Місячна троянда

Дея отямилася від рівномірного покачування. Неприємне відчуття запаморочення накривало з головою, заважаючи зорієнтуватися. У темряві вона не могла зрозуміти, де знаходиться. Спробувала поворушити руками – не вийшло. Ноги також не рухалися. Трохи згодом, коли їй вдалося на мить перебороти нудоту від тиску на живіт, до неї, нарешті, зійшло розуміння – вона зв’язана, лежить або на моконі, або на плечі, і її несуть чи везуть у невідомому напрямку!

“Це ж треба було так вляпатися! – лаяла себе дівчина. – Думала, що розумніша за всіх! Дурепа!”

Вона згадала слова Ферна, коли чула його голос востаннє. Тоненькими та слабкими ниточками магії потяглася у пошуках свого вірного друга, але навколо була лише чорнота і порожнеча. Більше, ніж потрібно, вона намагалася не використовувати свої сили. По-перше, берегла, бо вони, ймовірно, ще знадобляться. По-друге, боялася, що її магію відчують, а це могло бути погано для дівчини.

“Невже з Ферном щось сталося? Та ні, навряд, я б це відчула, адже ми пов’язані. Значить, щось просто заважає встановити зв’язок! Треба з’ясувати, що це, і прибрати перешкоду. Тільки як це зробити, поки невідомо, але життєво необхідно!”

Дівчина й гадки не мала, в якому напрямку вони рухалися, але вона знала напевно, хто її викрав. Вона знову відчувала душу Деміана, яка стала ще темнішою, ще злішою. Дея здогадувалася, що він сердиться через те, що він вважає її винною у порушенні сталого порядку, у вигнанні з монастиря, і хто знає, в чому ще він її звинуватить?

Розмірковуючи над тим, що сталося в монастирі, вона не відчувала своєї провини, адже не знала тоді, що має бодай якісь сили. Наскільки вона пам’ятала, їй просто сподобалася Блакитна Троянда, хотілося побачити, як вона розквітне, відчути той дивовижний вплив квітки, бо про її чарівність говорили усі. Тоді троянда ніби манила її, кликала, і Дея не змогла встояти. Досі вона не знала, чи її здібності й справді подаровані квіткою, чи вона така від природи.

Ці роздуми були перервані тим, що її грубо кинули на землю. Вона зойкнула, боляче вдарившись, і завмерла, очікуючи ударів. Але ні, її ніхто не чіпав. Видніше не стало, тож Дея зробила висновок, що вони у якійсь печері чи, можливо, будинку.

Та ось блимнув й запалав вогник смолоскипа, освітивши кам’яні стіни. На стелі відбивалося коло непевного світла. Підлога майже зовсім була темною. Дівчина озирнулася, шукаючи виходу та способу вибратися. Вони були у якомусь кам’яному льоху, а маленьке віконечко під самою стелею виключало можливість втечі. У нього саме заглядали зорі. Блакитний Місяць скоро зійде й освітить усе своїм чарівним світом.

– І не думай! – почулося з темряви, перериваючи думки дівчини. – Ти мені ще винна!

Дея вдивлялася в темряву, водночас знову й знову намагалася подумки докричатися до Ферна. Хоча навіть невідомо, чим він міг їй зарадити у цьому місці, та все одно їй було б набагато спокійніше, якби вона знала, що він десь поряд. Можливо, чимось би й допоміг.

– Не розумію, – їй хотілося розговорити викрадача. Потрібно було або спробувати вплинути на нього, або хоча б дізнатися його плани. – Що вам від мене потрібно?

З темряви виросла темна фігура у довгому, аж до землі, темному плащі. Каптур кидав тінь на обличчя так, що його зовсім не було видно.

– Ти ще насмілюєшся питати! – заревів, немов розлючений дикий звір, чоловік, роблячи крок назустріч.

Дея стиснулася, ніби ховаючись у панцир, але тоді згадала, що вона більше не має боятися. Адже навіть без дракона, та все ж вона має силу, аби захиститися. Просто ніяк не звикне до цього. А після останнього разу в селищі, коли Ферну довелося її забирати, вона навіть боялася користуватися своїм даром. Але зараз було потрібно, вона відчувала, що без цього не впорається. Тому заспокоїлася, але була весь час насторожі й продовжила розпитувати:

– А ми взагалі знайомі? Вийдіть на світло, а то я не впізнаю, хто ви і де ми бачилися? – вона вирішила прикинутись дурненькою. Можливо, це трохи зіб’є мунара з пантелику.

Він скинув каптур і підійшов ще ближче, присідаючи біля Деї.

– А так – впізнаєш? Не ламай комедію, ти прекрасно знаєш, хто я. А я чудово пам’ятаю тебе! Той день, коли ти все зіпсувала! Я знаю все про тебе і твого брата Берта – Обраного, який не має сил! Це ти їх забрала, хоча такого не могло бути! Ніколи такого не було, аби дівчина ставала Обраною! Але скільки я його вчив, скільки спостерігав, та нічого не змінювалося – він не має тих сил, які допоможуть цьому світу!

Очі чоловіка раптом зблиснули, немов у них відбилося полум’я від смолоскипа, хоча той стирчав у стіні. Темна тінь, що його оточувала, здалася Деї ще більшою. Серце шалено закалатало в грудях. Вона відчувала, що щось відбувається з ним, щось дивне, незнайоме, велике й страшне. Треба було діяти швидко. Деї здавалося, що часу у неї мало.

– Так, тепер впізнаю, – якомога спокійніше відповіла дівчина, стримуючи свій страх всередині. – Ти Деміан, той мунар, який схопив мене ще у монастирі, який привозив Берта кілька разів до нас додому, і який хотів викрасти мене!

– Як чудово, що ти згадала, – вкрадливо промовив чоловік, – а тепер я хочу те, що маєш ти! – Деміан нахилився над дівчиною, яка все ще була зв’язана і сиділа на холодній кам’яній підлозі. Вона з усіх сил намагалася не показувати страху, який час від часу накочував на неї, вганяючи в холодний піт. Тож вона мусила заспокоювати себе тим, що в потрібний момент просто використає свої сили, звільниться і втече. Зараз вона хотіла спробувати переконати його в тому, що вона не винна і з тим, що відбулося, вже нічого не вдієш.

– Розумієш, це не просто так. Я не керую цим. Воно просто є і все, з’явилося нізвідки, я навіть не вмію керувати тим, щоб воно там не було.

– Ти брешеш! – чоловік схопив дівчину за комір так сильно, що аж підняв з землі. Його очі світилися червоним, а обличчя було перекошене злістю. – Не бреши мені! – знову закричав він. Деї здалося, що він збільшився в розмірах у неї на очах.

– Ні, я не брешу, чесно! Зрозумій, це неможливо віддати комусь! Та й навіщо воно тобі?

– Ні, ні, ні! – з кожним вигуком він здіймався все вище. Дея досі висіла в його руках, відчуваючи, що може впасти, якщо він не опустить її. Ноги й руки вже боліли від мотузок, які передавлювали їх. Терміново потрібно було щось робити, але на дівчину ніби напав ступор – вона не могла ні зосередитися, ні сказати що-небудь. Жах, який виходив із серця мунара, темрява, що оточувала його хотіла поглинути й Дею.

Та раптом далекий голос прошепотів їй: “Борись, ти можеш! Я теж борюся й скоро прийду на допомогу. Тримайся! Він небезпечний і підступний! Це не той, кого ти знала, це Деймус!”.

Дея згадала усі історії, які чула про Давнє Зло, про Деймуса – того могутнього мага, який першим розпочав велику війну. Це той, кого мав подолати Обраний, а тепер саме вона стоїть перед ним і намагається не тремтіти, як осінній листок, не знаючи, як вчинити. Невже це й справді доведеться робити їй? Але як? Вона ще зовсім не готова! Якщо Берт хоч щось знав та умів, то у неї не було можливості навчитися всього необхідного. Дівчина почувалася нещасною та безпорадною.

Та не можна було розкисати. Вона ніби скинула з себе темні пута, струснувши головою і зосередившись.

– Тепер я зрозуміла, ким ти став!

Колишній мунар розсміявся. Його сміх луною відбився від каменю й рознісся довкола, проникаючи під шкіру Деї, захоплюючи її суть.

– Так! І саме ти допомогла мені! Якби не ти, я б ніколи не пізнав цієї влади! Я так довго спав, а тепер прокинувся. І хочу твою магію! Віддай її мені!