Місячна троянда

Щойно загін деймерусів зник, усі піднялися. Дея сумно поглянула у бік будинку Наріса, і це не пройшло повз увагу Берта.

– А Дея закохалася! А Дея закохалася! – стрибав він навколо неї й піддражнював.

– От дурне хлоп’я! Не галасуй, а то віддам тебе деймерусам! – розізлилася дівчина, розвертаючись у бік лісу. Берт надувся, але більше цю тему не підіймав. Хоча у чомусь він і мав рацію – той хлопчина щось сколихнув у душі Деї. Вона чомусь відчувала, що вони близькі, ніби знали одне одного все життя.

– Деє, що ти таке кажеш? – підійшла мати, почувши перепалку дітей.

– Нічого, він мене зачіпає. А нам треба поспішати! Деймус скоро здогадається, що ми задумали. І тоді буде нам непереливки!

– Так, Дея діло каже. Берте, припиняй пустувати, ти ж вже не маленький! – зауважив батько.

Керас рушив першим. Обережно пробираючись лісом, вони намагалися не шуміти, ступали слід в слід і майже не говорили. Дея була занурена у свої думки. А ще час від часу зв’язувалася з Ферном, який кружляв між хмарами та спостерігав за переміщенням ворога. На щастя, поки що він розповідав лише про сили, які стягнув Демус до будинку Наріса. Керас розмірковував над тим, як перемогти Деймуса з його армією та повернутися до спокійного життя. Рейнара хвилювалася за дітей. Усім їм було важко, адже вони залишилися без нічого, і тепер не уявляли, яким буде їхнє майбутнє.

Дея втрачала сили доволі швидко, адже нитки магії, що підживлювали двійників, простягалися тепер дуже далеко. Їм доводилося зупинятися, відпочивати, а потім йти знову. Вони були втомлені, спраглі й голодні. Голий мовчазний ліс іноді лякав раптовим подихом вітру. Старе павутиння чіплялося за волосся й руки. Вологе листя ховало невеличкі заглиблення, потрапивши у які можна було підвернути ногу.

За пів дня виснажливої дороги вони нарешті дісталися підніжжя гори, де була та сама печера, де, як пам’ятала Дея, вона вперше знайшла Джерело. Картини минулих подій так живо поставали перед нею, ніби вона була тут всього кілька днів тому. Їм довелося трохи поблукати навколо, аж поки не відшукали ту саму печеру.

Дея вийшла вперед.

– Я знаю, куди йти! – рішуче ступила у темряву, тримаючись рукою за стіну. За нею йшов Берт, Рейнара і потім вже Керас. Він весь час оглядався, чи не стежать за ними вороги. Але, на перший погляд, усе було спокійно.

Та не таким виявився шлях до Джерела легким, як вперше. Здавалося, вони ходили колами, бо Дея вже втомилася очікувати, за яким поворотом буде, нарешті, вже те джерело. Та коли вона вже хотіла здатися, важко опустилася просто на землю, спершись спиною на холодний камінь, то раптом побачила блакитний сполох десь в глибинах гори.

Де й тільки сили взялося! Дівчина схопилася на ноги і, ні слова не кажучи рідним, пішла вперед.

– Деє? Що там? Куди ти? – звідусіль посипалися запитання, та вона їх не чула.

Чим ближче підходила вона до сяйва, тим яскравішим воно ставало. І, врешті-решт, Дея опинилася у тому ж кам’яному залі, що й вперше. Тут тихо дзюрчало Джерело, освітлене Блакитним Місяцем крізь невеликий отвір над головою.

Її рідні, що рушили за нею, застигли у мовчазному здивуванні, роздивляючись це диво, як раптом над водою піднявся блакитний туман. Освітленим місячним світлом, він підіймався все вище, кружляючи у невеличкому вихрі, аж поки з нього не з’явився образ жінки з довгим блакитним волоссям. Дея дивилася на неї, і щось до болю знайоме вгадувалося у рисах. Єдине, що спантеличувало, то це прозорість фігури.

Та, щойно Дея про це подумала, як фігура опинилася навпроти неї. Вийшовши із місячного променя, вона перетворилася на просту жінку. Темне вбрання, довге волосся й очі, що, здавалося, на мить запалали, але тут же згасли.

– Асхір? – ледь чутно від здивування тільки й змогла вимовити дівчина.

– Так, Деє, це я. Пробач, я не мала змоги тобі сказати раніше. Як і бути з тобою весь час – далеко звідси відходити я не могла. Моя роль лише у підштовхуванні до розкриття сили, в охороні магії та Джерела. Все інше – твоя задача.

Усі стояли, не в змозі вимовити жодного слова.

– Я розумію, чому ви тут, – продовжила жінка, оглядаючи присутніх. – І у мене є дещо для вас.

Раптом над їхніми головами закружляв блакитний пил. Дрібнесенькі часточки підіймалися з кам’яної підлоги, поступово закручуючись у вихор, що набирав сили. А слова, здавалося, лунають нізвідки, розливаючись у просторі:

Розум і сила,

Магія і стріла

Лише об’єднавшись,

Переможете ворога!

Здавалося, такі прості слова, але зміст весь час вислизав від Деї, і вона раз за разом прокручувала їх, запам’ятовуючи, аби потім ще раз згадати і подумати про їхній зміст. Зараз же вона була надто втомлена, аби розібратися з цим.

На них впав яскравий блакитний промінь – була повня, і місяць саме піднявся у найвищу точку. Пил опав так само раптово, як завжди – Дея вже потроху почала звикати до таких явищ. Але те, що побачила дівчина у кожного в руках – було незбагненно! Вона підняла очі, дивлячись на Асхір.

– Це мій дарунок для вас! Зробіть усе, що можливо. І нехай Місяць захистить вас!

– Дякую!