Місячна троянда

Деї здалося, що вже настав ранок, хоч вона й була у печері, куди не заглядало жодного сонячного промінчика, і нічого не вказувало на прихід нового дня. Вона відкрила очі, покліпала, проганяючи сон та згадуючи де вона і чому тут опинилася. Навколо було темно, бо від яскравого багаття залишилася лише купка невеликих жарин, які ледь жевріли, переливаючись темно-червоними плямами. Асхір не було видно й чути. Дівчина піднялася, розправляючи плечі та потягуючись – сон на твердій підлозі не був незвичним для неї, та все ж давав мало задоволення та відпочинку.

– Асхір, ти тут? – промовила Дея і відразу прикусила язика, згадуючи минулий день, коли чарівниця ледь не спалила її живцем. Не надто приємні враження!

«І навіщо я дурна її кличу? Краще забратися звідси потихеньку!» – подумала дівчина і стала намацувати дорогу, рухаючись вздовж стіни. От тільки в темряві важко було зрозуміти, в якому напрямку йти, тому що звідси було два коридори, як згадалося Деї з попереднього дня. З одного вона тоді вийшла і побачила чарівницю, а в інший вони попрямували та опинилися на галявині.

Дівчина замислилася над тим, як же звідти вибратися. Мабуть, таки треба було спробувати довіритися своїм відчуттям, але Дея вперто уникала думок про магію, якою можна було б спробувати скористатися. Вона досі не вірила в те, що вона на щось здатна, адже те, що було раніше, здавалося їй лише збігом чи допомогою Амбер або Берта. Думки про брата та сім’ю здійняли хвилю спогадів, які вона намагалася заштовхати якомога глибше, аби не розкисати. Бо сльози вже починали душити її тільки від самої згадки про те, що вона не надто далеко від мами й тата, а вибратися звідси не може.

Дея повернулася до багаття після того, як на жодній зі стін не знайшла смолоскипів – треба хоч трохи освітити простір, тоді б легше було знайти вихід. Але ні біля місця, де повільно згасало вогнище, ні на підлозі вона не знайшла нічого, що б могло допомогти. Важко зітхнувши, опустилася на підлогу, заплющила очі й зосередилася. У пам’яті дуже повільно почали спливати якісь образи. Але, чим більше вона про них думала, тим більше здавалося, що вони тікають від неї.

Якесь дивне заціпеніння заволоділо Деєю. Хоча очі були заплющеними, перед ними продовжували з’являтися яскраві картини, які, як не дивно, були дуже знайомими. Вона бачила батьків, і брата, і дракона, і навіть Асхір. Але раптом почувся тоненький голосок, який кликав її. Відкривши очі, Дея не побачила жодної живої душі, та голос, який видавався лише плодом уяви, продовжував лунати навкруги.

Вона піднялася, озираючись. Звідкись взявся блакитний пил, що літав поряд, видаючи ледь видиме сяйво. Потім на мить зупинився перед дівчиною, і просто перед нею з’явилася Місячна троянда, така сама, якою вона була того дня у монастирі, коли вони приїздили туди всією родиною майже п’ять років тому. Дівчина простягнула руку, точнісінько, як тоді. Але квітка зникла, розсипавшись на дрібнесенькі часточки, що літали навколо Деї і ніби кликали за собою.

Крок за кроком вона слідувала за блакитним пилом у темряві, часом перечіпаючись через каміння, розкидане на підлозі, аж поки не вийшла на вже знайому галявину. Яким же було її здивування, коли вона помітила, що вогонь, який бачила вчора, не завдав жодної шкоди траві та лісу, що її оточував. Чомусь напередодні те, що робила Асхір так вразило дівчину, що вона й не відрізнила, що то була лише демонстрація магії.

«Але навіщо? – дивувалася Дея. – Невже, Асхір хотіла, щоб я стала такою ж, як вона?»

Надворі стояв теплий, як для осені, сонячний день. Тихо шелестіло під ногами опале листя, а в повітрі літав приємний терпкий запах лісу – так по-особливому пахне кора, і повітря, наповнене павутинням, а під ногами немов стелиться м’який килим, куди хочеться просто впасти й лежати, дивлячись на небо, розглядати хмарки дивовижних обрисів та уявляти, що ти в якомусь чарівному палаці в далекій-далекій країні.

Та найбільше зараз їй хотілося повернутися додому – до мами, тата і Берта. Вона не могла ніяк порахувати, скільки ж її не було дома, та сподівалася, що батьки не надто переймалися через її втечу. Ноги самі знаходили дорогу, ледь дівчина побачила знайомі краєвиди. І вже незабаром вона вже йшла берегом озера, до якого спускався їхній город.

Дея була рада своєму поверненню, і їй аж хотілося співати настільки, що вона почала тихенько мугикати якусь простеньку мелодію собі під носа. Та ледь піднявшись такою рідною стежкою від озера, вона раптом замовкла, побачивши у дворі монахів у синьому одязі – мунари саме виводили Берта з будинку.

Вона прожогом кинулася до межі – рятівні кущі, які були її спостережним пунктом довгий час, щільно закрили її від чужих очей, даючи їй змогу бачити все, що відбувалося біля хати. Довелося причаїтися та чекати слушного моменту, аби вибратися – врятувати брата просто зараз вона не могла, спочатку їй потрібно було дізнатися усієї правди, а вже потім приймати рішення і діяти. Тим більше вона сумнівалася, що вони йому хочуть заподіяти шкоди, швидше навпаки – вберегти від деймерусів, раз вони вже дізналися про його дар і переслідують.

Мунари разом з Бертом поїхали вже незабаром, і вона, нарешті, змогла залишити свій сховок. Весь час озираючись, вона тихенько пробралася до будинку і злякано озирнулася, коли вхідні двері раптово рипнули. Але це був лише звук незмащених петель.

Рейнара сиділа біля вікна. Її голова була схилена на руку, очі вдивлялися в далечінь, і вона навіть не помітила, що хтось увійшов.

– Мамо?

Жінка сиділа, не ворухнувшись, і тільки одинока сльоза скотилася по щоці.

– Мамо, це я – Дея!

Нарешті, мати звернула увагу на дівчину, яка стояла, боячись наблизитися. Її обличчя було ледь впізнаваним, тому й дівчина вагалася трохи.

– Деє? – нарешті Рейнара зрозуміла, що голос доньки їй не ввижається, і підняла на дівчину заплакані очі, з яких знову покотилися сльози. – Дитинко моя! – вона кинулася обіймати Дею.

Після палкої зустрічі вони сіли за столом, Рейнара поставила перед дівчиною тарілку з супом, поклала окраєць хліба і сіла навпроти, ловлячи кожен рух та кожне слово.

– Ти так раптово зникла, що ми весь час звинувачували Деміана в тому, що він таки зміг тебе забрати, – промовила мати після того, як Дея розповіла коротко, чому втекла, але поки що не говорила ні про подорож до острова, ні про драконів, ні про чарівницю Асхір з її магічними штуками. Вона не знала, як мати відреагує на все це. Чи повірить? Навряд. Швидше подумає, що вона не сповна розуму. Та одне питання бентежило її найбільше, і вона ніяк не наважувалася поставити його. Дея думала, як підійти до цього весь час, поки слухала про те, як батька призвали до війська проти зла, яке вирішив очолити їхній князь Верен, як повернулися мунари й забрали Берта, бо він стане чудовим захисником монастиря – не дарма ж його вчили майже цілих п’ять років, і про те, як горювала ці два тижні Рейнара, не знаходячи собі місця від горя. Їй здавалося, що вона вже втратила всіх і все. Але поява Деї стала такою чудовою несподіванкою.

Нарешті, коли слова наче скінчилися, а сльози радості висохли, Дея наважилася.

– Мамо, а ти маєш магічні сили?