9. Пожежа
Як і минулого року, після від’їзду Берта усі засумували на деякий час, поки знову не звикли до тиші та порядку. Та й щоденна робота не давала розслабитися – сад, город, поле, тварини. І все треба тримати политим, чистим, нагодованим. За всім доглянути, полагодити, подбати. Ще й до зими запаси зробити, і для худоби, і для себе. Словом, роботи – непочатий край. Сумувати ніколи.
Але в кінці літа прийшла посуха. Усі бідкалися, що місяць дощу не було, а сонце пекло, як скажене, випалюючи усе, до чого тільки могло дотягнутися. Трава пожовкла, рослини на городі, навіть не дивлячись на те, що Дея поливала їх щодня, а то й двічі на день, все одно пов’яли. Добре, хоч кумапори майже всі встигли зібрати, та ще дещо. Але от могли залишитися зовсім без кроплі – великі рожеві клубні, які зазвичай вони викопували в кінці літа, розміром, як два кумапори, зараз були схожі або на полунії за розміром, або й взагалі на якісь горошинки. Рейнара бідкалася, що доведеться цієї зими голодувати, адже це булі їхня ледь не основна їжа.
Навіть озеро, до якого спускався город, майже висохло. Вода у колодязі теж ледь набиралася, тож і поливати город вже не було з чого – хоч би самим було з чого води пити. Сад повільно вмирав. Листя скрутилося і зів’яло, нагадуючи осінні дні. Тільки от спека стояла точно, як у печі. У Деї, дивлячись на все це, просто серце краялося – настільки вона любила природу, що без сліз на очах і дивитися на те, як усе гине, не могла.
А потім якось вночі прокинулася Дея від того, що мама трясла її за плече.
– Вставай, доню, треба йти!
Сонна дівчинка не могла зрозуміти, що сталося, аж поки не глянула у вікно. Там червоним кольором було залите небо. Тільки тепер вона відчула ядучий запах диму, що забивався у ніздрі та заважав дихати. Кашляючи, вона ледь піднялася з ліжка.
– Що сталося?
– Пожежа! Ліс горить! Усе навколо горить! Треба поспішати! – мати нервувала, хаючись то за одне, то за інше.
– А куди ми? Якщо все довкола горить, то як ми виберемося? – перелякана дівчинка ніяк не могла збагнути, що коїться.
– От би Берт був тут! Він би міг викликати дощ і допоміг би нам! – з надією та розпачем вигукнула Рейнара, на мить зупинившись посеред хати з купою одягу.
– Так, мамо! – нарешті розбуркалася Дея і стала допомагати.
Вони збирали речі, хапаючи усе, що могли скласти на воза, бо сподівалися таки проскочити повз вогняну стіну, що швидко наближалася, оточуючи їх у пастці.
Раптом у дворі почувся тупіт та іржання моконя.
– Хто це? – запитала Рейнара, намагаючись розгледіти прибульця крізь вікно, а Керас лише здвигнув плечима і пішов надвір подивитися.
За мить він вигукнув:
– Рейнаро! Берт тут!
– Берт? – одночасно промовили Дея з матір’ю і кинулися з хати.
– Що ти тут робиш? Як… – засипали вони його запитаннями.
– Немає часу. Тільки я можу усіх врятувати. Потім розповім. А поки що йдіть у будинок і не виходьте. Чуєте? Ні в якому разі! Деє – ти зі мною! – промовляв хлопчик таким дорослим голосом, що мати так і завмерла. Керас ледь умовив її піти в дім.
Дівчинка не могла прийти до тями від раптової появи брата, але нічого більше не питала. Зараз її більше хвилювало те, навіщо вона потрібна Берту, і що вони робитимуть такого, що допоможе їм звести пожежу нанівець.
Діти спустилися до озера. Дея весь час оглядалася, чи не підійшло полум’я надто близько до будинку і кліток, де були її улюблені маленькі звірята. У неї серце ледь не зупинялося від думки, що вони, як і її сім’я, можуть постраждати від пожежі. Берт, попри свій вік, йшов дуже швидко, майже біг, і сестра ледь встигала за ним, раз за разом підбираючи довгу спідницю, плутаючись у ній і заздрячи братові, що він у штанях.
Зупинившись на лузі біля висохлого озера, Берт зняв взуття і наказав те саме зробити сестрі. Обережно ступив на засохлу тверду кірку, що вкривала дно водойми, і попрямував до центру. Озирнувся на сестру, але вона вже не відставала. Наче й боязко їй було, але цікаво, що такого придумав брат. А ще, побачивши його очі, вона загорілася надією, що все буде добре. Все-таки її брат – Обраний, і має усіх захищати. Мабуть, прийшов його час.
Запах внизу стояв страшний. Дим згори збирався тут, і вже за кілька кроків діти почали кашляти. Дея спробувала відірвати шмат тканини зі спідниці, аби зав’язати ніс собі й братові, але тканина не піддалася, а часу вже не було. Пробиралися повільно – від часу під ногами траплялися кістки риб та мушлі – все те, що було колись живим, а зараз зовсім не було схоже на улюблене місце Деї.
Берт зупинився приблизно по центру. Десь вгорі вже було видно, як підступає полум’я до їхнього подвір’я. Дим виїдав очі і не давав вдихнути. Тому треба було поспішати.
– Деє! Ну де ти там! Іди вже сюди! – покликав, бо дівчинка на мить відволіклася, поглядаючи собі під ноги.
– Чому ти впевнений, що це допоможе? – запитала, наздоганяючи Берта.
– Не впевнений, але хочу в це вірити!
Вони взялися за руки. Хлопчик заплющив очі, глибоко вдихнув, прикривши ніс та рот рукавом сорочки. А потім почав співати високим, але на диво мелодійним голосом, виплітаючи чудернацьку мелодію, яка була хоч і складною, але Деї здавалося, що вона вже готова підхопити її. Що й зробила, лише трішки послухавши спів брата. Їхні голоси то перепліталися, то розділялися, підіймалися до небес та опускалися в глиб землі, то затихаючи, то розпускаючись, ніби квіти навесні. Здавалося, що музика ллється сама звідкись зсередини. Дівчинка закрила очі й просто слухала свій голос, що слідував голосу брата, ніби вона весь час знала цю мелодію, ніби вона жила всередині неї.
Перед очима з’являлися картини з її дитинства. Як вони вдвох з Бертом гралися на цьому зеленому лузі, як купалися в прохолодному та чистому озері, пірнали, іноді ловили бирок, а, гріючись на ласкавому сонечку, підставляли руки лемтикам, які сідали на них і повільно помахували своїми великими веселковими крилами. Дивитися на них було так цікаво та весело!
А потім вона пригадала, як вони бігали під дощем і сміялися. Він був таким теплим та рясним, що вони геть вимокли. Мама спочатку насварила їх, а потім вони вийшли разом з батьком на подвір’я і всі утрьох раділи, бризкалися, танцювали під дощем. Це був один із найщасливіших днів у її житті. Здавалося, вона пам’ятатиме такі моменти завжди.
Мелодія повільно набирала обертів і підіймалася все вище, гублячись серед віття могутніх дерев, що оточували озеро, немов мовчазні стражі, та білих пухнастих хмар, що пролітали так швидко і легко над їхніми головами. Деї здавалося, що вона чує не тільки голос Берта і свій. Разом з ними, мабуть, співало все: дерева, висохле озеро, пожовклі трави, тваринки, що боялися вогню і шукали притулку. І така ця пісня була тужлива, що просто хотілося плакати. Вони усі ніби просили їх з Бертом допомогти, а вона знала, що не може, хіба що брат був на це здатний. І так їй шкода стало, так сумно, що з очей потекли гарячі сльози, і не було, як їх витерти, бо Берт і досі міцно тримав її за руки.
Та раптом Дея відчула, як краплинка впала на її обличчя. А потім ще одна, і ще – дедалі більше й більше. Вона відкрила очі й побачила, що Берт так само стоїть і дивиться на неї мокрими від сліз, чи то від дощу, очима. Але вона не могла сказати, що він був здивованим так, як вона. Ні, навпаки, він усміхався дуже задоволено.
– Спрацювало! Спрацювало! – кричав хлопчик, кружляючи у танку з сестрою. Вони більше не відчували ані гострих кісток під ногами, ані ядучого диму. А дощ припускав все сильніше й сильніше, і вже за лічені хвилини діти були геть мокрі, але надзвичайно веселі. Вони бачили, як вода заливає пожежу, і густий дим підіймався над лісом, і навіть він тікав від дітей, не наважувався більше спускатися туди, де вони досі стояли, спостерігаючи. І дощ все йшов і йшов, і не думав зупинятися.
Мокрі наскрізь, Берт і Дея не насмілювалися піти у хату, щоб не сполохати дощ, який був зараз вкрай необхідний. Але, трішки заспокоївшись, Дея запитала, пильно дивлячись на брата:
– Як ти це зробив?
Хлопчик подивився на неї та знову почав стрибати навколо, так і залишивши її без відповіді.
– Берте! У тебе є здібності? – не припиняла Дея розпитування.
– Мабуть, ти ж бачила!
Тут мама спустилася городом і покликала дітей. Глянувши одне на одного, вони, ніби запитували, чи можна вже їм йти, але відповіді ніхто з них не знав. Дея відчувала, що все буде добре, а тому взяла брата за руку, і вони повільно пішли додому.
– Синочку! Як ти тут опинився? Чому сам? – засипала сина запитаннями Рейнара, обіймаючи та обтираючи рушником сина, коли вони з сестрою нарешті дісталися до будинку. – Хоча я така рада! Ми всі дуже щасливі, що ти приїхав! Я, правда, не розумію, як ти дізнався про все, але ти нас врятував! О, мій сину! – ситуація настільки розчулила жінку, що вона ледь стримувала сльози.
Ближче до обіду примчав Абідель. Він ледь не загнав бідного моконя, намагаючись дістатися їхньої хати, щоб переконатися, що Берт у порядку. Виявляється, мунари не відразу дізналися, що хлопчик зник. Лише на сніданку, коли він не з’явився у їдальні, вони забили тривогу. Довго не могли зрозуміти, куди він міг податися, але, поміркувавши трохи, вирішили шукати відразу вдома. Куди б іще податися малому? І не помилилися.
Абідель в жодному разі не сварив Берта, навпаки – похвалив за те, що врятував стільки життів – людей, тварин і дерев. На те його й було обрано. В очах мунара сяяла гордість за вихованця.
– Але я не розумію, чому ти поїхав сюди? Зазвичай в обраних немає дару передбачення! – запитав монах, коли вони сіли обідати, перш ніж відправитися у зворотну дорогу.
– Мені наснився дивний сон. Я бачив заплакану Дею, яка благала допомогти. І густий чорний дим над лісом. І червоним усе залито… Я так злякався! – зізнався Берт.
Дивлячись на нього, усі знову бачили маленького хлопчика, а не впевненого в собі Обраного, яким він їм здався по приїзді. Цей сон, вочевидь, був пророчим, але, що його викликало, було незрозуміло.
Після обіду Рейнара зібрала їм в дорогу дещо перекусити, і уся сім’я знову прощалася з хлопчиком. Для матері то був найважчий момент. Вона не хотіла відпускати сина, шкодуючи лише про те, як мало часу бачить його.
Вже сидячи верхи, Абідель раптом промовив:
– Знаєте, я думаю поговорити з настоятелем, щоб Берта частіше відпускали додому – йому, як я бачу, це йде на користь!
– Дякую, дякую, Абіделю! – розчулена мати махала вслід рукою, витираючи з обличчя сльози. – Я з нетерпінням чекатиму! Усі чекатимуть! Обов’язково поговоріть і повертайтеся якнайшвидше!
Вони стояли на дорозі під дощем, який все ще не припинявся, хоча й став тихим і спокійним, ледь відчутно падаючи на землю. Повітря очистилося від диму, а пожежа згасла, лишаючи почорнілу землю, яка має відновитися після зими наступного року.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!