14. Переслідування

Уся родина застигла із роззявленими ротами від такої заяви Деміана. Першим отямився батько:

– Як він міг вас обманути, якщо це ви самі обрали його?

Мунар став, насупившись, склав руки на грудях і косо поглядав то на Дею, то на Берта. Мабуть, думав, що казати. А потім його ніби прорвало. Слова, палкі й колючі, зривалися з язика й летіли, мов стріли, боляче врізаючись у душі родичів.

– Через оцього хлопчиська мене вигнали з обителі! – він тицьнув своїм довгим та кістлявим пальцем у Берта. – Бо у нього немає ніяких магічних сил! Зовсім! Ніяких! Магічних! Сил! А вже мали б бути! Ніколи такого не було, у жодній книзі не сказано, аби чекати майже п’ять років, щоб вони з’явилися! Тепер я маю знайти справжнього Обраного! І не повертатися доти, доки завдання цього не виконаю! – його очі блищали, з рота ледь слина не бризкала, коли він викрикував це. І голос його став схожим на вороняче каркання. – І як я, по-вашому, маю це зробити без Місячної Троянди, яка вже давно зів’яла? Га? Я вас запитую? Як можна взагалі таке прокрутити, не розумію? Як вам вдалося зробити так, наче він має сили? Як переконали Абіделя? Його, до речі, теж вигнали. Пішов собі блукати у пошуках! Такий же нещасний, як і я! Ненавиджу! Ненавиджу вас усіх!

Дея глянула на брата. Потім перевела погляд на мунара. Її руки тремтіли від отриманої звістки, очі наповнилися сьлозами. Вона зробила глибокий вдих, намагаючись трішки заспокоїтися, а потім випалила:

– Але я бачила! Саме була поруч – Троянда обрала його! І я бачила, як на озері він зупинив бризки води. Нехай на якусь мить, але це справді було! А ще… – вона стала пригадувати, що ще такого зробив Берт, та мунар не дав їй продовжити.

– Брехня! Ти брехуха! Це батьки тобі наказали так сказати, бо ви хочете отримати гроші! Бо крім тебе ніхто нічого не бачив. Тож знайте – дзуськи вам, а не гроші! Нічого ви не отримаєте!

Батько хотів обуритися, але Дея перервала його.

– Стійте! А пожежу, яку саме Берт загасив і врятував нас і ще купу людей? Це теж не рахується? Він примчав сюди після того, як побачив сон! Пів села свідками буде, вони всі про це знають!

– Ні, це не те, це зовсім не те! – Деміан почав ходити збоку вбік. – Він має, ну, не знаю, робити якісь дива – підіймати хвилю води, висотою з оте дерево, – він вказав на самотню крислату деревину, що росла край дороги. – Створювати крижані блискавки, засипати суперників градом, обплітати міцним корінням, яке душить, що ті змії! А він що? Пожежу загасив? А коли Деймус повстане, він його чим переможе? Дощем заллє? Не смішіть мене! Та він же цього хлопчиська, як ту мураху, розчавить, і скаже, що так і було!

На якийсь час запала глибока тиша. Мабуть, кожен міркував, що з цим усім робити. І тільки Дея хотіла запропонувати показати, на що здатен Берт, а вона була переконана, що у нього є сили, як вдалині почулися крики і вереск, а над селищем з’явився густий чорний дим.

Поглянувши у той бік, Деміан почухав потилицю і витягнув меча, який був прихований під верхньою довгою накидкою.

– Це дуже поганий знак! – стурбовано промовив він, озираючись.

– Що трапилося? Що за знак? – стурбовано запитала Рейнара, переводячи погляд з чоловіка на мунара.

– Чуєте крики? То, думаю, вже хтось із деймерусів вийшов на наш з Бертом слід. Вони йдуть за ним. Обраний він чи ні, а вони вб’ють нас разом із ним. Зітруть на порох, не залишать і сліду.

Дея пригадувала щось із розмов попередніх років, коли Абідель побоювався нападу, а останнього разу так навіть сам Деміан розповідав про те, чому настоятель не хоче, аби Берт приїздив додому.

– І що будемо робити? – Керас очима шукав щось таке, що стало б йому за зброю.

Мунар скептично поглянув на купку селян і похитав головою.

– Навряд чи ми переможемо озброєних деймерусів… Шкода, Берте, що ти не зможеш допомогти, – з натиском прозвучав голос монаха. – Чи якраз загроза смерті й сколихне, нарешті, твої сили, якщо вони й справді у тебе є? – мунар схопив Берта, притягнув спиною до себе і підніс меча до його горла.

– Стійте! Не чіпайте його! – кинулася до брата Дея. – Я можу всіх заховати! Там – вона махнула рукою в бік озера, за яким розкинувся ліс, – ніхто ніколи нас не шукатиме і не знайде! Хащі там просто непролазні!

Деміан на мить замислився, але, поглянувши ще раз на тих, хто стояв поруч, кивнув головою.

– Добре, веди! Дивись – від тебе залежить, чи виживуть твої рідні! Помилишся – і ніхто їх не зможе врятувати! Чуєш? Ніхто!

Дівчина швидко кивнула й побігла городом вниз до озера, час від часу озираючись, а її довге темне волосся розліталося по вітру. Тут вона повернула праворуч і помчала далі лукою, де зазвичай люди косили траву для моконей та кролів. Зараз, звісно, вона була вже зовсім не зеленою – пожовклі стебла були вкриті опалим листям, на якому лишалися їхні сліди. Берт не відставав, час від часу озираючись на батьків, які ледь встигали за ними. Замикав їхню вервечку мунар, що біг з мечем у руці, мабуть, сподіваючись, що він чимось йому зарадить.

Їм треба було якнайшвидше дістатися лісу на тому березі, але для цього потрібно було обійти озеро або ж перепливти його. Як на зло, батьків човен вже був на ремонті – він завжди витягав його перед зимою і, полагодивши, ховав у сараї до весни. На жаль, на цьому краю поселення човнів більше ні в кого не було, тож їм доведеться бігти ще далеченько.

Радувало те, що вони трохи повернули, бо стежка вела по краю озера, і тепер їх здалеку вже було не видно, не дивлячись на те, що з дерев облетіло листя, яке б допомогло їм сховатися, якщо це відбувалося влітку.

– Деє, зупинись! – гукнув Берт, вчергове озирнувшись і побачивши, що мама стала відставати. – Думаю, нам треба перепочити!

– Зараз не час зупинятися! Треба йти, хоча б помалу, – мовив Керас, уважно дивлячись на дружину і ніби запитуючи, чи зможе вона продовжити шлях.

– Добре, добре, пішли, – погодилася Рейнара, кілька разів глибоко вдихнула й рушила за дітьми.

Здалеку не було чути ніяких ознак наближення ворогів. Це збивало з пантелику і вводило в оману щодо відсутності переслідування. Аж поки позаду вони не почули вигуки і знову дим, що підіймався все вище й вище, гублячись серед хмар. Так, вони були доволі далеко, і переслідувачі не могли їх бачити. Але це змусило знову пришвидшити крок, аби відірватися і зникнути в гущавині лісу, до якого вони наближалися.

Аж ось і перші дерева, що схилили свої голі гілки до майже крижаної води озера. А з іншого боку – стояли, немов воїни на сторожі, що охороняють спокій якогось пана.

Тут, і правда, було дуже тихо, як завжди буває в лісі восени, коли пташки не співають, тварин мало, а дерева скинули листя в очікуванні зими. Та далі починався інший ліс. Тут росли дерева, що були вдвічі, а то й втричі вищі за ті, що на його початку. Гілки були вкриті довгими гострими голками темно-синього кольору, розміром з довжину долоні. Вони важкими лапами звисали донизу. Добре, що дерева були старі й росли не надто густо, тому можна було проходити поміж ними, не зазнаючи шкоди від гострого листя.

Раптом Дея зупинилася, схопившись за голову. Берт з несподіванки наскочив на сестру, ледь не збивши її з ніг.

– Що сталося? – мати підійшла ближче, побачивши гримасу болю на обличчі доньки.

– Мені зле, в голові паморочиться!

– Як же це невчасно! Не можна зупинятися! Не зараз! Нас ось-ось наздоженуть! Треба знайти струмок або кам’янистий схил, щоб переслідувачі втратили наш слід! – підганяв Деміан.

Дея зробила крок, пересилюючи себе, хитаючись і ледь не падаючи. Біль розливався по тілу потужними хвилями, раз за разом спричиняючи ще сильніше запаморочення, від чого вона ледь трималася на ногах, не кажучи вже про те, аби вказувати дорогу. Перед її очима пливли кольорові плями, які час від часу набирали химерних обрисів. Це був то Блакитний місяць, то дерева, що їх оточували, раптом перетворювалися на жахливих чудовиськ, то звідкись виринав величезний зелений дракон. Вона бачила перед собою дивне сяйво, яке ніби вело її вглиб лісу. Хоча спочатку Дея не могла зрозуміти, що це, і коли намагалася втекти від нього, то її голову ніби здавлював залізний обруч, але варто було слідувати за ним – відразу ставало легше. Крок за кроком, вона вела родину цим шляхом, зойкаючи та охкаючи весь час.

Та деймеруси були швидші – для тренованих воїнів рухатися по лісу було не так важко, як простим селянам, які не звикли до цього. Та ще й з дітьми. Не кажучи вже про самопочуття Деї. Тому вже за якийсь час Керас та інші почули тихі голоси, які ніби оточували їх, заганяючи в кільце, як мисливці на ловах диких звірів.

Дея була ще не при собі. Та сили з кожним кроком все більше полишали її. Керас хотів взяти її на руки й понести, але вона відмовилася, лише попросивши Берта взяти її за руку. Їй на мить здалося, що вона отримала заряд енергії, який так само раптово зник, як і з’явився. Зупинившись і не випускаючи руки брата, вона опустилася на землю. Її очі закрилися, але неочікувано навколо стало відбуватися щось неймовірне.

– Ми врятовані! – прошепотів Деміан.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.