11. Пошесть

Дея із завмиранням вдивлялася у тріпотіння яскравого листя, переводила погляд на прозору гладь води, позирала на яскраві кущі навколо, але нічого не бачила.

– Що там? Я нічого не бачу, – так само пошепки відповіла братові.

– Та он, он же, праворуч, біля високого дерева з великими гілками, що нахилилося найнижче до води! – шепотів хлопчик, знову заворожено вказуючи пальцем у бік, де він щось побачив.

Щойно Дея перевела погляд туди, як їй здалося, що блимнули й тут же зникли два великих яскраво-жовтих ока, захиталася величезна гілка, ніби хтось зачепив її, а потім знову настала тиша, і більше ніщо не порушувало спокою лісу.

– Бачила? – повернувся до Деї Берт, і вона помітила, як горіли цікавістю його очі. Він був схвильований і дуже радий, що зміг побачити щось дивне. Він не міг стримати своєї радості, і весь час крутився навколо дівчини.

– Так, – не могла прийти до тями сестра. – Що це таке?

– Не знаю! Ніколи такого не бачив! Мабуть, якась велика тварина, хоча я помітив лише тінь.

– Мама теж казала, що зазвичай їх ніхто ніколи не бачить! Але мені здалося, що я бачила очі! Великі й жовті.

– Ти казала мамі? – здивувався Берт.

– Так, я розпитувала, мені ж цікаво, що воно таке! Я вже чула щось дивне, коли була тут без тебе.

І тут вони знову відчули сплеск, а потім ще один і ще. Наче хтось грався з ними. Звук повторювався, тільки-но вони відверталися, і затихав, коли намагалися бодай що-небудь розгледіти.

– Гей, ану покажись! Нумо гратися! – прокричала Дея, знову наблизившись до води. У її голосі не було ані тіні страху. Але ні відповіді, ні таємничої істоти не було. Проте був трохи спантеличений брат, що якось дивно дивився на сестру.

– Що ти таке кажеш, Деє? Ти ж не знаєш, хто там.

– Думаю, він нам не нашкодить. Якби хотів, то вже б зробив щось погане. А я ж хочу з ним потоваришувати. Тільки нікому не кажи, добре? Нехай це буде нашою таємницею! Бо мама хвилюватиметься, – попросила Дея. Берт коротко кивнув.

Вони повернулися з братом додому, бо мама, стривожена довгою відсутністю дітей, як завжди у дні приїзду Берта, кликала їх на вечерю, вийшовши на край городу. Після таких неймовірних пригод діти їли мовчки, майже не розмовляли й не пустували, як то було зазвичай. Така поведінка стривожила Рейнару. Вона переймалася, що діти віддаляються одне від одного, губилася в здогадах, через що цього разу посварилися. Намагалася розговорити їх щодо того, чим вони цілий день займалися. Та їхні відповіді були короткі й не давали змоги здогадатися про справжні причини незвичайної поведінки. Але заклопотана жінка вже скоро забула про те.

Вранці, міцно обійнявши Берта по черзі, вони довго дивилися на курну дорогу, якою віддалялися двоє вершників. Мама бідкалася, що настоятель такий суворий, що не хоче відпускати до них сина частіше, побоюючись за його життя – кілька разів мунари отримували свідчення того, що йому краще поберегтися, бо зло не дрімає, воно намагатиметься позбутися Обраного за будь-яку ціну.

Тож у монастирі навіть раділи, що його здібності поки були приспані, адже з кожним роком він ставав дорослішим і вправнішим воїном. Його шанси на перемогу збільшувалися щодня. А поїздки додому настоятель вважав порожньою витратою дорогоцінного часу, призначеного для опанування життєво необхідних знань та умінь. Та ще й загрозою, бо хтось із прихильників Деймуса може напасти дорогою. Деймеруси, як вони їх називали, були дуже підступними. І з кожним роком все частіше намагалися позбутися Обраного. Мунарам щастило поки що, бо вороги не бачили особливої загрози у хлопці, сили якого досі спали. І, поки вони не отримали прямого підтвердження, що він набрав силу, то просто стежили, лише зрідка користуючись нагодою знищити хлопчика, щоб той не заважав прокинутися Деймусу – їхньому покровителю, і захопити владу в Ліндейлі.

Коли емоції від візиту Берта вляглися, життя, як і щороку, поступово повернулося до свого звичного неспішного ритму. Усе було, як завжди, аж поки одного дня батько не прибіг з поля увесь блідий, захеканий, з переляканими очима. Рейнара і Дея саме готували обід на кухні і навіть не відразу зрозуміли. Що він повернувся. Лише коли грюкнули вхідні двері, Рейнара злякано озирнулася.

– Керасе, що з тобою? Тобі погано? – розпитувала вона чоловіка, який сидів, важко дихаючи, на лаві біля столу, не в змозі вимовити хоч слово. – Доню, принеси води, батькові зле!

Дівчинка кинулася на кухню й за мить повернулася з кухлем крижаної води, яку нещодавно витягла з колодязя. Потім пішла й намочила ганчірку, аби батькові витерти обличчя й шию – може, на сонці перегрівся. Та йому вже стало трохи краще. Він заговорив хриплим і ніби зовсім чужим голосом, якого Деї ніколи не доводилося чути раніше.

– Це страшне… Щось страшне у світі коїться… Я був на полі… Птахи, вони раптом злетіли… Звідки їх стільки… А потім… Потім вони всі впали… Ніби камінці… Розбивалися об землю…

Донька й мати тільки заворожено слухали. Їхні очі ставали все більшими від здивування й шоку з кожним почутим словом, але їм все ще не вірилося, що таке може статися.

– Заспокойся, Керасе. Може, щось поїли не те чи попили не там, де слід, – першою опанувала себе та намагалася заспокоїти чоловіка Рейнара.

Він сидів, схиливши голову на руки, а потім раптом підвівся й мовив:

– Я не знаю, що воно таке і чому так відбулося, але боюся, що наш врожай зіпсовано… Треба встигнути зібрати те, що лишилося на городі та в саду. Але з полем я тепер не знаю, що робити. Хіба що спалити.

– Ой, лишенько! – Рейнара заламувала руки. – І що ж ми тепер робитимемо? Що їсти будемо?

– Нічого, якось впораємося! Не вперше якась халепа трапляється.

Керас пригорнув дружину, остаточно заспокоюючись. Дея підійшла і теж обійняла батьків. Деякий час вони так і стояли, а потім чоловік відійшов, розмикаючи обійми. Він боявся, що вони можуть не встигнути. Якщо таке ще раз повториться.

– Пішли, Рейнаро, треба врожай з городу рятувати. Раптом і туди птахи чи інші звірі попадають, тоді взагалі їсти не буде чого. Доню, – Дея підняла голову, – ти на господарстві, добре? – батько ніжно погладив дівчинку по голові, лагідно заглядаючи в обличчя. Він бачив, що очі дитини й так були сповнені жаху, і він не хотів, щоб вона раптом не побачила ще й повторення того, що бачив сам на полі. А Дея не переймалася через себе. Вона хвилювалася за своїх улюбленців – хоч би з ними нічого не сталося.

– Я тільки гляну на момікролів, добре? – ніби стверджуючи промовила Дея, стоячи вже на порозі. Зупинити її ніхто не встиг. Але батько прокричав:

– Тільки близько не підходь!

Дівчинка вискочила надвір і кинулася до кліток. Вона хотіла вже було підійти ближче, та раптом побачила, що звірята лежать і не ворушаться. Згадавши попередження батька, вона повернулася до хати й розповіла про те, що сталося.

– Мамо, а раптом я можу їх врятувати? Може, марсілія їм допоможе? Я піду нарву, можна? – благала донька, повними сліз очима дивлячись на батьків. – Я дуже швидко. Тільки туди й назад!

Рейнара подивилася на чоловіка. Той, замислившись на хвилину, кивнув і додав:

– Тільки я сам їх погодую, добре? – і, згадавши про чарівне одужання доньки від тієї трави, додав: – Рви, скільки знайдеш, раптом усіх наших тварин врятуємо, якщо й вони хворі?

Окрилена словами батька, Дея схопила кошик і гайнула городом до озера, в той час, як батьки пішли дивитися на врожай, який можна було врятувати.

Трави наросло багато, як на диво. Зазвичай вона ледь знаходила жменю, а зараз куди не глянь – усюди марсілія. Чудова новина! Дея швиденько та обережно, аби не псувати корінці, рвала зелені тендітні листочки. Раптом в озері знову щось плеснуло. Та так голосно, аж луна покотилася. Дівчинка підняла голову і побачила, що на неї знову дивляться великі жовті очі. Але це була лише мить, а далі знову тиша. Та зараз був не час лякатися. Усміхнувшись, вона продовжила збирати траву.

Та про себе весь час прокручувала усі ці випадки, і ці очі… Вони здалися їй ніби розумними. Дея вирішила потоваришувати з тим, хто жив на озері, хто б це не був. Якби хотів заподіяти зло дівчинці – у нього було достатньо часу і можливостей для цього, це точно. Вона говорила Бертові про це, тож, здавалося, не було чого лякатися.

– Привіт, – мовила кудись у бік лісу доволі голосно дівчинка, підіймаючи голову. – Я – Дея.

Жовті очі дивилися на неї знову. Вони були наче такими далекими, а варто придивитися, і відчуваєш, що дивляться просто всередину.

– А ти не хворієш? – питала дівчинка, згадуючи про своїх улюбленців. – Якщо так, то оця трава допоможе, – Дея зірвала травинку і простягнула вперед. – Запам’ятай. А я трішки для тебе залишу. Про всяк випадок. Бо мої момікролі захворіли, та ще й худоба, можливо, теж. Вибач, я маю йти. Не хворій!

Вона розвернулася, легко підхопила кошик з травою і бігцем стала підійматися на гору, де батьки поралися у городі. Навколо все було тихо, занадто тихо. Не чути було голосів птахів. Ніде не ворушилася трава від того, що у ній лазили польові миші та змії. Озирнувшись, вона побачила, як там, де вона щойно рвала марсілію, промайнула велика тінь і знову сховалася у заростях. Усміхнувшись, Дея продовжила свій шлях.

«Хм, невже й правду розумна?»

Наблизившись до батьків, вона показала Керасу, що нарвала трави. Вона замінила його на городі, віддавши кошик, щоб він нагодував тварин. Це була єдина надія, бо ніхто з них не знав, що то за морока така, і як з нею боротися.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.