Місячна троянда

Страх, липкий, наче павутиння, огорнув Дею. Вона кричала до хрипоти, билася, немов хвиля об скелю, аж поки вистачило сил. Але, мабуть, ніхто її просто не чув. Чи не хотів допомогти? Дівчина сповзла долі та так і сиділа, привалившись спиною до стіни й схиливши голову на руки. Вона почувалася такою безпомічною і нікчемною, що хотілося вити від безвиході.

– Ні, досить жаліти себе! – підскочила вона згодом, ніби отямившись від мани, що заполонила її мозок.

Дея згадала все, що знала про магію, що треба було зосередитись і подумати про те, що потрібно, попередньо очистивши мозок від усіх думок. Ця частина підготовки видалася найскладнішою, адже вона весь час поверталася то до одного, то до іншого питання чи спогаду. Та, нарешті, їй таки вдалося приборкати їх. Дівчина рішуче встала навпроти того місця, де були двері, направила руки, заплющила очі та уявила, як стіна зникає, залишаючи по собі вільний прохід.

Руки почали тремтіти від напруження вже за якусь хвилину, але вона все ще стояла та намагалася підкорити магію.

– Що ти робиш?

Дея аж підскочила від несподіванки. Відкривши очі вона побачила Асхір, що стояла навпроти з рушником на плечі й тарілкою з ягодами в руках.

– Нічого, тренуюся, просто тренуюся, – промовила, зітхнувши, дівчина. – Це сніданок? – вказуючи на посудину в руках чарівниці, запитала Дея, аби якось відволікти жінку від роздумування над тим, що вона побачила. А в голові так і бухкало: «Невдаха, невдаха, справжнісінька!»

Та як же тут не будеш такою, коли страшно? А раптом монахи і її заберуть? І вона більше ніколи рідних не побачить…

Асхір простягнула дівчині миску. Звісно, вона бачила переляк, що хлюпав у очах Деї. Потрібно було поговорити, пояснити все. Та вона за роки усамітненого життя, здавалося, взагалі розучилася нормально спілкуватися, а не те щоб бути вчителем. Коли вона вперше потрапила до Джерела і дізналася про свою вчительську місію, то була геть спантеличена і зовсім тому не рада. І яка з неї вчителька? Мало того, що сама виросла і всьому самостійно навчилася, толком не знала, що до чого, так тепер ще й оцю малечу навчити треба?

Та що робити? Важко зітхнувши, сіла на диван і постукала поруч, підзиваючи Дею. Та важко присіла на край. Якийсь час вони мовчки їли ягоди, аж поки Асхір не заговорила.

– Знаєш, я тебе розумію. Коли я зіштовхнулася зі своїм даром, то була ще менша за тебе. Мої батьки загинули від рук деймерусів, бо були загрозою для них. Це добре, що мама встигла навчити мене дечого. То я втекла до лісу, забилася під коріння цього дерева і просто чекала смерті. Та мені пощастило. Деймеруси не змогли мене знайти через останній подарунок матері, – вона торкнулася шиї, з якої звисав невеличкий кулон, вирізаний з дерева та прикрашений прадавніми магічними знаками. – Він захистив мене, хоч я й лишилася одна у цьому світі – батьків я більше не бачила. Я багато тренувалася і вчилася. Пробач, що я так на тебе тисну, та просто не можу збагнути, чому ти опираєшся? Так, це небезпечно, було і буде. Так, це відповідально. Та що поробиш, якщо вже так сталося? Тим більше ти можеш допомогти світові, зберегти те, чим тебе обдарував Блакитний Місяць, подарувати потім це знання ще комусь. Тим паче, що у тебе є брат, який теж потребує твоє допомоги й підтримки.

– Але мама сказала, що він не мій брат…

– Забудь все, що почула. Можливо, то говорив твій ворог через твою маму, або взагалі то була не вона.

– Ти права. Для мене він все одно залишиться братом назавжди. А все інше не таке вже й важливе.

Асхір усміхнулася. Ледь не вперше за весь час вони нормально поговорили, й намітилося хоч якесь порозуміння.

– Деє, я можу тобі допомогти, але тільки за умови, якщо ти готова мене слухати.

Дівчина мовчала. Вона обдумувала усе почуте, та все ніяк не могла вирішити, чи й справді це їй потрібно. З одного боку, це було надзвичайно корисно та захопливо, як для свого захисту, так і її родини. З іншого – наражало їх усіх на небезпеку. Це зводило Дею з розуму, мучило, а страх своїми довгими щупальцями проникав глибоко в душу.

Асхір, відчуваючи вагання дівчини, підняла руку, над якою тут же розквітла блакитна троянда. За мить її пелюстки облетіли, перетворившись на краплини води, що впали на трав’яний килим. Тут же над ним піднялися бутони, і сталося диво – сотні блакитних квітів одночасно розпустилися у них під ногами. Дея аж зойкнула від несподіванки.

 І як ти це робиш?

Звісно, це було не корисне вміння, але доволі цікаве для розваги та спостереження. Асхір підняла голову, і раптом диво зникло.

 Ти щось питала? Пробач, я замислилася.

 У тебе гарно виходить. Шкода, що я не додивилася, чим усе скінчиться. Але дякую, що показала!

Жінка дивилася на неї трохи розгублено, адже намагалася згадати, чи відповіла щось дівчина на її пропозицію. Та як би вона не старалася, не могла цього зробити, тому на її обличчі читалася розгубленість. Дея, побачивши це, усміхнулася. «Хм, теж мені чарівниця!» Але тут же на неї навалилося відчуття того, що Асхір тут замкнена разом з нею і, мабуть, через неї. Та ховатися вічно Дея не зможе. Вона, наче та квітка, що в’яне без сонця.

 А можна мені вийти хоч трохи пройтися? – випалила вона, піддавшись раптовому бажанню.

Жінка все ще розгублено дивилася на неї. Почувши запитання, вона невиразно кивнула, бо голова її все ще була зайнята спогадами. І коли Дея, миттєво скориставшись нагодою, побігла нагору, Асхір схаменулася та кинулася навздогін – щоб вийти, потрібно було зняти чари з дерева. Але вже за мить чарівниця повернулася на своє місце, усміхаючись: хоче вийти – нехай спробує!

Бажання побачити сонце було набагато сильнішим, ніж будь-яке закляття. Тому, опинившись, врешті, перед виходом, захищеним Асхір, Дея навіть не помітила, як зруйнувала чари, лише змахнувши рукою.

Її оточували велетенські дерева, з яких вже опало листя, що яскравим килимом шаруділо під ногами. Повітря було свіжим і чистим, і дівчина вдихала на повні груди. Радість заполонила Дею. Вона кружляла поміж дерев, раділа, підкидаючи листя вгору і спостерігаючи, як воно плавно опускається на землю. Захопившись, дівчина геть забула про небезпеку.

Аж раптом її веселощі ніби вітром здуло, коли вона почула хрускіт гілки. Дея тут же завмерла, озираючись на всі боки. Дивилася, переводячи погляд від одного дерева до іншого, від гілки до гілки, але так нічого й не помітила. Тоді вона розвернулася спиною до того місця, звідки їй почувся той звук, і зробила крок вперед. Раптово повернувшись, вона лише на мить побачила яскраво-жовті очі, які тут же згасли. Щось знайоме було в тих очах. Невже, це той самий звір, якого вона бачила біля озера? Але тепер вона знала, що це точно дракон. Мабуть, один із тих, хто переховувався тут, у лісах, під час війни, або ж нащадок тих величних створінь.

Завдяки досвіду спілкування з Амбер, Дея вже знала, що говорити він не вміє, але подумки звернулася до нього, сподіваючись, що він чи вона вловить її бажання познайомитися. Вона сіла неподалік від того дерева, що слугувало входом, схрестила ноги і заплющила очі. Чомусь саме так відчувала себе спокійно і зосереджено. Земля вже була доволі сирою і холодною, та дівчина навіть не помічала цього, прагнучи дізнатися, що ж це за дракон.

«Привіт! Я – Дея!»

Краєм вуха вона почула, як тварина ворухнулася і тут же завмерла. Та поки що відгукуватися не поспішала. Дея продовжувала спроби встановити контакт знову й знову, та все було марно. Вона зітхнула і відкрила очі. Те, що вона побачила на відстані руки настільки вразило її, що вона завмерла, нездатна промовити хоч слово.