Місячна троянда

Ферн м'яко опустив Дею на землю перед великим деревом і знову злетів у височінь. Ніби нізвідки з'явилася Асхір, стала неподалік, здивовано розглядаючи гостю. Дівчина сиділа на зів’ялій траві й опалому листі та кліпала очима. Вона не могла зрозуміти, що відбувається, і де вона опинилася.

– Отямилася? – запитала чарівниця і подала руку.

– Так, а що сталося? – Дея піднялася й обтрусилася.

– Це ти мені скажи. Тебе приніс твій друг, залишив тут і зник, – вони спустилися у новий сховок під деревом. Звісно, Асхір ще не встигла зробити тут все необхідне, адже сили її теж були не настільки великі, щоб не було потреби їх відновлювати час від часу.

Дея тут же спробувала зв’язатися з Ферном, та у відповідь чула лише тишу. Її це починало нервувати. Нарешті, коли вона подумки вже ледь не кричала, він озвався і розповів усе. Деї просто пощастило, що він зреагував на викид її сили й врятував її, а не то закінчила ю вона у якомусь підвалі під монастирем чи ще гірше.

Дізнавшись усе від дракона, дівчина переповіла події Асхір, якій на мить навіть відібрало мову. Жінка застигла на місці, розмірковуючи над почутим. А потім, зібравшись з думками, посадила Дею поруч на імпровізований диван з переплетеного коріння і почала розповідь.

– Знаєш, Деє, те, що сталося, моя вина! Пробач, я була така розгублена і зовсім не готова до того, що твої сили будуть набагато швидше розвиватися, ніж це було у мене. Я не попередила про те, що наявність магії зобов’язує до великої відповідальності. Адже, як ти вже побачила, люди невдячні по своїй суті. Вони схильні боятися й засуджувати те, чого не розуміють. Усі, хто відрізняється від інших, часто викликають заздрість, ненависть та інші негативні почуття натовпу. Але є й інший бік сили. Вона прагне підкорити тебе, спокусити, адже ти можеш робити такі речі, яких ніхто не може, і при цьому залишитися без покарання. Це складно. Ти маєш навчитися контролювати себе, не дозволяти їй брати гору над собою…

– Ти тільки говориш, що я маю навчитися, але як? Я не знаю, що маю робити, як робити й коли? Якщо за нами як не деймеруси ганяються, так ще якась халепа!

Чарівниця взяла її за руку і подивилася в очі.

– Ти маєш слухати своє серце. Я відчуваю, що воно не зрадить. Але ти права – практики тобі не вистачає, – Асхір піднялася. – І цим ми обов’язково займемося найближчим часом, тільки мені потрібне відновлення, тому маю попросити твоєї допомоги. І твого друга також.

– Що потрібно зробити?

– Нехай погляне, чи навколо немає деймерусів, і наглядає за нами, а ми підемо по одну траву, що росте тут у лісі. Навчу тебе варити спеціальний відвар – чудовий засіб, маю сказати, моя знахідка!

У лісі було тихо. Дракон кружляв над верхівками, час від часу приземлявся на найвище з дерев або на гору і стежив за ними. Асхір показала дівчині, яку траву шукати. Спочатку вони були неподалік одна від одної, та поступово розійшлися, щоб швидше віднайти її під шаром опалого листя, яке точно не сприяло пошукам. Звісно, пізня осінь зовсім не сезон для збирання зілля, та що ж поробиш, якщо запаси втрачено, а воно потрібне?

Та раптом Дея помітила якусь невелику, ніби дитячу постать, що з’явилася так неочікувано, а потім так само несподівано зникла в глибинах лісу. Спочатку їй здалося, що очі підводять її. І щоб робила дитина сама у лісі так далеко від дому? Та коли пройшла трохи вперед, ховаючись за деревами й кущами, то переконалася, що це не обман зору. Запитавши Ферна, вона отримала неочікувану відповідь – перед нею був Берт, справжнісінький! Її брат, якого вона не могла й згадати, коли востаннє бачила, говорила!

Покинувши кошик, вона кинулася йому назустріч, попри те, що може перелякати його до смерті. Ошелешений хлопець дивився на неї і не міг сказати бодай слово від такої несподіваної зустрічі.

– Деє, це справді ти?

– Так, Берте, я! Чому ти тут сам? І де мунари? – Дея озиралася у пошуках ворогів, які от-от накинуться на них. Та навколо жодної гілочки не ворухнулося, та й Ферн досі стежив за ними.

– Ой, сестричко, так багато всього сталося останнім часом, що й не знаю, з чого почати...

Дівчині хотілося відвести брата до їхнього сховку, але вона не знала, чи можна було робити це, чи їхній сховок знову буде розкрито? Тому вирішила поки залишитися з братом тут, а поки попросити Ферна, аби якось направив до неї Асхір. Та дракон саме не відповідав, тому довелося озиратися й чекати, доки вийде на зв’язок.

– А ти почни з початку. Я майже нічого не знаю про те, як ти жив у монастирі, чому вчився. Тобі можна про це говорити, чи це таємниця? – Дея пригорнула брата й погладила по голові.

– Якщо усе розповідати, то нам, мабуть, тиждень доведеться отак сидіти. Якщо коротко, то я був у монастирі. Моїх однолітків там не було, бо віддати таких малих дітей у монастир мало хто хотів. Переважно там були трохи старші діти, які вже могли пройти випробування і залишитися учнями. В майбутньому вони могли стати мунарами. Я часто нудився і сумував за тобою, ну і за мамою з татом теж. Спочатку вчитися не надто хотілося, але потім звик. Дещо було цікаво, інше – корисно, але далеко не все. Бувало настільки нудно, що я просто засинав на уроці, а мене потім за це карали. Тому я, бувало, тікав. Ненадовго, щоправда. Мене, як Обраного, також занадто опікали – по п’ятах ходили! Але я знаходив спосіб, як позбутися нагляду! – з гордістю промовив хлопець.

– То ти це знову втік?

– Так, хотів вас побачити, повернувся додому – а там повне поселення деймерусів. Ну, я руки в ноги – і до лісу. Хотів перечекати, поки підуть, бо дорогу враз перекрили, і я не зміг би вибратися. Потім мені здалося, що за мною гналися. Я побіг, ну, і, мабуть, заблукав. А тут ти!

– Ото бідося! Ну, нічого, зараз тут нікого, наче, немає з деймерусів.

– Звідки знаєш?

– У мене є друг, який стежить за лісом. Та чомусь він не відповідає якийсь час, аби тільки нічого не сталося! – Дея раз за разом кликала Ферна, але він не озивався.

– А що за друг, і як він може за такою великою територією стежити?

– Потім розповім, якщо він дозволить, – усміхнулася Дея і прислухалася. Їй здалося, що хтось є поруч. Вона показала братові, щоб замовк, і визирнула з-за дерева. Десь вдалині, обережно переступаючи через корені та опалі гілки, йшов чоловік. Дівчина розвернулася до брата і прошепотіла:

– Ти зараз маєш йти. Я зроблю так, аби тебе не впізнали, аж поки ти не дістанешся дому. Далі, боюся, це не подіє, я ще не дуже вмію це контролювати…

– Як, ти теж Обрана? – очі Берта округлилися.

– Тсс! Чого репетуєш? А ти вже й забув, що ми разом з тобою робили? Не знаю, чи обрана, але магією володію… Ну, вірніше, вчуся… – вона знову визирнула й заховалася – чоловік наближався. Вона заплющила очі й зосередилася. Вона подумала про те, що було б добре пришвидшити повернення Берта, але перетворювати на тварину його не ризикнула. Тому змахнула рукою і відкрила очі. Вона була задоволена своєю роботою. Усміхнувшись братові, показала напрямок до їхнього села.

– Йди та нічого не бійся. Поводься так, ніби ти дорослий. тебе точно ніхто не впізнає! Побачишся з батьками, скажи, аби тікали куди-небудь. Поки усе це не скінчиться, вони теж у небезпеці!

Берт кивнув і обійняв сестру на прощання.