Розділ 18

Світоград

Велерад сам собі подивував, коли блискавично підхопив Дару, не даючи впасти до землі. Однією рукою притримуючи її спину, іншою ледь торкнувся блідої щоки, а тоді поглянув на Любаву, котра бігла до них з кухлем джерельної води. Наступної миті поряд з ними опинилася Домна, заламуючи руки та хапаючись за серце. Любава, схилившись над ними, збризнула обличчя Дари водою, але княжна до тями не приходила.

До них врешті підійшли стривожені Прямислава та Горислав, а от Вінцеслав та Местислав не зрушили з місця біля кам’яної тумби, на котрій лежало тіло Тихомира.

Велерад не звернув на них ніякої уваги. Не втримавшись, вирвав з рук Любави кухоль і змочивши пальці, обережно приклав їх до Дариного чола. Знову змочивши їх, торкнувся її скронь, тоді вилиць і врешті шиї, десь в області вен, легенько промасажувавши. За мить після того Дара сіпнулася, розплющуючи очі. Велерад підвів свій погляд зустрічаючись з холодним поглядом Прямислави.

— Воєводо, прошу, віднеси княжну до її світлиці, Любава вкаже куди, — промовила жорстко Прямислава. — А ти, Любаво, залишишся з княжною, їй на торжку вже робити нічого.

Любава розгублено кивнула.

— Але я мо… — розтулив рота Злат.

В’ятко так шарпнув його за кафтан, що той аж зубами клацнув:

— Стули пельку!

Злат, палаючи од гніву, все ж покірно опустив голову, більше не кажучи й слова.

— Княжна вкрай засмучена смертю Тихомира і буде краще, якщо вона прийде до тями в палатах, — продовжила Прямислава. — А тепер ходімо і проведемо радника в останню путь та відпустимо його світлу душу у служіння богам Благодатної Землі.

Тіло старця, котре лежало на різьбленій дерев’яній ляді, підняли декілька палатних воїнів і процесія повільно рушила у бік воріт городища.

Прямислава озирнулася до Велерада, обмінюючись з ним коротким, ледь вловимим, поглядом.

До річки Стрімкої дісталися якось швидше, аніж зазвичай йшла похоронна процесія. Про те Прямислава намагалася не думати, вона взагалі намагалася не думати ні про що, окрім того, аби остання шана Тихомиру була віддана як належить. В грудях боляче обпікало, а на очі наверталися сльози, але то були сльози не лише за померлим старцем.

Прямислава виголосила промову, як остання з вихованок Тихомира, тим самим не даючи сказати слово ані Гориславу, ані Вінцеславу. Краєм ока помітила, як перезирнулися між собою Яромир та Благомир і навіть здивувалася тому, чого з ними ще була Ладозора.

Будей, за давнім звичаєм, підпалив смолоскипом човен, набитий сухим сіном. Прямислава підійшла до тіла Тихомира, накидаючи чорний саван тремтячими руками, і зронила останні сльози разом з чорною стрічкою. Воїни кинули свої стрічки й відв’язали човен, спускаючи його на воду.

Процесія рушила назад до палат.

Прямиславі здавалося, що серце тугим клубком товчеться вже десь у горлі і навіть ковтнути не дає. Ноги не несли її, плутаючись наче у п’яної. Певно так само плутався б у неї язик, якби княгиня надумала сказати хоч слово. Кинувши погляд на Будея, помітила його незвичну, геть не притаманну смаглявій обвітреній роками шкірі, блідість. В очах його стояв справжній жах. Горислав, котрий йшов дещо попереду Прямислави, виглядав змученим і зовсім сумним, а от Вінцеслав виглядав на диво зібраним, впевненим та наче навіть тверезим.

Прямислава звела очі до неба, подумки благаючи Світодара відвернути те, що вже було невідворотнім.

Велерад обережно опустив Дару на ліжко у її світлиці, а тоді скоса поглянув на Любаву:

— Біжи води принеси.

Любава недовірливо поглянула на нього, стискаючи руки за спиною.

— Княжні напитися треба. Принеси свіжої води й негайно! — жорстоко мовив він.

— Йди, — пробелькотіла Дара, дещо підіймаючись на ліжку. — Любаво, не бійся.

Дівчина покірно хитнула головою, все ще з недовірою поглядаючи на Велерада, і покинула світлицю.

Велерад підійшов до вікна, котре виходило у бік воріт городища, та пильно придивився кудись, але не говорив ні слова. Дара ж не могла відвести погляд від нього, геть не розуміючи, що діється.

— Княжно, де твоя накидка? — запитав Велерад, не зводячи погляду з вікна.

— Що? — розгублено перепитала вона.

— Вночі холодно буде, тобі накидка потрібна, — відповів.

На порозі з’явилася тінь і Дара полегшено зітхнула:

— Швидко ти, Любаво...

Проте на порозі світлиці стояла не Любава, а Злат.

Він сумно подивився на неї:

— Готова?

— Не знаю, чи готова, але час не жде, — відповів Велерад, хапаючи зі скрині в кутку першу ж накидку. — Княжно, тебе чекає захоплююча подорож. Впевнений, ти її до віку не забудеш.

— Не розумію? — Дара звелася з ліжка, розгублено зиркаючи на чоловіків. — Що це все означає?

— Ти до Вовчого Урвища їдеш, ось вже в цю мить. Ходімо, — Злат вхопив її за руку, але вона сіпнулася од нього, кидаючи переляканий погляд на Велерада.

— Тобі більше не можна в палатах бути, — мовив Велерад. — Повір!

Холод в його очах змінився чимось іншим — глибшим, неосяжним для тих, кому воно не призначалося. І Дара раптом зрозуміла, що мусить скоритися йому та негайно втікати зі Світограду. Вихопивши у Велерада накидку, вона кинулася вслід за Златом, хапаючись за його міцну долоню.

Велерад востаннє глянув їм вслід і попрямував коридором в протилежний бік, залишаючи розчиненими двері.

— Воєводо? — з-за рогу показалася Любава з кухлем води. — Що таке?

— Ти де ходиш, безталанна? — гримнув на неї Велерад. — Княжна від спраги задихається.

— Ой, лишенько! — Любава кинулася до світлиці і раптом почувся її зойк.

Велерад криво всміхнувся, прислухаючись до того зойку.

Вибігши назад у коридор, Любава перелякано глянула на нього:

— А де ж княжна?

— Як де? Я залишив її там, де вона була, коли пішов тебе шукати, — й бровою не повів Велерад.

Очі Любави розширилися од жаху:

— Але княжни у світлиці нема!

— Як це нема? — перепитав Велерад.

Любава зблідла мов полотно, хитаючи головою:

— Отак. Нема!

Тільки-но наблизилися до серця торжка, Вінцеслав раптом вигукнув:

— Добрий люд, маю мову до вас!

У натовпі почулися схвильовані перешіптування. Воєводи теж перезирнулися. Горло Прямислави стиснулося. Вона кинула короткий погляд на палати помічаючи, що по сходинах легко зійшов Велерад, змішуючись з рештою люду. Прямислава не кліпаючи дивилася на нього до тих пір, поки він не поглянув на неї. Легкий, майже непомітний порух його голови послужив Прямиславі коротким полегшенням.

Високо скинувши голову, Прямислава різко повернулася до Вінцеслава, змахнувши полами своєї княжої мантії:

— Мову? Яку ж, сину, ти маєш до нас мову?

Вінцеслав нервово ковтнув, вирівнявши спину, але швидко опанував себе:

— Хочу кинути нашому князю обвинувачення!

— То кидай, — Горислав зупинився біля кам’яної тумби, де годину тому лежало тіло Тихомира. — Я стою перед тобою.

Наступної миті у променях західного сонця зблиснув Вінцеславів меч, направлений на груди Горислава.

Люд зойкнув, кидаючись врозтіч.

Воєводи враз зайняли бойові позиції, нагадуючи Прямиславі хижих звірів, готових до нападу: в руках В’ятко миттєво з’явився широкий заточений з обох боків клинок, Орій стиснув у руках свою булаву, Скол спритно перекинув з руки в руку кинджал, Яромир блискавично натягнув тятиву лука, а пальці Велерада граційно пробіглися по руків’ї тесака з надтонким лезом. На вустах кожного заграла легка самовпевнена усмішка.

Слова Тихомира виявилися істинною правдою — хлопчики любили гратися у війну, більше того, вони вміли в неї гратися.

Гнівно зашумів ліс, сполоханий раптовим поривом вітру. Небо стрімко потемніло на очах, ховаючи теплі проміння сонця.

— Продовжуй, — Горислав єдиний залишався спокійним та навіть усміхався, дивлячись у вічі Вінцеслава. — Це вже втретє, брате!

— Я звинувачую тебе в нарузі над воєводівною Імлистої Пустки, я звинувачую тебе в тому, що відмовляєшся те виправити взявши її за жінку, я звинувачую тебе в тому, що загинув радник Тихомир, бо загинув він через тебе.

— Ти так майстерно брешеш, що вже й сам повірив у ту брехню, — Горислав не зводив з брата крижаного погляду.

— Думаєш, тільки я в це вірю? Браття, хто вірить ще? — вигукнув Вінцеслав. — Якщо я правдиво кажу, то нехай Світодар те підтвердить!

На мить на торжку запанувала моторошна тиша, а тоді небо розрубав навпіл потужний удар грому. Перелякані люди впали долілиць, накриваючи голови руками. І навіть воєводи насторожено перезирнулися.

— Ну що ж, здається навіть Світодар сказав своє слово! — закричав переможно Вінцеслав. — То хто за правду, браття?

Першим до Вінцеслава ступив Орій, за ним встав Местислав, після миті сумнівів поряд став і Скол.

Прямислава не зводячи очей дивилася то на Білощита, за спиною котрого стояли Радогор та Уміла, то на Велерада, поряд з котрим миттєво виник його вірний Матейко.

Коли до Вінцеслава крок зробив Яромир, Благомир спіймав його за плече, сам не рухаючись з місця, але Яромир змахнув його руку з плеча:

— Як каже Світодар, так казатиму і я.

Прямислава відчула, що вже навіть дихати перестала, спостерігаючи за тим, що діялося на торжкові.

— От тобі вчорашні друзі, — з гіркою усмішкою мовив В’ятко. — От тобі княгине й діточки!

Вінцеслав змахнув мечем в його бік, на що враз дзенькнули мечі Радогора та Уміли, готові миттєво відбити атаку на батька:

— Роби свій вибір, Білощите. Тут і зараз! Ти за правду, чи проти неї?

— Якби ж ще знати, де вона, та правда, — спокійно всміхнувся йому В’ятко.

— На вістрі мого меча, — відрізав йому Вінцеслав.

— Колись і я так думав, синку, ¬— все ще гірко всміхаючись відповів В’ятко.

Яромир знову завагався, поглядаючи то на Білощита, то на Вінцеслава, але віра в слово бога, кинуте на людей ударом грому, змушувала його залишатися поряд зі Сколом.

— Білощите, все вже очевидно, — промовив Скол.

Погляд зміїних очей Местислава враз впав на Велерада, котрий спокійно та якось навіть байдуже спостерігав за дійством, поки-що не кажучи й слова:

— А що скаже північ?

В своєрідній манері Велерад, схиливши голову на бік, торкнувся вістрям ножа свого плеча, з під лоба оглядаючи воєвод та княжичів:

— Багато сказала б, якби говорити вміла.

Местислав відчув насмішку, але таки зберіг приязний тон у голосі:

— Це так, але ти за неї говориш, Велераде. Яке твоє слово?

Велерад зробив декілька кроків у їхній бік і зупинився.

— Я ж казав, що він несповна розуму, — прошепотів Орій Местиславові. — Бачиш?

Проте Местислав навіть уваги на ті слова не звернув, мов зачарований спостерігаючи за неймовірною тваринною грацією Метальника.

— Моє слово, — блискавично тесак Велерада розсік повітря, вибиваючи меч з рук Вінцеслава, й зі дзвоном упав на кам’яний торжок, — не гоже братам кров один одного проливати.

Вінцеслав сіпнувшись хапнув рукою лиш повітря, бо меч вже лежав біля його ніг, а тоді люто поглянув на Велерада.

— А от чий бік приймати, я ще не вирішив, — додав Велерад, підступно всміхаючись всім і в той же час нікому.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.