4. Посвята

Почалася підготовка до служби. Цей обряд передавався від одного покоління монахів до іншого, в очікуванні потрібного дня. Обраного посвячували в мунари – він ставав служителем монастиря Блакитного Місяця і, звісно, мав колись врятувати світ. На нього чекало мінімум п’ять років навчання, яке охоплювало самозаглиблення, лікування травами, мистецтво володіння різними видами зброї, самозахист, ну і, крім того, читання Священних книг, вивчення видів чудовиськ, Деймуса і його сил, магії, а також життєписів героїв Ліндейлу та відомих битв. Саме до десяти років у хлопчиків зазвичай проявлялися особливі здібності, подаровані Місячною трояндою. І, коли це ставалося, то до вже вказаних занять додавалося володіння магією землі та води, а от магією вогню та повітря переважно володіли деймеруси – служителі культу Давнього Зла.

Люди юрмилися у дворі перед храмом, очікуючи на святкову процесію та офіційного проголошення Обраного. Втомлені, голодні, але сповнені надії на те, що тепер все буде добре, вони підняли очі й замовкли, щойно з дверей храму вийшло кілька монахів, що оточували брата Деї, одягненого у яскраву синю туніку та штани з простої тканини. Тонкий пояс, зав’язаний вузлом, підкреслював, наскільки худим та малим був хлопчик. На його обличчі лише на мить засяяла широка усмішка, що показала, який він задоволений. А вже наступної – походило на кам’яну статую, що стояли у дворі монастиря.

Десь позаду залунала ніжна й тиха мелодія. Деї на мить здалося, що то сама квітка співає – настільки чарівним був той голос. Він розливався навколо, проникаючи у найглибші куточки душі кожного з присутніх, підіймаючи найприємніші спогади та почуття, змушуючи почуватися щасливими та задоволеними. По шкірі Деї побігли сироти, настільки величною була музика і те, що відбувалося навколо – люди, як за наказом, підняли вгору руки і розхитувалися з боку в бік. Вони підхоплювали незнайому мелодію, кожен додавав щось своє, але воно настільки не виходило за межі основного голосу, що здавалося єдиним цілим – могутнім, незабутнім і неймовірним. Деї мало що було видно, але так хотілося подивитися на брата у цьому образі, запам’ятати цей день назавжди, що дівчинка ладна була заради цього видертися хоч на самісінький дах монастиря чи й навіть храму!

Вона зробила кілька кроків праворуч і стала на підніжжя однієї з колон, які підпирали довгий кам’яний коридор, що оточував внутрішній двір, аби роздивитися бодай щось. Вона нарешті побачила свого брата, що стояв поміж монахами, які так само як і усі люди, стояли з піднятими руками. Підтримуючи мелодію, вони також впліталися в неї своїми голосами, які то затихали, то знову набирали силу, поєднувалися й знову відокремлювалися, створюючи неймовірну пісню, яку неможливо було ні з чим порівняти. Люди дивилися зачарованими очима на те, що відбувалося, немов під дією якоїсь магії. А вона й справді відчувалася – легким напівпрозорим серпанком було оповите подвір’я, люди й монахи. І лише Дея стояла з широко відкритими здивованими очима, не розуміючи того, що відбувалося навколо.

Мелодія поступово затихла, ніби розчиняючись у повітрі разом з блакитним туманом, а люди, які опустилися на коліна, схиливши голови, тепер знову дивилися сяючими очима на хлопчика, який став уособленням їхніх надій на майбутнє. Він повторював слова присяги за старшим мунаром:

– Я, Берт, син Кераса та Рейнари, обіцяю наполегливо вчитися і слухатися наставника. Присягаюся поклонятися Блакитному Місяцю, вірно служити Ліндейлу і робити все можливе й неможливе, аби захистити цей світ від зла! Так було, так є і так буде!

Після цього Берт став на коліна обличчям до місяця, що саме вийшов і освітив подвір'я монастиря. Хлопчик вклонився йому, торкаючись лобом землі, а потім підніс простягнуті руки вгору. Повторивши це чотири рази, він піднявся й у супроводі монахів зайшов до храму.

Почулася інша мелодія, яка була не менш прекрасною, але звучала трохи віддаленіше, але ще величніше, ніж попередня. Можливо, через те, що монахи, які співали, зайшли також до храму слідом за Обраним.

Люди все ще не розходилися, мабуть, чекаючи на якесь диво, але нічого більше не відбувалося. Дея вирішила підійти ближче. Вже за мить двері храму відчинилися, монахи вийшли, тримаючи у руках якийсь глечик. Люди простягали руки й монахи окропляли їх водою з цієї посудини, промовляючи слова молитви. Вона пахла, як звичайні троянди, що росли у них біля будинку. Так мунари обійшли по колу і якраз дійшли до місця, де за колоною стояла Дея, коли на двір опустився блакитний туман, що, здавалося, йшов від самого місяця, що збирався вже сховатися за стінами монастиря. Цей туман линув через усю площу до дверей храму, а, торкнувшись ніг дівчинки, піднявся, і здалося, що вона бачить якісь дивні картини: то у клубах блакитного туману їй ввижався темний ліс, який змінився на якогось високого та худого чоловіка з полум'яним поглядом, який виглядав дуже страшно, і цей образ налякав дівчинку, що вона на мить аж заплющила очі. Він тут же перекинувся на жінку, яка раптом зникла, а замість неї з’явилася велетенська істота з крилами і великою пащею, на місці якої Дея відразу побачила квітку, і потім марево розтануло, як і не було. Туман зник. Мунари разом з Обраним зайшли до храму й зачинили двері, показуючи, що усе скінчилося.

Здавалося, ніхто нічого дивного, як видіння дівчинки, не помітив, бо усі виглядали спокійними та задоволеними, в той час, як Дея мала більше питань, ніж відповідей. Та, схоже, допомогти їй з цим навряд чи хтось зможе. Тож, знизавши плечима, вона зістрибнула з парапету і пішла до родини – настав час вирушати додому.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.