Місячна троянда

– Яким чином пов’язані мої батьки, брат, Місячна Троянда, дракони, магія, зло і я?

Амбер показала зуби. Деї здалося, що то така усмішка драконяча була.

«Розумно!»

Дея й сама була задоволена, що так змогла об’єднати майже все, що її цікавило, в одне питання. Та чи відповість Амбер?

«Добре, – після невеликої паузи пролунало в голові у дівчини. – Ти вже, мабуть, про дещо й сама здогадалася.»

– Те, що мої батьки – маги землі й води?

«Не зовсім так. Але, думаю, ти заслужила на повну версію цієї історії, тому слухай. Ти, ймовірно, знаєш історію про війну між магами стихій та драконами?»

Дея кивнула. Звісно, цю казку розповідали на ніч батьки, мабуть, усім дітям Ліндейлу!

«Після закінчення війни магів вогню й повітря лишилося всього кілька представників, і їхні нащадки й досі ховаються серед простих смертних. Магів води й землі залишилося трохи більше, бо багато з них жило відлюдниками у лісах. Тепер ніхто точно не знає, де вони знайшли свій прихисток. Але ніколи вони не тяжіли ані до влади, ані до слави.

Коли розпочалася війна, я жила неподалік того місця, де зараз розташовано монастир мунарів. Там загинув наш вожак – славнозвісний Сверн – володар блакитної крові. Вона, з’єднавшись з особливою силою Блакитного місяця після смерті лідера драконів, перетворилася на Місячну Троянду, яка й досі допомагає виявляти тих, хто має магічний дар для боротьби зі злом. І тоді воно з’явилося вперше у тому магові, якого звали Деймусом, що й спричинило стільки лих після його появи. Він полював на драконів в бажанні отримати силу і владу. Мені вдалося втекти завдяки парі магів землі й води – Гейл та Йєну, які були проти цієї війни. Вони сховали мене у лісах, а потім, коли все скінчилося, я подарувала їм свою магію за порятунок і втекла сюди, де зібралися мої сородичі. Вільного простору й харчів було мало, тому деякі залишили острів в пошуках нової домівки. Інші – загинули від рук людей та магів на Великій землі. Знаю, що кілька так і не змогли, або ж не схотіли залишити Ліндейл, а ховалися в лісах, використовуючи магію.»

Вона важко зітхнула, сумно поглянула на гніздо і продовжила.

«Всі дракони, які опинилися тут, намагалися залишити після себе потомство, аби відродити міць та силу нашого роду. Але наші нащадки народжуються тільки тоді, коли настає слушний час. Ненароджені дитинчата відчувають, чи спокійні їхні родичі, чи ситі й задоволені. Як бачиш, зараз зовсім ненадійна пора. Давнє зло прокинулося знову, я відчуваю його. І саме тому мене поранено сьогодні – ті заняття, які були безпечними раніше, зараз становлять велику небезпеку. Мій останній друг – могутній дракон Фоґ, загинув кілька років тому від укусу бири-курди. На жаль, я не встигла його врятувати… А тепер от і сама ледь не загинула.»

– А як же я і мій брат? Ми маємо певні сили, а отже наші батьки – маги? – не витерпіла Дея, перепитавши ще раз те, що цікавило найбільше.

«Цього точно я сказати не можу, але відчуваю, що дорога твоя буде цікавою, хоч і небезпечною!»

– Яка дорога, про що ти?

«Життєва, Деє! А про батьків тобі доведеться запитати у них самих. Думаю, вони краще знають історію вашого роду, адже я не всесильна і бачити всього не можу. На жаль, мені немає чим з тобою поділитися, але знаю одне – на твоєму шляху трапиться той, хто змінить докорінно твоє життя. Головне – залишайся такою ж доброю, якою ти є, не впускай зло у своє серце, не слухай порад, які б нашкодили кому-небудь, довіряй тільки собі!»

– Дякую, Амбер! Сподіваюся, що щасливі часи для тебе і потомства настануть дуже скоро! Але як мені тепер вибратися з цього острова?

«Не переймайся, Деє, якби я не була поранена, то я б з легкістю доправила тебе через воду до Ліндейлу. Але зараз, на жаль, я заслабка. Та, однак, маю трохи магії, щоб відкрити зворотний портал та доправити тебе додому.»

– Але ти ж витратиш багато сил! Я можу зачекати кілька днів, поки ти одужаєш...

«Не можна тобі затримуватися! Якщо зволікатимеш – портал більше не відкриється, і ти ризикуєш залишитися тут, якщо раптом зі мною щось станеться!»

– Не кажи так, нічого з тобою поганого не буде, я в це вірю!

Амбер вишкірилася і підняла свою велетенську лапу, вказуючи на місце, де раптом з’явився вихор. Він збільшувався, але не засмоктував нічого, що було поруч. Дея думала про те, як, мабуть, добре, володіти будь-якою магією, можна зробити будь-що! Наприклад, допомогти з поливом врожаю чи навпаки – розігнати хмари, можна вилікувати хворих, а можна знищити зло раз і назавжди!

«Деє! Поспіши! Я не можу утримувати портал відкритим надто довго!»

Довелося швидко прощатися. Дея кинула останній погляд на яскравий острів, кладку з кольоровими яйцями, яким тепер ніщо не загрожувало, та Амбер, яка трохи підняла голову, уважно дивлячись на дівчину.

Ледь переборюючи бажання обійняти цю величну істоту – все-таки, давній страх перед їхньою могутністю переміг, вона побігла до порталу, що саме показався з глибин того вихору, який зробила Амбер. Востаннє вона озирнулася, махнула рукою, і гукнувши:

– Я завжди пам’ятатиму тебе, Амбер! – зробила крок в дзеркальну гладь проходу.

Знову поколювання у тілі змусило її напружитися, але вже за мить вона розплющила очі та… Не побачила геть нічого! Цілковита темрява оточувала її, лякала, насторожувала. Дівчина поводила руками навколо, але відчула лише вогке прохолодне повітря, що пролітало крізь пальці.

– Агов! – промовила Дея, її тремтячий голос луною відбився від стін і загубився десь вдалині. Тоді вона згадала, що Джерело було в печері, де вона, мабуть, знову й опинилася. Але де воно поділося? Жоден звук не розривав тишу, і жоден промінчик не розрізав темряву.

Дея зробила маленький і дуже обережний крок вперед, виставляючи руки перед собою, бо все ще пам’ятала про небезпеку, яку таїли у собі темні тунелі печер. Вона намагалася відчути, в який бік іти, шукала опори під руками, але стіни були так само недосяжні. І ще один крок, і ще. Навколо лунали звуки від них, іноді повертаючись до неї та лякаючи дівчину. Час від часу вона щось промовляла вголос, це не заспокоювало, а ще більше бентежило. Серце голосно гупало в грудях, поступово прискорюючи ритм, вдаряючись у вуха гулкими ударами, що, немов хвилі, накочували й накочували.

Нарешті під рукою вона відчула холодний камінь і ледь не підстрибнула від несподіванки. Та тепер їй стало радісніше від того, що, врешті-решт, вона має на що спиратися у пошуках виходу.

«От би мені магію вогню – зараз швидко б освітила собі дорогу!» – подумки мріяла Дея, повільно просуваючись вперед.

Зробивши наступний крок, вона відчула, як нога провалюється вниз, хапалася руками, аби втримати рівновагу, але у неї нічого не вийшло, і вже за мить вона зі страшним криком мчала якимось похилим коридором вниз, прощаючись з життям, аж поки не зупинилася. Це відбулося настільки раптово, що вона ще якийсь час продовжувала кричати, коли, нарешті, зрозуміла, що падіння чи, вірніше, шалений спуск скінчився, і вона сидить долі у такій же холодній і неосяжній темряві, яка зустріла її нагорі.

– Фух! – видихнула з полегшенням Дея, встала, обтрусилася і тепер мала йти ще обережніше, аби не повторити падіння, але з більш трагічним завершенням. «Тільки цього мені бракувало!» – аж перетрусило її від такої думки.

Але під ногами весь час була тверда підлога, під правою рукою – така ж тверда порода, хоча й часу йшло на ці блукання неймовірно багато. Дивно, але Дея не хвилювалася про те, що може загубитися і залишитися тут навічно, сконавши у темних коридорах.

Та ось, ніби відчувши бажання дівчини закінчити цю довгу подорож у темряві, вдалині з’явилося непевне світло. Дея пришвидшила кроки, знову геть забувши про обережність. Бажання вийти на світло гнало її вперед. Та цього разу їй пощастило – світло наближалося з кожним кроком аж поки, нарешті, не перетворилося на веселе вогнище, язики якого яскраво підстрибували вгору, іноді потріскуючи та розсипаючи навколо червоні іскри. Спиною до дівчини й обличчям до вогню сиділа людина, і Дея, підійшовши ще на кілька кроків, побачила, що то була жінка у темному одязі. Її довге волосся розсипалося по плечах. В руках у неї була довга палиця, якою вона час від часу ворушила дрова у багатті.

– Проходь, Деє, сідай, я чекала на тебе! – сказала жінка, не повертаючи голови.