Місячна троянда

Другий рік без Берта пролетів швидко, але спокійно. Рейнара поралася по господарству, Керас пропадав у полі зранку до пізнього вечора, а Дея займалася момікролями й допомагала матері як на городі, так і в будинку. Мати тільки й дивувалася – у момікролів більше не було хвороб, а народжувалося їх вдвічі більше, ніж до цього. А на городі була просто краса – усі рослини яскраво-зелені, високі та пишні, ані гусені тобі, ані інших шкідників. От що значить – увага та догляд! Кожна жива істота та рослина його любить, от і віддячує. Тож, Рейнара і нарадуватися не могла своєму щастю. Тільки Керас чогось був похмурий, як оте небо восени.

Але Дея знала, як його розважити. Вона просто принесла йому обід у поле та погуляла там, чекаючи, поки він поїсть. Дівчинка пошепки розмовляла з пшеницею, яка зросла не така висока цього року, як би того хотілося, та й колосся не настільки туге, як завжди. Дея посварила бур’яни, які заважали, погладила довгі вуса колосків, забрала посуд і побігла додому. Наступного дня батько у лузі косив сіно для худоби. Дея знову прийшла з обідом. Хвалила травичку, що вона така соковита та зелена. Відтоді вона стала робити це щодня, аж поки батько не прийшов веселий додому. Він звернув увагу, як останнім часом гарна погода сприяла посівам: коли треба – дощик ішов, а коли не треба поливу – сонечко. І не пекло, а гріло. А коли сіно косив, то й не спекотно, а вітерцем обвіває, і ніякої тобі комашні – диво та й годі! Так і робота легше робиться.

Рейнара і собі похвалилась, яка дочка у них роботяща – все й усюди встигає. Тож мир і лад панував у родині та йшов поруч з достатком – було що продати на ринку і чим помінятися з сусідами. Та й самим вдосталь лишалося.

Час минав. І ось вже вдруге мати сиділа біля вікна, попоравшись удвох з Деєю добряче на кухні, готуючись до великого дня, та й чекала на сина, якого мали привезти з монастиря. Дівчинка не могла сидіти в хаті, тому пішла до своїх пухнастих улюбленців. Та не встигла завернути за ріг, як почула скрип воза. Зупинившись, вона подивилася ліворуч.

– Мамо, тату, приїхали! – дзвінким голосом закричала Дея, як завжди, відкриваючи хвіртку.

Цього разу Берта привіз той самий монах, що й минулого разу – Абідель. Хлопчик значно підріс, але був трохи блідим. Тому перші запитання від Рейнари були:

– Ти здоровий? Чого ти маєш такий поганий вигляд? Тебе годують там взагалі? Ти поглянь, Керасе, який худий!

– Але ж і виріс дивись як! – чоловік потріпав по голові сина.

Звісно, всі були раді приїзду Берта. І цього року він вже швидше вийшов зі свого дивного стану заціпеніння, став усміхатися та радіти рідним. Рейнара не могла нарадуватися.

Після сніданку Дея взяла брата, і вони пішли на город поласувати ягодами. Соковиті яскраво-червоні полунії саме набрали соку. Звісно, траплялися і майже білі, які ще не встигли дозріти. Але варто було Деї торкнутися такої ягоди, як вона раптом червоніла. Вперше побачивши таке диво, дівчинка злякалася і аж прибрала руку. Тоді попросила Берта зірвати кілька таких ягід, але у нього все було, як і мало бути – ягоди так і лишалися недостиглими. Він лише запитав, навіщо їх рвати. Деї довелося збрехати, що іноді вона полюбляє такі їсти, бо вони мають інший смак.

– Дай і мені, я теж хочу! – заканючив Берт.

– Ти не міняєшся, брате! І чому тебе тільки вчать ті мунари? Ти своїм скигленням усю магію розлякав, мабуть! – не втрималася Дея від жарту, але простягнула йому неспілу ягоду з кошика.

– Дивно! Нічим вона не відрізняється від спілих полуній, – зауважив Берт, із задумливим виглядом пережовуючи ягоду.

«Ще б пак!» – подумала про себе дівчинка, продовжуючи набивати рот солодкими плодами.

Наївшись досхочу, діти купалися в озері, гралися і знову, як і минулого року, тренувалися – на прохання Деї. Як виявилося, вона майже не забула те, чого вчилася рік тому. Час від часу вона ховалася від батьків і намагалася згадати рухи.

– А я іноді це повторювала, щоб пам’ятати, – зауважила дівчинка, а Берт задумливо кивнув головою.

– Тю, навіщо воно тобі? Ти ж не Обрана, тобі Ліндейл від зла не захищати!

– А що як тебе потрібно буде захистити від момікролів чи моконів, чи ще когось? – розсміялася дівчинка, завдаючи ударів братові, на які він гідно відповідав, іноді ухиляючись, іноді завдаючи ударів у відповідь. В результаті вони опинилися на траві, качалися, весело сміючись, і ніхто не міг одержати перемогу. Берт, бо був меншим, але вправнішим, у сестри ж було просто більше сили. Раптом Дея відсахнулася від Берта.

– Ти це бачив?

– Що сталося? Що я мав бачити? – хлопчик сів, розгублено озираючись, в той час, як Дея схопилася на ноги.

– Мені здалося, що я побачила якийсь рух, ніби до мене лізе змія!

– Ти дивуєшся, звісно, що тут є змії! – кепкував з неї брат.

Дея стояла, розлючена.

– Зізнавайся, це твоїх рук справа? – накинулася вона на Берта. – Скільки тут ходила, ніколи змій не бачила, це точно твоя магія!

Мати, почувши, що діти сваряться, кинула мити посуд і вийшла у двір. З’ясувавши причину, зробила зауваження, аби не сварилися через дрібниці, і пішла до будинку. Мунар Абідель вирішив поспостерігати за дітьми, тому що цілий рік він не бачив жодної ознаки того, аби у Берта таки виявилися якісь сили, як стверджувала Дея. Він вже думав над тим, що дівчинка обманула усіх, аби брата не вигнали з монастиря, а родина отримала гроші, які були їм потрібні.

Абідель сидів у затінку під високим деревом, діти наче заспокоїлися, помирилися й побігли до кліток з момікролями, а потім навіть прибігли показати їх мунару. Нічого надзвичайного у цих забавках він не бачив, аж поки Дея з Бертом не повернулися на озеро у бажанні освіжитися у спекотний літній день.

Спочатку мунару було лінь плентатися на город, аби ще й звідти подивитися, що коїться на озері. Але потім передумав, згадуючи минулий рік, повільно піднявся – раптом він таки помітить щось незвичайне, щось таке, про що говорила минулого року Дея?

Діти пірнали та плавали, стрибали з берега в річку – нічого, здавалося б, дивного. Лише одне збентежило Абіделя – час, який проводив під водою Берт. Він рахував про себе і вже готовий був бігти на допомогу, коли над водою з’являлася голова хлопчика.

«Ось воно! – подумав мунар, вважаючи це за ознаку наявності у нього сили Обраного. Він був задоволений, що недарма привіз і цього року хлопця. – Тільки дивно, чому тільки тут я бачу ці прояви? Чому у монастирі, де створені всі умови для навчання, його сили не проявляються?» Відповіді на ці питання, не було.

Замислений, сидів він у затінку аж до вечора, та так і не придумав причини. Можливо, на хлопчика тиснули стіни монастиря та присутність монахів, які пильно стежили за кожним його кроком. Чи занадто важкі тренування зранку до пізньої ночі не залишали сил для магії? А може, він відкривався для магії тільки тоді, коли був у колі друзів чи рідних? У будь-якому разі, Абіделю було, про що доповісти.

Наступного ранку вся родина зі сльозами на очах проводжала Берта у дальню дорогу з надією на зустріч за рік.