Місячна троянда

Після повернення, Дея стала аж занадто тихою та мовчазною, а в будинку було якось порожньо і сумно – ніхто не сварився, не лаявся, не прибігав до матері у пошуках підтримки та розради, що зазвичай бувало часто, коли діти гралися вдвох і завдавали неабиякого клопоту матері. Звісно, тепер Рейнарі було легше з одного боку, але водночас її серце розривалося від переживань за сина та його майбутнє – він же такий маленький і залишився сам серед зовсім чужих, незнайомих людей!

Донька, як могла, допомагала матері – доглядала за квітами, годувала птицю та рвала траву момікролям. Ці милі пухнасті тваринки з довгими вухами та м'яким густим хутром завжди подобалися дівчинці. Вона навіть не їла їхнього м’яса, коли мати тушкувала його, хоч це було тільки на великі свята.

Через те, що жили вони на землі, тримали невелике господарство та город, Дея багато часу проводила на вулиці. Раніше, вона за Бертом приглядала, а тепер подвір’я геть спорожніло, і Деї навіть трішки сумно було від того, що брата немає поруч, хоч він і часто дратував її. Та все ж хоч було з ким погратися та поганяти у дворі, коли випадала нагода, а уся робота по господарству, що була під силу дітям, була виконана.

Мама тепер сама не своя ходила, часто сиділа, замислившись, біля вікна, забуваючи, що горить їжа на печі. Вона вдивлялася вдалечінь, сподіваючись побачити там віз, який поверне її сина додому. Та поступово їй ставало краще, особливо тоді, коли вони виїздили на ринок продати чи купити щось. Рейнара відчувала, з якою повагою ставляться до неї та Кераса, як навіть незнайомі люди, почувши випадково їхні імена, вітаються, а то й купують щось у них, вважаючи це великою честю. Але сум все ще не залишав її, а це були лише тимчасові покращення.

З кожним днем сонце припікало сильніше, а дощів усе не було. На городі сумно хилилися кущі кумапорів, які так любила дівчинка – круглі червоні й соковиті плоди мали особливий аромат, особливо, якщо їсти їх прямо з грядки, витерши об спідницю.

– Мамо, я піду поллю город, – сказала дівчинка, увійшовши до кімнати, де лежала мати, дивлячись у вікно порожнім поглядом. – А ти, може, встанеш та вечерю приготуєш? – запитала лагідно дівчинка, але жінка навіть не поворухнулася.

Серце дівчинки стиснулося від болю та співчуття. Вона присіла на край ліжка, обхопила маму руками за шию й тихо промовила:

– Я люблю тебе, матусю, з нами все буде добре, як і з Бертом. Він бойовий – себе образити не дасть, ти ж знаєш, – дівчинка поцілувала маму у щоку і погладила по голові.

Раптом очі жінки пожвавішали, в них з’явився вогник життя, що востаннє палав на церемонії посвяти Берта. Рейнара поглянула на дівчинку, усміхнулася й встала.

– Так дитинко, щось я залежалася. Вже йду.

Дівчинка теж задоволено усміхнулася, ще раз обійняла маму і пішла на город, прихопивши невелике відерце з водою. Нахиляючись до кожного кущика, вона розмовляла з рослинами, хвалила, які високі та сильні вони виросли, і лила кружечку води з відерця у кожну лунку. Кущик за кущиком, рядочок за рядочком – дівчинка працювала аж до вечора. Відерце було невелике, але стільки разів принести води було втомливим заняттям. Їй хотілося, щоб мама похвалила за роботу. Та й дивлячись на город, їй навіть здавалося, що кумапори попіднімали листочки й вже не так похнюплено дивляться на неї. Вона була задоволена.

Рейнара, поглядаючи на дочку у вікно, тільки головою хитала – і коли вона такою працьовитою, розумною та доброю виросла? От тільки те, що вона сама із собою розмовляла, як не раз вже помічала Рейнара, її дуже бентежило. Хоча вона і вважала, що це було нормальним явищем, адже діти завжди вдвох гралися, а тут ось так раптом Дея залишилася сама. «Виросте і все пройде!» – думала собі.

Після вечері дівчинці треба було погодувати момікролів. Щовечора і щоранку вона приносила їм їжу, міняла та доливала воду, за потреби чистила клітки. З десяток цих маленьких тваринок різних кольорів завжди жило у них. Свіжа зелена травичка, яку Дея принесла з тієї частини садка, де сонце не встигло її випалити, дуже смакувала звірятам. Вони охоче приймали довгі соковиті пагони з рук дівчинки, дивлячись на неї своїми оченятами-намистинками й дуже смішно ворушачи носиком. Це було найулюбленішим заняттям Деї. Задоволені момікролі навіть давалися дівчинці в руки. Вона розмовляла з ними й сміялася, гладила їхнє м’яке хутро і намагалася так само смішно ворушити носиком, як і вони. А маленькі пухнасті комочки тикалися своїми холодними носиками їй у руки й навіть лягали, підставляючи животик, аби вона його почухала.

Після такої розваги, вона неохоче поверталася додому. Іноді мамі доводилося ледь не силою забирати її від кліток.

Але не цього разу. Дея, радіючи, що мама стала ще кращою, ніж завжди – спокійною та усміхненою, як дівчинці здалося в обід, вона радо бігла додому, щоб ще поговорити з мамою, побажати їй доброї ночі. Батько ж зазвичай з поля приходив пізно – голодний і злий, і відразу після вечері лягав спати.

Прокинувшись наступного ранку з першими променями сонця, Дея побігла подивитися, як почуваються на городі кумапори – вона ж їх так старанно поливала! І диво – на них навіть квіточки з’явилися, а це означало, що скоро достигнуть і їхні соковиті плоди. Погладивши кущики, вона примовляла:

– Я й сьогодні вас поллю, тільки ви швидше ростіть! Я вже хочу побачити маленькі червоні кумапорчики!

Після цього вона навідалася до момікролів – свіжа трава вранці їм особливо смакувала. Але, підійшовши до кліток, вона побачила, що кілька тваринок лежать і так сумно дивляться на неї, навіть не зацікавилися травичкою, як це завжди бувало. Здавалося, серце її зупинилося на мить. Вона обережно відкрила клітку і взяла одного з момікролів – його рожевий носик був теплим.

– Бідненький! Зараз я тебе полікую, – промовила дівчинка, обережно повернула звірятко в клітку і пішла шукати особливу траву для таких випадків – марсілію, яка рясно росте на луках та біля озер.

– Ти куди так рано? – запитала мати, коли побачила, що Дея збирається виходити з двору.

– Я по траву для момікролів, кілька захворіло.

– Та чи в садку трави мало?

– Ні, потрібна особлива, мамо. Я скоро повернуся! – вже на бігу вигукнула Дея, виходячи на город.

Миттю Дея домчала до невеличкого озерця, що синіло десь вдалині за городом. Воно було оточено старими високими деревами, що спускали своє темно-зелене важке гілля до води.

Дівчинка спустилася згори, де стояла їхня хата, і замилувалася – сонечко освітлювало верхівки дерев, і здавалося, ніби вони горять від його червоного кольору, легкий вітерець літав навколо, просиналися комахи і лемтики – дівчинка любила цих комашок за великі яскраві крила і легкість, з якою вони пурхають з однієї квітки на іншу.

Аж ось і потрібна трава! Дея нахилилася, щоб зібрати побільше. Ніжні зелені паростки та біленькі квіточки густо вкривали берег озера – тільки тут і бачила її Дея.

– Тільки б допомогло, тільки б допомогло! – повторювала дівчинка раз за разом.

Раптом щось гучно сплеснуло в озері й ніби шепіт почувся.

– Хто тут? – запитала дівчинка, на мить завмерши та приглядаючись. Але поверхня лишалася гладенькою і спокійною, наче й не було нічого. Страх, який на мить прокинувся десь всередині, минув.

Здвигнувши плечима, вона піднялася і стала підійматися городом нагору, бо вже час був снідати. Але спершу – тваринки. Завернувши за ріг будинку, вона побачила, як батько витягає кволих звірят із кліток.

– Ні, тату, ні! Я полікую їх, я їх полікую! – закричала дівчинка, кинувшись до батька, й ледь не виривала тваринок з його рук. Вона кричала, благала й падала на коліна, поки батько не махнув рукою і не пішов у поле.

Нагодувавши момікролів марсілією, Дея навіть відмовлялася йти снідати, бо боялася, що батько повернеться і забере тваринок, які вже невдовзі попіднімалися й уважно дивилися на дівчинку своїми чорними оченятами. Так і сиділа деякий час біля кліток, спостерігаючи, аж поки не прийшла мама і не сказала, що батько пішов в поле, і ніхто не чіпатиме момікролів, поки вона поснідає.