Розділ 2

Дуже повільно і в той же час надто швидко опускалося сонце на захід. Золоті, з перламутровим переливом, промені торкнулися стін палат, фарбуючи їх у вогняні відтінки. Тонкими нитками впали на широкий торжок, розташований перед самим входом до кам’яних палат. Чіпали ніжним доторком обличчя лежачого на своєму щиті князя Гострозора, піднесеного на високу кам'яну тумбу в центрі торжка. Князь був одягнений у свої обладунки поверх полотняних святкових шат, а холодні долоні спочивали на не менш холодному ефесі меча, прикрашеному дорогоцінним камінням.

Біля кам'яної тумби стояли Прямислава, Дара, Вінцеслав, Горислав і поруч з ними ще один, наймолодший, син Гострозора — байстрюк на ймення Местислав.

За ними зібралися челядь, дружина і простий люд, який зумів дістатися до столиці князівства. На обличчях кожного застиг вираз непідробленої скорботи. Князь Гострозор дійсно був захисником та благодійником для свого народу: він дбав про нужденних, допомагав чесним і сумлінним та жорстоко карав винних.

Дара дивилася на сумуючих матір та братів, краєм ока бачила печаль на обличчях п'яти воєвод, але розуміла, що нічий біль не зрівняється з її болем. Болем улюблениці, коханої і єдиної князівської дочки, котрій було даровано найкраще майбутнє — право обирати самій.

Дара спробувала вирівнятися і залишатися незворушною, як матір, але замість того торкнулася рук батька. Ще вранці ті руки ніжно пестили її щоки, а пальці повільно перебирали шовковисті пасма волосся.

— Батьку, — прошепотіла Дара, жадібно хапаючи ротом повітря. — Батечку мій!

— Час, — Прямислава змахнула долонею, затягнутою в чорну тканину рукавички.

Тільки тоді Дара помітила на її поясі короткий гострий клинок з вигнутим руків’ям, знак того, що до кінця жалоби вона — хранителька князівства.

Воєводи підняли щит, кожен опускаючи край на своє плече, і процесія рушила по городищу, головною дорогою, яка вела вниз по схилу, до воріт оборонної стіни.

Дара опустила погляд собі під ноги. Як молодша з дітей, вона йшла останньою у вервечці матері та братів. Поруч виникла Домна і підбадьорливо стиснула її руку, а одна з кімнатних дівок ласкаво торкнулася щоки, прибираючи волосся, що вибилося з-під щільного чорного покривала, котре вкривало голову. Дара глянула на неї і побачила на юному обличчі теплу підбадьорливу усмішку.

Очима Дара відшукала Горислава, але він навіть не глянув на неї у відповідь. Горислав виконував обов'язки, покладені на сім'ю покійного князя, і не міг дозволити собі помилку. У порівнянні з нею всі брати поводилися гідно, навіть Вінцеслав, котрий не дуже шанував княжі обов’язки.

На березі сакральної ріки Стрімка, котра впадала у Синє море та розбивалася на русла по всьому князівству, скорботна процесія зупинилася. Воєводи переклали щит з тілом князя у підготовлений дерев'яний човен, набитий сухим сіном, і, знявши з зап'ястя тонкі чорні стрічки, по черзі поклали їх поруч із ним. Те ж зробили його сини та Прямислава.

Коли прийшла черга Дари, дівчина раптом чітко зрозуміла, що то кінець. Вона назавжди прощалася з батьком. Востаннє бачила і торкалася його. Сльози потекли по щоках, коли тремтячими руками намагалася зняти з зап'ястя свою жалобну стрічку. З першої спроби нічого не вийшло, немов батько й сам не хотів втрачати ниточку з нею, але те було обов'язковим ритуалом.

Жодна нитка не може пов'язувати живих та мертвих. Ніколи.

Нарешті тканина піддалася і полотно ковзнуло Дарі на долоню.

Схилившись до вуха князя, ковтаючи солоні сльози, вона прошепотіла:

— Все в світі тлінне і все минає, але не моя любов до тебе, батьку!

Стрічка впала Гострозору на груди. Дара торкнулася вустами холодного чола і, спіткнувшись, відступила.

Прямислава накрила тіло князя чорною вологою тканиною, взяла з рук Тихомира запалений смолоскип і доторкнулася ним до сіна. Воно миттєво спалахнуло, обвиваючи змащену жиром тканину. В’ятко відв'язав човен, відпускаючи його за течією.

Полум'я тим часом охопило ніс човна, пожираючи тіло князя Гострозора і перетворюючи його на попіл.

Коли зник останній промінь західного сонця, палаючий човен перетворився на невеликій вогник, котрий відносило в далечінь стрімкою течією ріки.

Дара все ще тихенько схлипувала і міцні руки Горислава обвили її плечі, притискаючи до грудей:

— Тихше! Тихше, сестричко. Вже все. Тепер вже все.

— Дійсно все. Його більше нема з нами й ллєш сльози даремно. Цим князя не повернути. Ти лише чорниш його пам'ять своєю негідною поведінкою, — відрубала раптом Прямислава, різко повернувшись до неї. — Досить. Я тобі наказую!

Дара придивилася до перекошеного від гніву обличчя матері і побачила там ретельно прихований біль:

— Прости, матінко.

— Негайно відіслала б тебе до світлиці, але радники хочуть з нами говорити, з усіма нами, тож йдемо до престольної, — Прямислава повернулась і попрямувала по спорожнілій дорозі, котра підсвічувалася полум’ям смолоскипів, що тримали в руках розставлені на узбіччі вартові.

— Що знадобилося радникам в настільки пізню пору настільки важкого дня? — в голос задумався Вінцеслав. — Як думаєш, Гориславе?

— Гадки не маю і це мені не подобається, — напружено відповів Горислав, дивлячись вслід матері.

— Думаєш, княгиня теж нічого не знає? — запитав Местислав.

— Думаю, що ні, — заперечливо хитнув головою Горислав.

— Знала, не виглядала б розгубленою, а вона розгублена, — додав Вінцеслав.

Дара мовчала, слідуючи за братами та не випускаючи долоню Горислава зі своєї руки. Вона й хотіла б відповісти, що княгиня виглядала зовсім не розгубленою, а розгніваною, але її здолали втома та байдужість до всього навколо.

Ввійшовши до престольної, Дара тихенько встала в самому куточку і вслухалася в розмову шанованих радників її батька. Як вона й передбачала, слово було передано Тихомиру — першому старійшині князівства.

Старець прочистив горло, видавши протяжне зітхання, що супроводжувалося сиплим кашлем, і обвів поглядом присутніх княгиню та нащадків, а потім допитливо подивився на Будея та Владолюба. Перший випромінював тривогу, другий виглядав геть непроникним.

— Сьогодні останній вечір, коли нам слід говорити про те, про що казатиму, але радники дійшли рішення більшості, значить так тому і бути, — глибоким скрипучим голосом промовив Тихомир.

Дара вловила тривожний погляд, котрим обмінялися Вінцеслав та Горислав, Местислав виглядав зацікавленим, але не більше. Наскільки вона знала, його не цікавили княжі справи. Юнак задовольнявся тим, що жив у палатах, як визнаний байстрюк князя, мав досить привілеїв для свого походження і ні на що більше не претендував.

— Говоріть вже, — не втримався Вінцеслав. — При всій моїй повазі.

Тихомир витримав ще одну паузу, немов небо в наступну мить мало вибухнути сліпучою грозою, і промовив, піднімаючи в кістлявій руці згорток:

— У мене в руках лист, писаний Гострозором і завірений його княжою рукою. Лист... Лист, який було складено одну весну тому і який не втратив своєї влади по сьогоднішній день. У ньому... У ньому правитель наш, переступаючи всі закони князівства, нарікає спадкоємцем престолу не старшого з княжичів, а середнього.

У престольній запанувала цілковита тиша.

Дара ковтнула слину, вражено дивлячись на матір та братів, погано розуміючи, що тільки-но відбулося. Не менш приголомшено виглядали й всі інші.

— Що зробив? — сталевими нотками продзвенів голос Прямислави. В тій похмурій тиші він раптом зазвучав особливо різко.

— Князь Гострозор передав престол не Вінцеславу, а Гориславу, — відповів Тихомир.

До обличчя Вінцеслава прилила кров, хоч він і намагався залишатися спокійним. Горислав зблід й кинув розгублений погляд на Дару, а потім на матір.

Не обдарувавши його відповідним поглядом, Прямислава повернулася до Вінцеслава:

— Сину мій…

— Мовчи, — раптом крізь зуби процідив Вінцеслав.

— Хто ми такі, щоб оскаржувати рішення великого князя-батечка? — продовжувала вона.

— Я сказав — мовчи! — Вінцеслав стиснув кулаки і зробив крок назад, повертаючись до Горислава. — Ти знав?

— Ніхто не знав, — втрутився Будей, намагаючись розрядити напругу в престольній, — окрім нас трьох і самого князя. Навіть його писар був відісланий у справах в той день, коли складався лист.

— Він мене обійшов. Зрадив та принизив перед народом князівства. За що? Чому? — прошепотів у відчаї Вінцеслав.

— Вінцеславе, я не просив цього. Занадто сумнівна честь таким чином, — Горислав схопив його за руку. — Я цього не хотів. Ти мені віриш? Віриш?

— Я не знаю, у що тепер вірю, — Вінцеслав кинувся до дверей, навіть не глянувши на Дару, що принишкла у кутку.

Горислав кинувся за ним.

— По закінченні третьої повні ви передасте ключі та клинок від Світограду новому князю, — обережно нагадав княгині Будей.

Прямислава не відреагувала на його слова і розсіяним поглядом вдивлялася в широкий подвійний престол, котрий виблискував у сяйві свічок.

— Дитя, — Тихомир підійшов до неї і взяв тремтячі руки в свої кістляві долоні. — Я розумію твоє сум'яття, але князь знав, що робить. Він був дуже мудрим, розважливим, спостережливим, нічого й ніколи не робив зопалу. І над цим рішенням провів не один день. Він...

— Я знаю! — раптом закричала Прямислава, вириваючи свої руки з його долонь. — Все розумію. Вінцеслав нехай і старший, але не годиться на роль правителя. Під його правлінням воєводи відчують всю силу влади й знову піднімуть зброю. Він не в силах протистояти мені, то що ж говорити про нещадних воїнів, у яких замість крові кипляча смола?! Горислав безсумнівно впорається куди краще.

— Тоді в чому...

— У тому, — обірвала старця Прямислава на півслові. — У тому, що Гострозор мусив зробити все більш делікатно, не зачепити почуття Вінцеслава, не рубати з плеча.

— Думаєте, таке можливо? Можливо було підготувати княжича Вінцеслава до того, що в спадщині батько його обійде, передавши її меншому брату? — Тихомир глянув на Прямиславу, мов на недоумкувату.

— Ні! Але він мусив попередити мене про своє рішення. Я його княгиня і співправителька. Прокляття! Гострозоре! — закричала у відчаї вона, стискаючи кулаки. — Я любила і шанувала тебе. Я прийняла твою віру. Я віддала тобі свій народ. Я подарувала тобі двох синів та дочку. Я пробачила тобі твого байстрюка, але цього... Цього не пробачу ніколи!

— Вінцеслав тоді б і вас вважав винною, — похитав головою Тихомир.

— Яка різниця, якщо мені все одно доведеться розсьорбувати ту юшку, котру князь заварив, — Прямислава попрямувала до дверей так і не удостоївши Дару поглядом.

За нею престольну покинули й радники.

Дара залишилася одна. Повільно підійшовши до престолу, глянула на шматок дерева, вирізьблений у вигляді двох стільців з високими загостреними спинками, з'єднаними разом. Він був прикрашений цільними срібними та золотими пластинами, а гострі верхівки спинок, що повторювали форму вінця батька і вінця матері, прикрашали ще й безліч смарагдів та рубінів різних форм і огранок.

Її рука торкнулася холодного підлокітника, а потім, немов ужалена, Дара відскочила від символу князівської влади і кинулася геть з престольної.

Горислав наздогнав брата у відкритому коридорі, котрий з’єднував його світлицю з головним приміщенням.

— Не хочу чути твої недолугі виправдання, — прошипів Вінцеслав, опираючись на поручень дерев’яної балюстради.

— Я не буду виправдовуватися, бо не маю за що. Нема в тому моєї вини, — відповів Горислав, встаючи поряд з братом та дивлячись на городище, що розкинулося внизу.

— То чого хочеш? — Вінцеслав на нього теж не дивився.

— Не вважай мене ворогом. Не виміщай на мені образу на батька, — продовжив Горислав і змовк.

— Ще скажи, що маю зрозуміти його мотиви, змиритися з таким рішенням та прислужувати тобі, — іронічно засміявся Вінцеслав.

— Не треба мені прислужувати, — хитнув головою Горислав. — Я прошу лише про одне, підтримувати мир та спокій у князівстві, як це було останні тридцять п’ять весен.

— Боїшся, що тепер твої ж воєводи піднімуть проти тебе зброю? — сміх Вінцеслава ставав все отрутнішим.

— Боюся, що вони підіймуть зброю, відчувши колотнечу поміж нас, — чесно відповів Горислав.

— Знаєш, а мені вже до того діла нема, — стиснув плечима Вінцеслав.

— Ти помиляєшся! Князівство твоє, моє, наше спільне. Ми діти Гострозора, ми маємо йти його шляхом і продовжувати почате…

— Так, я його син, але він не зізнався мені в тому, що зробив, навіть не вибачився за скоєне, — закричав Вінцеслав, ковтаючи сльози образи.

— Він вибачився, — раптом зовсім тихо відповів Горислав. — Він вибачився, брате, перед нами обома в ту мить, коли ми стискали його холодіючі руки у своїх. Згадай!

Якусь мить Вінцеслав дивився на нього і здавалося в ньому щось заворушилося, але раптом зовсім чужим, крижаним тоном він повторив:

— Мені вже до того діла нема!

Горислав мовчки дивився як Вінцеслав йде до своєї світлиці і розумів, що вже жодні слова не зуміють його переконати.

Новина про те, що князь Гострозор призначив наступником не старшого, а середнього сина, поширилася князівством досить швидко. Через день про неї дізналися у східному воєводстві під назвою Вовче Урвище, котре належало В’ятко, потім новина понеслася на південь у Зелену Рівнину, де воєводив Яромир, через кілька днів торкнулася південного заходу, воєводства Імлиста Пустка, котрим володів Орій, тоді потрапила на захід, у воєводство Скола — Дзеркальну Гладь, а до кінця тижня досягла крайньої півночі, воєводства Зміїний Хвіст, де сидів Велерад.

Кожен з воєвод сприйняв звістку по-різному: В’ятко скликав своїх синів та дочку — відмінних та вправних молодих воїнів — поділився побоюванням, що може статися щось непередбачуване. Скол був насторожений і відправив своїх шпигунів у Світоград — дізнатися настрій княгині. Вирішив слідувати тим рішенням, які прийме вона. Яромир очікував закінчення траурних днів і виклику до столиці, аби вшанувати нового князя Горислава. Орій, навпаки, був у сказі бо мав свої плани на правління Вінцеслава. І тільки Велерад тримався геть відчужено, навіть своїй наближеній свиті не показуючи, задоволений чи ж засмучений він вчинком покійного Гострозора.

По всьому князівству наступали незворотні зміни. Їх не можна було ані скасувати, ані проігнорувати, належало лиш зустріти з гідністю.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.