Місячна троянда

Чоловік у світлій сорочці й темних штанях, підперезаний широким шкіряним поясом, почухав потилицю й гукнув у хату:

– Агов, жінко, а чи потрібна тобі помічниця?

На порозі з’явилася маленька й пухкенька охайна жіночка. Її темне волосся було вже зрання укладене в химерну зачіску. Поглянувши на приблуду, господиня запитала:

– А що робити вмієш?

– Усе вмію. Що скажете, те й робитиму.

– Ну, гаразд. Залишайся. Спатимеш у літній кухні, їсти буде що, ну й платитиму один срібний за тиждень.

Дівчина скривилася.

– Та ви, певно, жартуєте, пані? Хто ж за такі гроші працюватиме?

– Ну, добре, добре, три срібні, і все, більше не дам.

– Згодна.

– А як тебе звати, хоч? – запитала жінка.

– Тея.

– Вітаю у господі! Я – Тасса, а це мій чоловік – Сен.

Щойно Дея облаштувалася на новому місці, то спробувала встановити зв’язок з драконом, аби повідомити, що з нею все гаразд. Та вийшло це не відразу. Мабуть, забагато сил витрачала вона на своє прикриття.

“Довго я так не витримаю,” – подумала дівчина, ховаючись у літній кухні, аби раптом не вийшло чого недоброго, якщо її маскування спаде. Добре, що хоч до роботи сказали ставати після обіду, аби встигла відпочити з дороги. Добрі люди, мабуть, ці Тасса з Сеном!

“Ферне, ти тут?”

“Так, звісно. Ти в порядку?”

“Так, не знаю, правда, чи тримається прикриття. Треба хоч якось це перевірити. І у мене радісна новина – мене взяли на роботу. Як там Асхір? І де поділися деймеруси? Я думала, вони за мною підуть…”

“Асхір знайшла, нарешті, нове місце, скориставшись часом, поки ти відволікала цих темних. Але потім вони таки повернулися, загубивши твій слід.”

“Дідько! Я сподівалася, що виведу їх з лісу.”

“Нічого, Асхір поки облаштується, побудеш тут. Я буду поруч, раптом що – будь готова тікати. Як тільки новий сховок буде готовий, я дам знати.”

“Добре, я чекатиму.”

“І ще – будь обережна. Бо деймеруси підступні. І вони відчувають магію. То, може, і не надто добре, що ти нею користуєшся для маскування – це може їх привабити.”

“Я й не знала цього, дякую, що сказав, тільки, шкода, що тепер запізно щось міняти.”

“Пробач, я думав, ти про це знаєш.”

“Я взагалі мало що про цих деймерусів знаю… Треба буде, щоб ти мені розповів.”

Та раптом Дея відчула гулку порожнечу. Скільки не кликала вона свого друга, але більше не чула його. Вона хвилювалася, що з ним щось сталося, та вдіяти нічого не могла – потрібно було йти працювати.

До вечора дівчина була зайнята справами – годувала тварин, носила воду, поливала город. За вечерею вже сил не було розмовляти. Останнім часом відвикла вона від такої роботи, все тільки по лісам бігала. А тут таке. Тому, ледь доївши вечерю, вона помила посуд. Опісля відправилася в літню кухню, аби швидше спробувати ще раз зв’язатися з Ферном. Їй, нарешті, це вдалося після кількох напружених спроб. З Асхір було все впорядку, як і з ним. Тільки деймеруси ледь не розкрили їх. Та, наче, дракону вдалося їх відвести туди, де раніше його й ноги не було. Але довелося застосувати сильну магію, аби все вдалося – ці сліди змусили деймерусів шукати там, де він і хотів.

Дея раділа, що небезпека поки минула. Та куди тепер попрямують деймеруси, коли дізнаються, що вони на хибному шляху? З такими думками Дея заснула тривожним сном, час від часу прокидаючись.

Та на світанку її розбудив голос, який видався до болю знайомим.

– Агов, чи є хто вдома?

З будинку вийшов заспаний Сен. Дея причаїлася біля дверей, на ходу вдягаючись.

– Так, хлопче, чого тобі?

– Ми збираємо пожертви для монастиря мунарів для боротьби зі злом, яке нещодавно прокинулося. Чи маєте, пане, чим поділитися з моїми братами?

– Зачекай синку, звісно, звісно, зараз подумаю… – чоловік повернувся в будинок, а Дея висунула голову крізь двері й переконалася, що це й справді Берт!

Вона вже готова була кинутися до нього, та раптом згадала про своє маскування, і як би це дивно виглядало. А по-друге, це може бути дуже хитрий план деймерусів, які тільки й чекають, аби спіймати її. Тому потихеньку вона повернулася до кухні, спостерігаючи за тим, як господар дав щось хлопцеві, й той почалапав з двору.

Дівчині спало на думку підключити до спостереження Ферна. А що? І її не помітять та не запідозрять, і чогось дізнається, може й справді цікавого. Тож, зв’язавшись зі своїм могутнім другом, дівчина передала йому прохання. яке він пообіцяв виконати. А вже за кілька годин її вразили новини, якими дракон поділився з нею – то був зовсім не Берт!

“Тебе розшукує чоловік на ім’я Деміан. Знаєш такого?” – повідомив їй дракон, повернувшись за кілька годин. Дея задумалася. У голові крутилася давня згадка, але щось заважало їй сказати напевно.

“Щось знайоме, почекай, я спробую пригадати…”

Дея перебрала всіх знайомих, односельців, з ким спілкувалася останнім часом, але нічого не спадало на думку. Аж раптом, наче грім серед ясного неба, її осяйнуло – це ж мунар! І як вона відразу не пригадала? Але останнім часом стільки всього відбулося, що вона за нього взагалі й думати забула. Це був той самий, який зустрівся їй у монастирі, і хто привозив Берта кілька разів додому! Саме той, який хотів її викрасти! Зрозуміло, що й досі її шукає, не облишив своїх намірів, мабуть!

Дівчина думала про те, щоб Асхір вже швидше її забрала до себе. Адже, якщо вже вирішила, то треба вчитися користуватися своїми можливостями. Тим більше з тими силами, що Дея отримала від Ферна, вона могла й справді тепер бути корисною у боротьбі зі злом. Не знала тільки, що то насправді таке, і яким чином його можна подолати. Та вона має бути готовою, має знати і вміти якомога більше.

Якийсь шум, що долинав зовні, заважав думати. Дівчина прислухалася і не могла зрозуміти, що ж це таке. Їй стало цікаво, тож вона вийшла надвір, бо після обіду саме домила посуд і збиралася йти виносити відро з помиями. Та ледь відійшла від порогу, як випустила відро й кинулася навтьоки, не розбираючи дороги та волаючи щодуху – на них сунув величезний вихор, що втягував усе, що траплялося на його шляху. Він обертався з величезною швидкістю. Наближався все ближче до господи, загрожуючи знищити її вщент.

Та один момент помітила Дея, коли вона побігла, а потім озирнулася, то помітила, як вихор стрімко змінив напрямок! Здавалося, що тепер він суне просто на неї!

– Ой, Місяцю милий! – зойкнула Дея і рвонула на луку, подалі від житла, подумки викликаючи Ферна на допомогу. Та у відповідь чула лише завивання та стогін вітру.