горлянкою та геть знекровленим! — ледь стримав власний голос Радан.

— Не може бути, — прошепотів Местислав, дивлячись наче крізь Радана. — Бути цього не може!

Вовче Урвище

Коли Дара, одягнена у штани та сорочку Уміли, невпевнено спустилася в сіни хоромів, В’ятко розгнівано гримнув на дочку:

— Одна справа ти в такому вигляді розгулюєш і богів не боїшся, дівко, але щоб княжну в те вирядити! Де твій розум, Уміло?

— Вона все правильно зробила, — втрутився Велерад. — Так княжні буде куди зручніше подолати шлях до Зміїного Хвоста.

Уміла з подивом, навіть краплею вдячності, глянула на нього, на що Велерад ледь помітно кивнув.

— Я проведу вас, — підступив до Дари Злат.

Дара кивнула, раптом відчувши страх та розгубленість. В хоромах В’ятко вона була в безпеці, до неї ставилися з великою пошаною, а чого вартувало очікувати від Метальника не знав ніхто.

Після короткого прощання з В’ятко та обіймів з Умілою, Дара пішла за чоловіками. Злат вивів їх у двір, звертаючи у бік стаєнь. Звідти вже показався Радогор, ведучи двох коней. Він підбадьорливо всміхнувся Дарі і вона вдячно всміхнулася йому у відповідь.

— Нехай Світодар оберігає, а Темнолика відведе всіх своїх духів, — швидко заговорив Злат, а потім поступившись пориву, обхопив Дару, привертаючи до себе, і поцілував.

Дара миттєво відштовхнула його, відчуваючи як заливається фарбою сорому:

— Що ти робиш? Як смієш?

— Я думав, що теж подобаюся тобі, княжно. Ти мені міцно в серце запала, розпеченим залізом не випалити вже, — прошепотів Злат, відступаючи.

— Питати треба, а не думати. Ніколи більше… — обличчя Дари запалало від гніву. — Ніколи так не роби. Затямив?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.