34. Гра в хованки

Коли Берт вийшов на стежку, то й не помітив, як поряд з ним з’явився мунар – той самий, якого він більше за всіх не любив, ще коли був у монастирі. Здається, це було взаємним. Деміан завжди заздрив йому, намагався принизити, карав ні за що. Слава Місяцю, його вигнали на деякий час, аби шукав справжнього обраного, бо не вірили у Берта – він не виправдав їхніх сподівань.

Хлопчик аж зігнувся в очікуванні того, що Деміан зараз же схопить його. Але мунар зупинився, вдивляючись у хлопця, і ніби не впізнавав.

– Агов, старий! Ти тут хлопця не бачив малого?

Берт ледь не розсміявся! Оце тобі й маєш! Старий? Який же він старий? Він ледь не бовкнув це вголос, та вчасно згадав те, що сказала йому Дея. Це її рук справа!

Він кашлянув і прокректав, дивуючись своєму голосу:

– Ні, чоловіче, не бачив!

– А чого ти блукаєш тут сам-один?

Хлопець розгубився, не знаючи, що й сказати.

– Та от по гриби пішов, – мовив те, що першим спало на думку. Але тут же згадав, що ані кошика, ані ножа не мав! Тоді додав: – Старість не радість, ножа забув, кошика теж, хоч голову з собою взяв!

Деміан усміхнувся і продовжив шлях, а Берт попрямував у село.

Дея теж не сиділа – повернулася до кошика, перетворившись на стареньку, загорнуту в темну хустку, бабусю. Та й почвалала собі по траву, яку так поки й не знайшла. Ферн досі не відповідав, Асхір зникла з поля зору. А дівчині лишалося тільки думати, що робити далі.

Якось замислившись, вона втратила пильність лише на мить, і Деміан, який все ще тинявся лісом, випадково помітив її здалеку. Закричав ледь не на весь ліс:

– Гей, стара! Зачекай! – Дея спочатку продовжувала йти, розмірковуючи над планом втечі. Та після того, як мунар майже наздогнав її, вона мусила зупинитися, аби не привертати уваги. – Ти, мабуть, погано чуєш? Кричу-кричу...

– Чого тобі, чоловіче? – запитала Дея, повертаючись до нього. В його очах вона шукала відповіді на питання, чи впізнав він її. Та, наче, ні.

– А ти тут хлопчика не бачила, бува? Невеликий такий, одинадцяти років, худенький?

Дівчина замислилася. Якщо сказати, що не бачила – шукатиме далі, а як сказати, що бачила, то треба відвести подалі, хай деінде шукає.

– Бачила, – прошамкала вона. – Побіг до он того хутора за лісом! – вона змахнула рукою в той бік, де, здавалося їй, був той хутір, де її дракон забрав від розлюченого натовпу. Нехай там свою удачу випробує!

Деміан пильно на неї подивився, неначе щось почав підозрювати. Дея обережно торкнулася його думок, сподіваючись, що він не стикався з таким впливом раніше. Її аж захитало від тієї чорноти, яка зібралася в його душі. Його темні думки відразу почали чіплятися до неї, бажали захопити її, розчавити й розірвати на шмаття її світлу душу. Вона відсахнулася.

– Чого ти, стара? – запитав мунар, підхоплюючи її під лікоть.

– Нічого, все добре, то все старість… – якомога переконливіше мовила Дея, збираючись йти. Та мунар все ще тримав її за руку. Серце шаленіло в грудях. Кров гупала у скронях. Дівчині доводилося глибоко дихати, аби заспокоїтися. Поступово, вона змогла прийти до тями. – Ви щось хотіли? – запитала вона мунара, кивком голови показуючи на свій лікоть.

– Ні, ні, я думав допомогти, але, якщо все гаразд, тоді я піду.

– Дякую, дякую, слава Місяцю, все добре, бубоніла Дея, поправляючи хустку.

Лише тоді, коли Деміан зник в тому напрямку, куди вона вказала, можна було видихнути. Небезпека, наче, поки минула.

Дея підхопила кошик і пішла, озираючись, у пошуках необхідної трави. Вона намагалася знову зв’язатися з Ферном, але успіху не досягла. В голові гарцювали тривожні думки, а очі не бачили геть нічого. Востаннє поглянувши навколо, вона вирішила, що зайшла достатньо далеко. Потрібної трави вона так і не знайшла, тож вирішила повертатися. Асхір, мабуть, засмутиться, але що ж поробиш?

Вона навіть не почула і не помітила, що не сама, бо була занурена у свої роздуми. Думала про Берта, і як він дістанеться дому повз деймерусів, що нишпорять навколо у пошуках її та брата. Згадала й за маскування – наче й не потрібне, бо нікого не видно, але, разом з тим, без нього страшно, бо небезпека завжди поруч. Думала про те, що стало з Ферном, і чому вона не може з ним зв’язатися? І де, врешті, Асхір? Бо за роздумами дівчина майже дісталася потрібного місця. Якщо, звісно, нічого не наплутала.

Вереск, який долинув з лісу, змусив Дею відкинути сумніви й гайнути лісом на допомогу. Звук наближався, як і той, хто стежив весь цей час за дівчиною. Коли ж вона вискочила на галявину, звідки, як їй здалося, лунав той самий крик, то вона не побачила нічого, окрім порожньої місцини. Покрутившись, дівчина намагалася визначити, в якому напрямку їй йти за Асхір. Та навколо запала глибока тиша. І тільки голос, який налякав її, як тисяча деймерусів, пролунав ледь не над вухом:

– Ага, попалася!

Дея впізнала і не впізнала його водночас. Злість, яка ледь не через край плескалась в цих словах, здавалося, о-от затопить дівчину, захопить і понесе у шалений вир ненависті та злоби. Вона не розуміла, чому Деміан, а це був саме він, так ставиться до неї. Кілька разів вона зосереджувалася на своїх спогадах, і так нічого й не згадала.

Слова луною відбивалися від кожного дерева, і поверталися, повторюючись. Дея озиралася, намагалася зрозуміти, де сховався той мунар. І все ще намагалася зв’язатися з Ферном – його допомога зараз була б неоціненною.

“Де ж ти, коли ти так потрібен!” – побивалася Дея, все ще очима шукаючи Деміана. Але її страх потроху проходив. Вона згадала, що він просто мунар, а у неї є сили, щоб зупинити його в разі, якщо він захоче забрати її. А тому підібрала свій кошик і пішла. Тільки цього разу, вона не могла привести його до їхнього сховку. Асхір і так переймається через неї. Жила собі спокійно, а тут стільки клопоту. Тому дівчина спробувала пригадати, в якому боці знаходилося їхнє колишнє укриття. Краще вже туди, в печери, та й, можливо, там швидше сховається у темряві, ніж у лісі. У неї все ще жевріла надія, що Ферн таки з’явиться і допоможе їй.

Дорога була далекою і нелегкою. Дея так і не скинула маскування про всяк випадок, раптом, то з нею хтось грається, зводячи з розуму чи просто спостерігає, як поведеться. Вона вирішила ні на що не зважати, аж поки не придумає, що робити далі. А поки просто йшла.

Та раптом в голові пролунало “Тікай!”. Таке слабке, ледь чутне, але знайоме.

“Ферне, це ти?”

“Тікай!” – повторилася й затихла думка, а голос зник і більше Дея не могла нічого зробити.

Тікати, але куди? Невже вона йде не туди, а в пастку? А може це хтось навмисно вводить її в оману? Дівчина не знала і почала нервувати.

Вона додала кроку. Але й швидше не могла, адже дивно виглядала б бабуся, що біжить лісом! Серце калатало, ні, навіть гупало у грудях, перекриваючи навколишні звуки. Вони тепер видавалися дівчині підозрілими й навіть страшними. Лякали її та змушували весь час озиратися, хоч вона й не бачила ніде нічого підозрілого. Та отой голос час від часу лунав то з одного боку, то з іншого. Дея просила Ферна, аби той допоміг, та голос у її голові мовчав.

Вона завернула праворуч, аби дістатися печер. Озираючись, налетіла на щось і ледь не впала.

– Ну от тепер ти точно попалася! – прозвучало над головою. Дея підняла очі й тут же перед очима потемніло.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.