Розділ 9

Світоград

Погляд його затримався на пухкій хмаринці, котра ліниво пливла по небу, ніби засинаючи на шляху до свого місця призначення. Повільно вона змінювала свої обриси, з контурів голови якоїсь міфічної істоти перетворюючись на дрібненькі шматочки, що нагадували клубочки пару у морозний зимовий день. Він видихнув і відвернувся од вікна, дослухаючись до шуму за дверима його світлиці.

Приготування до свята, котре мало відбутися на честь нового князя вже завтра, були майже закінчені, але те не приносило Местиславові радості. Навпаки, він розумів, що йому геть не вистачило часу, щоб підготуватися та втілити свій задум. На Орія надії мало було, на Вінцеслава надії не було взагалі. В тому що брат підведе його, не зрадить, а саме підведе, Местислав навіть не сумнівався і тому відчайдушно намагався вирішити, що ж робити далі.

Такою бажаною підтримкою північного воєводи він так і не заручився, а схід та південь й взагалі були втрачені через вірність Гориславові. Десь в глибині своєї темної душі Местислав розумів, що Вінцеслав не був тим княжичем, за котрим підуть його воєводи, а от Горислав саме таким і став. На відміну від старшого брата, середній завжди старанно вчився, дослухався до порад, виконував всі покладені на нього обов’язки, а головне мав чисту, незаплямовану репутацію.

І тут в голову Местислава прийшла одна досить вагома думка. Задоволено всміхнувшись самому собі, він відчинив важкі дубові двері та присвистуючи пішов на пошуки братів, начепивши на обличчя спокійну, дещо сором’язливу усмішку, котрою прикривався все своє життя.

Спочатку Прямислава вирішила не переповідати розмову з Орієм Гориславові, бо знала, що він не схвалить її, потім зрозуміла, що зараз ще може вплинути на те, чи стане Дара дружиною воєводи Імлистої Пустки і як матір, і як співправителька князівства, але після того, як передасть Гориславу ключі від Світограду, останнє слово буде за ним. Згадалися їй слова радника Будея про те, що хто б не сів на престол, не скривдить Дару. Вона була згода з Будеєм лише частково — умисно так, а от неумисно, хто знає.

Прямислава любила Дару. Звичайно ж вона любила Дару, як свою дитину, як єдину дочку, котру їй послав Світодар, як останню з кровних Гострозоровичів, бо ж дружини синів народять дітей вже змішаної крові. Саме тому Прямислава хотіла для неї лише кращого, хотіла щасливої долі та справжнього кохання, але розуміла, що тим бажанням здійснитися не судилося. Вона знала, що мусить видати Дару заміж, аби та не стала розмінною монетою у боротьбі за престол між братами. Ладна була віддати за самого Босоркуна, аби лиш її кров’ю не окропився княжий престол.

Блукаючи городищем мов неприкаяна, Прямислава думала над тим, як зробити так, аби все вийшло по її і на думку зненацька спало рішення. Вірний Гострозору та прихильний до Дари, Горислав дасть згоду на її заміжжя лише в тому випадку, коли вона сама буде згодна на нього. Отже Прямислава мусила будь-як отримати у Дари ту згоду. Якщо ж вона вже категорично заявила, що за Орія не піде, примушувати її не мало сенсу, бо стало б тільки гірше. Прямислава згадала про синів В’ятко, потім про брата Яромира та його юного сина. Орій був вдівцем, а от інші чотири парубка одруженими ще не були, до того ж ходили чутки, що троє з них обличчям вдалися та й розумом не обділені.

Прямислава зірвала жовту кульбабку і придивилася до її пухнастої серцевини — чітке рішення враз визріло в голові. Вартувало лиш дочекатися вшанування Горислава, а тоді діяти.

— Влада отруює, затьмарює розум і позбавляє людських якостей. Завжди пам'ятай і не піддавайся спокусі. Ти князь, але ти не бог. У будь-який момент можеш зробити крок, котрий стане для тебе фатальним, і полетиш вниз, — Тихомир з теплотою глянув на Горислава своїм єдиним оком, зручніше вмощуючись на лаві кам’яної лоджії палат та повернув голову до сонця, що палало в західних променях.

— Я пам’ятатиму про це щомиті, — Горислав теж поглянув на кривавий захід і відчув в душі легкі нотки тривоги.

— Але бути занадто відкритим та вразливим, занадто добрим та м'яким, теж не можна, — продовжив Тихомир. — Жага влади засліплює не тільки правителя, а й його свиту. Вона вабить, притягує і врешті губить.

— Ти говориш про воєвод? — Горислав зітхнув.

— І про них також. Ці хлопчики, бо ж для мене вони зовсім хлопчаки, люблять грати зі зброєю, люблять грати у війну. Кілька десятків років тому, коли воєводили їхні батьки й діди, князівства ж не було. Вони знали, що земля належить тільки їм і за спиною у них не стоїть князь, котрий в будь-яку мить може перетворити їх зі знаті на рабів. Деякі ще не забули смак свободи і пам'ятають, як їхні воєводства були вільними землями, деякі того не пам'ятають, але пам'ятають розповіді своїх батьків та дідів. Хтозна, що в тих розповідях, — Тихомир задумливо повернув посріблену голову до Горислава.

— Але ж батько об'єднав їх не відібравши владу у воєводствах. Там вони досі правителі і їх шанують як і раніше. Їх шанують у Світограді. Я нічого не збираюся міняти. До того ж, об'єднавши батько їх примирив, вони більше не воюють між собою і не вбивають один одного в марних війнах. Хіба це погано? — Горислав провів довгими тонкими пальцями по кам'яній стіні палат, на якій ще виднілися вирізані древні знаки, що зображували символи верховних богів.

— Гострозор об'єднав їх, але друзями не зробив. Деякі з воєвод розуміють, що разом безпечніше, намагаються зберегти спокійні відносини, а деякі ж, навпаки, того не розуміють.

— Тихомире, тільки тобі я довіряю і тільки ти один знаєш мене, як я й сам певне не знаю. Підкажи, допоможи, навчи бути мудрим правителем, — з благанням Горислав глянув на старця. У ту мить він виглядав зовсім юним і навіть беззахисним.

— Ти вже мудрий. Мені нема чому тебе вчити, — лагідно усміхнувся Тихомир. — Єдине, що скажу: вір своєму розуму, а не серцю. Слухай Прямиславу, прислухайся до її порад, але знай — в повному обсязі, що вона каже робить не варто. Пам'ятай, як би княгиня не любила тебе, вона ніколи і нічого не зробить на шкоду Вінцеславу.

Горислав кивнув, розуміючи всю суть слів радника.

— Образа Вінцеслава надто глибока й сліпа. Ображений і злий він на Гострозора, але оскільки того поруч нема, злість виплескує на тебе. Він не пробачить: що б ти не робив, як би сильно не хотів і як би сильно не хотів він сам. Та й Местислав не друг тобі, — несподівано додав Тихомир, не відриваючи погляду від кривавого обрію. — Незважаючи на всю його показну незацікавленість князівськими справами, це не так. Він син Гострозора, як і ви, але в той же час байстрюк, котрий знає, що змушений завжди задовольнятися крихтами того, що мають його закононароджені брати.

— Це не так! У Местислава є все, чого він бажає, — не погодився Горислав.

Тихомир розсміявся скрипучим сміхом:

— Це ти так думаєш, він же думає інакше.

Горислав стиснув вуста в тонку лінію, обдумуючи почуті слова.

— Що стосується воєвод, то лиш час покаже тобі, хто друг, а хто ворог. Ті, хто були вірні твоєму батькові, тебе можуть ненавидіти всіма часточками душі, — Тихомир, шумно дихаючи, підвівся.

— Я запам'ятаю все, що ти мені сказав, — Горислав теж підвівся з лави й стиснув його кістляві руки в своїх.

Тихомир усміхнувся і попрямував з лоджії, шаркаючи своїми старезними ногами.

Останній промінчик сонця зник за обрієм, забираючи своє тепло та світло, і городище враз поринуло у похмурі й моторошні сині сутінки.

Дара аж підстрибнула від несподіванки, коли грюкнули двері її світлиці й на порозі з’явилася Прямислава. Вираз її холодного обличчя був якимось надто вже підозрілим і Дара інстинктивно стиснулася. Прямислава обійшла її, пильно придивляючись до волосся, обличчя, шиї, потім глянула на руки, а тоді торкнулася талії, через тонку довгу сорочку, підперезаної паском з різнокольорових ниток. Клацнувши язиком, Прямислава підійшла до вікна, визирнула з нього на торжок, знову крутнулася і мовчки подивилася на Домну та Любаву. Ті обидві затремтіли, низько опустивши голову, бо не знали що таке, чи покарані вже, а якщо покарані, то за що саме.

— Не годиться, — нарешті промовила Прямислава, сідаючи на стілець-триніг біля вікна. — Зовсім не годиться.

— Про що ви, матінко-княгине? — насмілилася запитати її Любава, на що враз отримала стусана від Домни.

— Про все, — відповіла Прямислава, але без гніву в голосі. Вона якось раптово зм’якла, наче обіднім сонцем розморена. — Не годиться Дарі більше в простих сорочках ходити. Княжна, а не кімнатна дівка, до того ж не дитя вже. Любаво, вовчком до моєї світлиці та принеси білосніжну розшиту квітами сорочку і червоний оксамитовий сарафан.

Любава здивовано глянула на Домну і кинулася зі світлиці. Домна ж переминаючись з ноги на ногу запитально дивилася на Прямиславу.

— Що таке? — Прямислава підвелася й підійшовши до Дари, провела рукою по довгому шовковистому волоссю. — Навіть не помічала, яке ж воно густе та блискуче. Я багато чого не помічала.

Дара розгублено ковтнула.

— Тільки істинно щасливий буде в цьому волоссі кохатися, пестити та цілувати його, — продовжила задумливо Прямислава.

— Княгине! — зойкнула Домна, червоніючи до вух, мов маків цвіт.

— Чого ти? Може досить вже їй мотанок крутити, га? — всміхнулася Прямислава. — Може час вже про інші іграшки розповісти, нянько? У її весну я вже Вінцеслава під серцем носила.

Домна розтулила рота, аби відповісти, але натомість лиш шумно видихнула.

— Вона на сьогоднішньому проголошенні має затьмарити всіх дівчат, що там будуть присутні. Лиш її повинні бачити воєводи та воєводовичі. Лиш її! — пронизливих очей Прямислави торкнулася поволока смутку. — Волосся не заплітати. Я одягну їй на голову свій маленький вінець, котрий подарував мені колись старий воєвода Зміїного Хвоста. Нехай увесь люд бачить, що перед ними княжна з роду Гострозоровичів.

Дара відчула, як серце стиснулося, а до горла підступив клубок незрозумілої туги та відчаю. Щось діялося, щось таке, що болем відгукнулося навіть у твердому голосі матері. Домна мовчки покірно схилила голову, в її очах Дара помітила сльози, і взяла до рук гребінець.

Прямислава перехопила його і ледь всміхнулася:

— Я сама. Дозволь мені сьогодні.

Домна кивнула, стираючи перші краплі сліз, котрі викочувалися з куточків очей.

В світлицю ввійшла Любава, несучи на витягнутих руках розкішні шати. Помітивши настрій Домни, її підборіддя теж зрадливо затремтіло.

Прямислава ніжно розчесала Дарі волосся вже після того, як Любава допомогла її одягнутися, потім взяла за руку та повела до своєї світлиці. Мовчки дістала те саме намисто з бурштину та одягнула на тендітну шию, вушка її прикрасили масивні сережки, а тонкі зап’ястя — золоті браслети. Коли Прямислава дістала зі старої скриньки, котрої Дара раніше навіть не бачила, золотий вінець, у Дари аж подих перехопило від неймовірної краси. Перевитий вишневим листям з чистого золота та прикрашений білими квітами з рідкісного гірського кришталю, він нагадував пишну гілку вишні у своєму цвітінні.

— Так, північні ремісники знають свою справу. Красивіших прикрас у князівстві створити не в змозі ніхто, — наче читаючи її думки, лагідно промовила Прямислава. — Мені подарував його на дванадцятиліття північний воєвода та його родина. Колись я була заручена з його сином.

— З Метальником? — мимоволі вихопилося у Дари і вона аж заклякла.

— Ні, не з Велерадом, а з його найстаршим братом, — в голосі Прямислави ковзнула печаль.

— У нього був брат? — Дара прикусила собі язика. — Я не знала.

— Колись, — відповіла Прямислава, пірнаючи у вир своїх спогадів і на мить про Дару забуваючи, — але то було дуже давно. Багато років він вже не топче рясту на цій землі.

Дарі захотілося пригорнути матір до себе, бо виглядала вона так, як не виглядала ніколи раніше, але перш ніж Дара встигла навіть подих зробити, Прямислава в мить змінилася на обличчі, стаючи звичною гордовитою княгинею.

— Треба поспішати. Не варто примушувати люд чекати. Цей день настав і ми мусимо його пережити. Чуєш? — Прямислава стиснула її руку. — А тепер ходімо!

Дара покірно кивнула і дозволила їй вивести себе зі світлиці.

Як Прямислава й розраховувала, на вшанування нового князя приїхали всі воєводи, взявши з собою родини та наближених людей. В’ятко прибув в супроводі синів і дочки, Скол взяв дружину та першого радника, Яромир з’явився в супроводі дружини, сина та молодшого брата, Орій привіз красуню-сестру та декількох воїнів, а Велерад свого вірного друга та помічника.

Загалом величезна престольна була заповнена вщент. Ніде було й голці впасти від люду, що зібрався зі всіх куточків князівства, аби на власні очі побачити те священне дійство та потім переповідати всім, хто мав вуха. Був він не лише в престольній, а й зібрався у натовп на торжку та тягнувся до самих воріт городища. Здавалося кожен, хто мав коня або не шкодував ніг, прибув в той ясний погожий день до столиці.

Прямислава перезирнулася з Владолюбом, котрий, як і Тихомир з Будеєм, був одягнутий у білі полотняні шати та виглядав хоч і урочисто, але все одно моторошно.

— Дара сьогодні красуня, — промовив він задоволено. — Не впізнати!

— Дара сьогодні товар, — жорстко відповіла Прямислава. — І я чекаю на найбагатшого купця.

Помітивши на собі осудливий погляд Будея вона зарозуміло звела підборіддя і відвернула голову в інший бік, ретельно ховаючи в очах пекучий біль.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.