21. Танок вогню

Дівчина закліпала очима, але підійшла й стала навпроти жінки, вдивляючись у її обличчя. Вона намагалася пригадати, звідки та може її знати. Поселення у них було невелике, тож жінка була точно не з їхніх. Всі спроби згадати були марними – вони точно не були знайомі.

– Хто ти?

Жінка підняла очі, у яких відбивався вогонь багаття, поглянула на дівчину й усміхнулася. Дея виглядала якось трохи войовничо – злегка розпатлане після падіння волосся, в якому застрягло торішнє листя, брудні руки, стиснуті в кулаки, неначе в бій збиралася, відчуваючи загрозу.

– Мене звати Асхір, і я тут живу, – жінка знову поворушила багаття, і з нього на всі боки посипалися яскраві іскри, освітлюючи те місце, де знаходилися дівчина і жінка.

– Тут? – озирнулася на незатишну печеру дівчина. Кам’яні стіни закінчувалися доволі високо над головою і не заважали стояти у повний зріст. – Пробач, не знала, що тут хтось живе. Я, здається, заблукала. Але звідки ти мене знаєш?

Асхір знову підняла очі на Дею, і тій на мить здалося, що вони ніби запалали жовтим вогнем. А, може, то просто знову відблиск від вогню?

– Я багато чого знаю та вмію.

– То чому ж ти живеш тут? – та потім раптова здогадка осяйнула Дею: – Ти ховаєшся?

Жінка усміхнулася.

– Ти, Деє, хоч і доволі розумна, та тобі бракує життєвого досвіду. Ти сприймаєш світ таким, яким хочеш його бачити. Але він жорстокий до таких, як ти чи я…

Дея замислилася про те, що їх об’єднує, та, поки міркувала, жінка піднялася.

– Ходімо, покажу тобі дещо.

Вони йшли темними вологими коридорами, на стінах яких час від часу запалювалися смолоскипи ніби по велінню якоїсь сили. «Напевно, магія», – подумала Дея, але не показала виду, що здивована. Адже всі знали, що у Ліндейлі тільки Обрані, які з’являлися для його захисту, володіли магією, а тут таке! За підозру в магічних діях не вбивали, звісно, та поговорювали, що людей, які вміли творити дива, забирали до монастиря, і більше їх ніхто не бачив! Можливо, саме вони й навчали Обраних магії, а може, їх використовували, як допомогу у війні зі злом, або просто саджали до темниць, вимагаючи відкрити секрети магічних знань.

Шлях пролягав вузькими кам’яними коридорами, вони пройшли кілька поворотів і опинилися у великому залі з високою стелею. Він був дуже схожим на той, де Дея знайшла Джерело. Вона озиралася, сподіваючись, що це те саме місце, але, мабуть, таки помилилася. Вони пройшли через цю печеру і ще кілька коридорів і, нарешті, вийшли на галявині, що з усіх боків була оточена високими та густими заростями. Над ними сяяли яскраві зорі, та сходив Блакитний місяць.

Асхір поглянула на Дею і зробила легкий жест рукою. З неї злетів блакитний пил і, перетворившись на маленьку білу хмаринку просто перед ними, пролився дощем на траву. Дмухнув холодний вітер, віднісши це диво в бік дерев, дорогою поливаючи землю. Жінка зробила ще кілька змахів, і на тому місці, де щойно пройшов дощ, розквітли блакитні квіти. А вже за мить вони спалахнули яскравим вогнем, і, відірвавшись від довгих темних стебел, легко злетіли в повітря та закружляли у найдивовижнішому танку, який тільки Дея могла коли-небудь бачити.

Вона стояла і дивилася широко розплющеними очима, всотуючи кожною часточкою свого тіла цю магію. Їй так хотілося, аби це ніколи не закінчувалося! Та ось раптом квіти зійшлися разом, з’єднавшись у якусь дивну фігуру. Спочатку її обриси були незрозумілими й не мали сталої форми, та поступово стали схожі на дракона, з рота якого виривалися вогняні язики, які, торкнувшись молодої зелені, випалювали її вщент, залишаючи лише чорну обвуглену землю.

– Стій! – вигукнула Дея, бо їй шкода було і чарівних квітів, і молодої зелені, хоч і з’явилася вона там магічним чином. Не могла вона просто стояти й дивитися на це.

Але жінка продовжувала демонстрацію сили та не думала зупинятися.

– Припини! – схопила її за руки дівчина, намагаючись перервати показ.

Це не допомогло, але жінка раптом повернулася до Деї, її очі знову зблиснули. Вона заговорила глибоким голосом, що був геть несхожим на той, який дівчина чула до цього.

– А ти зупини мене, Деє!

Полум’я почало поширюватися, і ось його скажені голодні язики червоного полум’я вже стрибали ледь не під ногами дівчини, переміщуючись зі стеблини на стеблину, і швидко поширювалися у бік лісу.

– Будь ласка, не треба! – волала Дея, відступаючи маленькими кроками у бік печери. Але в очах жінки буяв вогонь і з кожною миттю він підіймався все вище, оточував їх, обдавав жаром, загрожуючи спалити вщент.

– Зупини мене! – грізно та вимогливо повторила жінка, знову змахнувши руками.

Та Дея немов заклякла від того, що відбувалося навколо. Вона не розуміла, чого Асхір хоче від неї, невже потрібно викликати дощ, щоб загасити полум’я? Але як вона дізналася, хто така Дея, і що у неї є якісь сили, коли вона сама ще нічого не розуміла? Тим паче, що дощ викликати вона змогла тільки за допомогою Амбер чи разом з Бертом. А тут не було нікого з них.

В голові гуло, немов били у дзвін: «магія, магія, магія». І не було куди подітися від цього, скільки б Дея не затуляла вуха руками, сповзаючи вниз по стіні біля входу до печери. Та слова продовжували лунати всередині, раз за разом накочували хвилями, ледь не доводячи дівчину до непритомності. А то знову відступали, даючи змогу перепочити, але лише на мить, що Дея навіть не встигала усвідомити, що коїться навколо неї. Вона бачила тільки вогонь, який підступав все ближче, змушував відчувати себе у пастці.

Вона впала на коліна, пригнулась до землі й закрила голову руками, знову й знову повторювала:

– Припини, прошу, я не знаю, чого ти від мене хочеш! Я втомилася, я не можу, не можу, припини!

Раптом усе зникло – вогонь згас, а на тому місці знову росла трава, як наче й не було нічого.

Асхір підійшла до дівчини та, присівши, торкнулася її плеча.

– Все добре, дівчинко, заспокойся! Все скінчилося!

Увесь її вигляд ніби казав: «Невже я у ній помилилася? Чи що пішло не так? Чому нічого не вийшло?»

Здавалося, її слова десь губляться, не долітаючи до Деї. Наче вона заховалася у міцну шкаралупу, яка захищала її від усього лихого, і тепер, попри те, що небезпека минула, вона ніяк не хотіла вибиратися з неї. Перед її очима поставали страшні сцени пожежі, у який ледь не загинуло усе їхнє поселення, і випалений ліс, який вони намагалися відродити разом з іншими, і те, як приїхав Берт, повів її на озеро і створив магію – справжню, яка їх усіх тоді врятувала.

Асхір, дивлячись на дівчину, замислилася, що, мабуть, перетнула якусь межу, і те, чого вона хотіла досягти, стало надто складною задачею для Деї. Жінці довелося облишити її та думати над новим способом розкрити здібності дівчинки. Але не залишати ж її тут посеред ночі просто неба?

Вона зробила кілька змахів рукою, пробурмотіла щось собі під носа, і сталося диво – дівчинка повільно піднялася над землею і попливла всередину, керована силою чаклунки. Дійшовши до печери, в якій догорало вогнище, Асхір опустила дівчинку на землю. Дея, завмерши на якийсь час, поки знаходилася у повітрі, тепер розслабилася, відчувши під ногами тверду поверхню. Поглянувши навколо, вона знайшла невелике заглиблення у стіні й забилася туди, дивлячись просто перед собою і майже не блимаючи.

Закриваючи очі, вона мріяла про те, аби усе це якнайскоріше закінчилося, і вона повернулася до мами, тата та Берта, годувала своїх пухнастих улюбленців та просто жила.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.