43. Останній бій

Рейнара весь час думала, чим допомогти доньці. У них не було ані армії, ані зброї проти цього підступного ворога. Вона часом згадувала казки та легенди, які розповідала їй мама та бабуся. Звідти вона дізналася про драконів. Можливо, в них було ще щось, що допоможе їм?

Жінка перебирала у пам’яті знайомі з дитинства і такі теплі спогади, аж поки не наштовхнулася на легенду про Вожака вульфенарів, який прийшов на допомогу одній дівчинці і врятував її, повернувши додому. Ось воно! Можливо, Дея зможе дізнатися у дракона чи існують вони насправді? І, якщо вони і правда розумні, то теж допоможуть їм?

Дея взялася за амулет, подарований Асхір, і попросила допомоги у Ферна, який саме відпочивав на найвищій точці гори, використавши закляття невидимості. Поки літав, він встиг підживитися свіженькою биркою, тож тепер не потребував допомоги дівчини. Сили його майже відновилися, і він збирався на розвідку.

– Друже, яких ти тварин бачив у лісі? Бажано великих і дуже злих.

– Вульфенарів бачив – одного разу навіть бився з ним. Здоровий такий, а паща повна гострющих зубів! Ледь вирвався я тоді. Молодий був, зелений… Зараз, звісно, я б його так провчив!

– Так ти ж і зараз зелений? – підначувала його дівчина. Дракон хмикнув і замовк, згадуючи про яких ще тварин можна розповісти.

– О, згадав! Беарени – величезні звірі, вкриті товстим темним хутром. Мають великі зуби і довгі кігті. Одним ударом розправляються з ворогами та здобиччю. Дуже небезпечні! А чого це ти зараз про них питаєш?

– А ми їх покличемо на допомогу!

Здавалося, Ферн був ошелешеним.

– І як ти збираєшся це зробити? Взагалі з глузду з’їхала? Вони ж тебе першу на шмаття порвуть!

– Спокійно. Нікуди я не з’їхала. А що ти думаєш – ми вп’ятьох його подолаємо? Чи він на нашу милість сам здасться?

На цьому суперечка затихла. Звісно, дракон розумів до чого вона хилить, а тому вирішив і собі долучитися до загальної справи.

Дея сиділа, заплющивши очі. Вона намагалася заспокоїти серцебиття і встановити зв’язок із вожаком вульфенарів. Робила вона таке вперше, тому достеменно не знала, чи вдасться, але поклалася на своє передчуття. Дівчина так напружувалася, що аж голова розболілася, а перед очима з’явилися цятки. Та справу свою не кинула. Не знала вона, як вульфенари відреагують на її прохання, і чи взагалі зрозуміють її поклик. Але варто було хоча б спробувати. Якщо з ними вийде, то і з беаренами також. Проте це було набагато краще, ніж просто сидіти в очікуванні.

Нарешті, їй вдалося з'єднатися. Здавалося, її голова просто розплавиться, вона ледь тримала себе в руках, настільки їй було складно. Дівчина намагалася образами донести ситуацію. Вожак вульфенарів спочатку, здавалося, не розумів, що відбувається, але, нарешті, здогадався і перестав чинити опір. Вислухавши її, він погодився допомогти та пообіцяв не чіпати драконів і людей – тільки деймерусів. У кожної перемоги є своя ціна. Деї було важко, але довелося відкинути сумніви. Інакше не вижити. Над лісом пролунав протяжний звук – то вожак вульфенарів збирав своє військо в похід.

Великий чорний беарен не надто схвально сприйняв спробу Деї зв’язатися. Він, як і всі його сородичі, зараз спав та бачив не перший сон. Ця звичка дозволяла вижити в умовах відсутності їжі взимку. Спочатку вожак беаренів просто відмахувався від неї, як від набридливої комахи, але Дея кликала його, не припиняючи, показувала страшні картини, лякала. Нарешті, він прокинувся, виліз із барлогу і заревів. Цей сонний велетень теж погодився допомогти, незважаючи на те, що зараз був зовсім не той час. Дея усміхнулася – тепер у них є своя армія!

Така новина порадувала Ферна. Дея помітила, що він схвильований. Невже, боїться? Але той заперечив, і з гордим виглядом повідомив лише, що має сюрприз.

– Ти зв’язався з Амбер?

– Ні, вона не може покинути гніздо зараз. Але я знайшов двох сородичів, що живуть на іншому краю Ліндейла у горах. Вони допоможуть нам, головне, протриматися, поки вони не прилетять.

Ферн поглянув на ліс. Деймеруси вже були тут. Почалося!

Суцільна темна маса, здавалося, жила своїм життям. Мовчазна й тиха, вона сунула лісом, заполоняючи усу місце поміж старими високими деревами. Лише іноді окремі постаті відділялися від натовпу та йшли кудись вбік за тільки їм одним відомим наказом. Деймус, втративши вогняного дракона, тепер мусив їхати верхи на моконі, весь час поглядаючи в небо та очікуючи нападу. Рухалися швидко, користуючись темрявою, яку навіть сам Блакитний Місяць не міг побороти тут, у цих хащах. Залишалося кілька годин, коли він зникне за небокраєм, а сірі сутінки допоможуть вірним слугам Деймуса своїми тінями.

Його роздуми перервалися голосним звуком, що пронісся лісом, повторюючись безліч разів, поки не загубився у темряві лісу. Деймус вилаявся. Ще тільки цього не вистачало! Тепер він не чув завивання – гучні зойки заполонили ліс з усіх боків, а його вірні слуги безслідно танули. “Трясця!” Він бачив, як праворуч та ліворуч від нього падали воїни. Їх зносили швидкі вульфенари, хапаючи гострими та довгими іклами за ноги чи руки, тягли у ліс, лунав крик, і згодом все стихало. Або ж великі волохаті тіла беаренів з’являлися просто перед деймерусами. Один удар важкої лапи з довжелезними й гострими, немов ножі, кігтями завдавав такої шкоди, що ті падали, немов підкошені, і лише тихе булькання доносилося то з одного боку, то з іншого. Така какофонія звуків просто зводила з розуму, ще більше розпалюючи Деймуса. Усе це сприяло тому, що темнота, яка йшла з його серця, ще більше поширювалася. Він зосереджено дивився на гору, намагаючись пробитися крізь захист своїх ворогів, вплинути на них, змусити опустити руки, здатися. Та поки вони не піддавалися.

Загін мунарів зібрався навколо Фінаріона. Підійшов Верен, розгублено дивлячись на настоятеля, як і його охоронці. Навколо лунало багато вигуків, але найчастіше повторювався один: “Що відбувається?”

Довелося Фінаріону пояснювати усе, як він розумів.

– Думаю, ми зіштовхнулися з тим, про що говорить давня легенда. І таки маємо повірити в те, що Берт обраний. Ну, або ж його сестра. Бо ми не знаємо, хто створив таке закляття, яке ввело в оману навіть самого Деймуса. Але зараз ми маємо думати про те, що вони десь там, – він махнув рукою в той бік, куди попрямував Деймус. – Вони самі, і без нашої допомоги, думаю, не встоять проти цілої армії деймерусів. Я закликаю вас долучитися до нашого загону і знищити цю погань раз і назавжди, повернути собі наш світ, а Деймуса знову запечатати у підземному царстві!

Почулися вигуки на підтримку слів Фінаріона. Він підняв свій довгий меч, закликаючи вирушати в дорогу негайно. Люди Верена разом із князем та його сином Нарісом долучилися до походу.

Дея відчувала шкірою, як насувалася загроза. Вона вкривалася сиротами, а тремтіння всередині посилювалося. Її сумніви щодо того, що вони робили, було неймовірно важко розвіяти, та вона трималася. Ферну наказала поки що зачекати і не вступати в бій – нехай вольфенари та беарени зроблять свою справу. А до них ще дійде черга – тут на всіх вистачить. Хоча насправді вона боялася. Згадка останніх поранень та їх наслідків для Ферна була ще досить яскравою в її пам’яті. А їй зараз не можна витрачати сили на лікування, занадто важливим був момент.

Вона піднялася вище, туди, де зібралася уся її родина. Повернувшись обличчям до лісу, вона торкнулася амулета і, заплющивши очі, спрямувала свої сили проти деймерусів, які стрімко наближалися, не дивлячись на те, що їхні ряди поменшали після атаки звірів. Тепер їх уповільнювали корені та гілки, що з’являлися ніби нізвідки, чіпляли їх за руки і ноги. Деякі так і залишалися у цих живих пастках, видаючи страшні хрипи. Беарени та вольфенари поступово відступали, зализуючи рани. Дівчина подякувала їм за неоціненну допомогу.

Але темна хвиля деймерусів вже викотилася на край лісу. Попереду – тільки гора. Дея тепер могла розрізнити окремі постаті. Серед них чітко бачила їхнього ворога – Деймуса. Він єдиний був верхи на моконі і дивився, здавалося, просто їй в очі, ніби знав, що вона теж бачить його. Час від часу Дея відчувала його спроби підкорити її, та відмітала їх миттєво, ні на мить не даючи собі навіть замислитися над цим.

– Берте, допоможеш мені? – запитала дівчина, простягаючи вперед руки.

Він підійшов і, як це вже було раніше, послідував її голосу, що підіймався все вище й вище, сягаючи неба й хмар. Їхні голоси перепліталися у химерну мелодію. Батьки не переставали дивуватися, коли їхні діти так робили. Здійнявся шалений вітер. Холодний, різкий, він наче встромляв у кожного тисячі крижаних голок. Керас і Рейнара підійшли до дітей, обійняли їх, і вийшов такий собі живий ком, що допомагало їм не змерзнути.

Хурделиця розгулялася не на жарт, не дивлячись на те, що до початку справжньої зими залишалося ще кілька тижнів. Сніг миттєво накопичився на схилах і сходив лавинами, ховаючи під собою цілі групи деймерусів, які піднімалися вгору.

Дея втомилася. Голос її поступово затих. Сніговий шторм припинився так само раптово, як і почався, а сніг швидко танув і стікав дзвінкими струмками вниз. Армії Деймуса добряче дісталося, та розслаблятися було занадто рано. Дівчина, яка вже ледь не падала від втоми, присіла на широкий камінь і підняла очі.

“Ферне, тепер твоя черга! Мені потрібен перепочинок!”

Рейнара сіла поруч, і Дея опустила голову на її коліна. Мати гладила волосся дочки, а по щоках стікали сльози. Вона не хотіла думати про погане, їй залишалася тільки віра в дітей та надія.

Цим часом Ферн здійнявся над горою, знімаючи свій захист – не міг він його підтримувати надто довго, адже зайвих сил зараз на це не було. До нього долучилися ще два великі силуети, які кружляли у світлі місяця, розправивши крила, та саме обговорювали стратегію.

Зробивши кілька кіл над горою, вони почали знижуватись, поливаючи вогнем деймерусів, та їхньому головному – Деймусу, не шкодив. Він поставив, мабуть, навколо себе захист, або ж просто вогонь не брав його, бо був його стихією. Тож він повільно, але піднімався на гору. Звісно, йому довелося залишити моконя, який тут же втік від гущі битви.

Раптом Берт почув голос позаду. Його тихо кликав батько – хтось обійшов їх з іншого боку. Берт натягнув лука і мало не вистрілив, коли з-за дерева показалася голова Наріса.

– А ти що тут робиш? Ми ж могли тебе вбити! – вилаяв його Керас.

– Ну, тоді б моя смерть все одно була б не марною, – промовив хлопець, усміхаючись. – Агов, народе, піднімайтеся! – гукнув він, дивлячись кудись позаду, в той час як Керас з Бертом знову наготували зброю, готові захищатися до останнього.

– Як ти нас знайшов? І кого ти привів? – запитав чоловік, погрожуючи мечем Нарісу.

– Спокійно, – відповів той, піднімаючи руки вгору. – Там допомога, свої! – він відступив, пропускаючи вперед Фінаріона та Верена. – А знайшов я вас, бо теж маю певні здібності, ще з дитинства, тільки нікому не розповідав, от лише зараз довелося… – він поглянув на свого батька, очікуючи осуду, але не побачив. Охоронці разом з мунарами ставали щільним строєм навколо них. Дея саме отямилася й підвелася. Юнак продовжив: – Я колись знайшов Чарівне Джерело. Мене там зустріла дивна жінка і розповіла про майбутнє, і про те, що я маю привести підмогу і куди саме. Ну от, побачивши дракона неподалік від нашого будинку, я все згадав, – він знову усміхнувся.

Внизу поступово зникали деймеруси, спалювані вогняними подихами драконів. Та раптом Дея відчула, як її ніби проштрикнули розпеченим залізом.

– Ферн! – простогнала вона і впала на руки батька, який підхопив її і поклав на камінь.

– До зброї! – скомандував Фінаріон.

Дракони відлетіли, бо не могли знищувати ворога, не поранивши людей. Зав’язався ближній бій. Мунари поруч з охоронцями давали відсіч підступним ворогам, але й час від часу падали, немов підкошені. Верен вправно орудував довгим мечем, його син стояв неподалік від Деї з Бертом і відстрілювався. Керас був десь попереду разом з воїнами – наносив удар за ударом, захищаючи свою родину. Берт виліз на камінь, Дея отямилася й стала поруч з ним. А Рейнара раптом усвідомила, що її діти, то найкраща мішень, бо вони стояли на підвищенні. Вона гукнула Деї, нагадуючи про плащ, який приховає їх від ворогів.

– Дякую, мамо! – майже одночасно промовили діти, не відриваючи очей від тих, що наступали.

На краю неба зачервоніло сонце, освітлюючи поле битви. Дзвін мечів та крики розліталися навколо. Дею знову почало трусити від відчуття, яке накривало її – неминучість. Така страшна й безпросвітна, така темна й гнітюча, що хотілося просто втекти й сховатися. Та тікати не було куди. Ферн не відповідав, захисників залишалося все менше, а вона слабшала. Останній промінь Блакитного Місяця, що сховався за небокраєм, наповнив її амулет силою. Раптом її осяйнуло: “Це ж не просто так! Деймус намагається маніпулювати нами!”. Вона пригадувала, як погано їй було поруч із ним, як усі її страхи та сумніви здавалися їй непереборними у його присутності. Зараз, коли відчувала важкість амулета на шиї, це нагадало їй, що вона не сама. Що вона хоче і може протистояти силам зла.

– Тримайтеся! – гукнула вона. Ми – єдині, і нас так просто не здолати! Ми переможемо зло разом! Не залишимо йому жодного шансу!

І тут з-за дерева показався Деймус. Його не можна було не впізнати – очі, що горіли червоним вогнем, як і руки, що пускали вогняні кулі у захисників, які відразу падали. Берт відтягнув тятиву і випускав стрілу за стрілою, але вони відлітали, ніби вдаряючись об невидимий щит. Тоді Дея зупинила його і спробувала сама спрямувати на нього крижану брилу. Але й вона не пробила його захисту, розсипавшись на тисячі крихітних крижинок.

Деймус наближався, але плащ рятував – він поки ще їх не бачив, зайнятий боєм, інакше вже б вистрілив.

– Готуйся, Берте! – прошепотіла Дея, торкаючись амулета.

Берт натягнув тятиву, Дея скинула плащ та вперлася поглядом у його червоні очі, що, здавалося, були готові пропалити її наскрізь. Її серце шалено калатало, а по спині стікали краплі поту, не дивлячись на холод. Вона намагалася з усіх сил не відвести погляду, інакше їй здавалося, що вона програє цей двобій відразу. Деймус дивився на дівчину і теж намагався пробити її захист, змусити її відступити, злякатися і здатися. Берт був готовий вистрілити у ту ж мить, як тільки накаже сестра. Він впевнено тримав лук, зосереджено дивився на Деймуса, намагаючись передбачити потрібний момент. І ось він настав. Рука Берта відпустила стрілу, а сестра одночасно з цим спрямувала весь запас своїх сил просто в серце ворога. Стріла влучила і, підсилена магією, проштрикнула наскрізь тіло їхнього супротивника, перетворюючи його на кам’яну брилу.

Гучний крик радості прорізав ранок і розлетівся навсібіч, проголошуючи їхню перемогу. Втомлені мунари та охоронці Верена раділи, коли залишки воїнів Деймуса у страшних муках та з криками, від яких сироти бігли шкірою, розсипалися порохом і розвіялися по вітру, не лишаючи по собі й сліду. Тепер можна було перев’язати поранених та забрати їх з поля бою. Після радості й припливу сил наступила втома, але вони все ж повільно спускалися донизу, де під горою влаштували табір. Усім потрібен був перепочинок.

Дея, немов у трансі, ледь пленталася вниз, її ноги підкошувалися, а очі закривалися. Вона втомилася, дуже втомилася, але вона має знайти Ферна. Вона хоч усю гору обійде, але знайде його і вилікує! І неважливо, що у неї немає сил, важливо, що вони вижили, перемогли і тепер мають змогу відновити рівновагу в Ліндейлі, бо Верен від радості дозволив вчити магію усім, у кого є цей дар.

Дівчина з останніх сил намагалася вловити життєву силу Ферна. Вона вже спустилася майже на половину, коли їй це, нарешті, вдалося. Він лежав серед поламаних дерев та каміння, стікаючи кров’ю. “Звідки її стільки?” – подумала Дея, намагаючись затиснути рану рукою. Але кров не припиняла текти. Скільки б дівчина не намагалася використати магію, це не допомагало І тоді вона сіла поруч і гірко заплакала. Сльози стікали по її обличчю, падали на її сукню і навіть торкалися землі, просоченої кров’ю дракона.

– Не помирай, друже, благаю!

Дея не чула і не бачила нічого, що відбувалося навколо. Вона і не почула, коли до неї підійшов Наріс, взяв її за руку, промовив якісь слова, і рана відразу почала затягуватися, а дівчина відчула приплив сил. Вона підняла очі на юнака і здивовано подивилася на нього. Та він тільки потиснув плечима.

Ферн ворухнувся і вже за кілька хвилин піднявся. Запевнивши хлопця й дівчину, що з ним все гаразд, полетів відпочивати.

– Дивись, що це? – запитала Дея, коли вони вже хотіли спускатися далі.

На місці, де в землю потрапила кров Ферна і сльози Деї виріс маленький зелений кущик.

Дея і Наріс подивилися одне на одного.

– Це що – Блакитна Троянда? – запитала Дея.

– Вочевидь, так!

Місячну квітку посадили на її звичайне місце у монастирі мунарів. Дея і Наріс вчилися магії при монастирі разом ще кілька років, а Берт вирішив стати охоронцем Верена Йому більше подобалося махати мечем, аніж вчитися чаклувати. Там же, у маєтку, оселилися і Керас з Рейнарою, поки їхню садибу відбудовували – князь був дуже вдячний за те, що сім’я зробила. Ферн полетів на острів разом із двома сородичами і вони допомогли Амбер впоратися із цілим виводком молодих драконів. Пізніше, вони стали парою і створили власне гніздо. Час від часу вони навідувалися до Ліндейлу і думали про переселення туди.

Місячна Троянда більше не розквітала, адже отой камінь, на який перетворився Деймус, просто розбили на дрібні шматочки і розкидали по різних куточках Ліндейлу.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.