9. Пожежа

Як і минулого року, після від’їзду Берта усі засумували на деякий час, поки знову не звикли до тиші та порядку. Та й щоденна робота не давала розслабитися – сад, город, поле, тварини. І все треба тримати политим, чистим, нагодованим. За всім доглянути, полагодити, подбати. Ще й до зими запаси зробити, і для худоби, і для себе. Словом, роботи – непочатий край. Сумувати ніколи.

Але в кінці літа прийшла посуха. Усі бідкалися, що місяць дощу не було, а сонце пекло, як скажене, випалюючи усе, до чого тільки могло дотягнутися. Трава пожовкла, рослини на городі, навіть не дивлячись на те, що Дея поливала їх щодня, а то й двічі на день, все одно пов’яли. Добре, хоч кумапори майже всі встигли зібрати, та ще дещо. Але от могли залишитися зовсім без кроплі – великі рожеві клубні, які зазвичай вони викопували в кінці літа, розміром, як два кумапори, зараз були схожі або на полунії за розміром, або й взагалі на якісь горошинки. Рейнара бідкалася, що доведеться цієї зими голодувати, адже це булі їхня ледь не основна їжа.

Навіть озеро, до якого спускався город, майже висохло. Вода у колодязі теж ледь набиралася, тож і поливати город вже не було з чого – хоч би самим було з чого води пити. Сад повільно вмирав. Листя скрутилося і зів’яло, нагадуючи осінні дні. Тільки от спека стояла точно, як у печі. У Деї, дивлячись на все це, просто серце краялося – настільки вона любила природу, що без сліз на очах і дивитися на те, як усе гине, не могла.

А потім якось вночі прокинулася Дея від того, що мама трясла її за плече.

– Вставай, доню, треба йти!

Сонна дівчинка не могла зрозуміти, що сталося, аж поки не глянула у вікно. Там червоним кольором було залите небо. Тільки тепер вона відчула ядучий запах диму, що забивався у ніздрі та заважав дихати. Кашляючи, вона ледь піднялася з ліжка.

– Що сталося?

– Пожежа! Ліс горить! Усе навколо горить! Треба поспішати! – мати нервувала, хаючись то за одне, то за інше.

– А куди ми? Якщо все довкола горить, то як ми виберемося? – перелякана дівчинка ніяк не могла збагнути, що коїться.

– От би Берт був тут! Він би міг викликати дощ і допоміг би нам! – з надією та розпачем вигукнула Рейнара, на мить зупинившись посеред хати з купою одягу.

– Так, мамо! – нарешті розбуркалася Дея і стала допомагати.

Вони збирали речі, хапаючи усе, що могли скласти на воза, бо сподівалися таки проскочити повз вогняну стіну, що швидко наближалася, оточуючи їх у пастці.

Раптом у дворі почувся тупіт та іржання моконя.

– Хто це? – запитала Рейнара, намагаючись розгледіти прибульця крізь вікно, а Керас лише здвигнув плечима і пішов надвір подивитися.

За мить він вигукнув:

– Рейнаро! Берт тут!

– Берт? – одночасно промовили Дея з матір’ю і кинулися з хати.

– Що ти тут робиш? Як… – засипали вони його запитаннями.

– Немає часу. Тільки я можу усіх врятувати. Потім розповім. А поки що йдіть у будинок і не виходьте. Чуєте? Ні в якому разі! Деє – ти зі мною! – промовляв хлопчик таким дорослим голосом, що мати так і завмерла. Керас ледь умовив її піти в дім.

Дівчинка не могла прийти до тями від раптової появи брата, але нічого більше не питала. Зараз її більше хвилювало те, навіщо вона потрібна Берту, і що вони робитимуть такого, що допоможе їм звести пожежу нанівець.

Діти спустилися до озера. Дея весь час оглядалася, чи не підійшло полум’я надто близько до будинку і кліток, де були її улюблені маленькі звірята. У неї серце ледь не зупинялося від думки, що вони, як і її сім’я, можуть постраждати від пожежі. Берт, попри свій вік, йшов дуже швидко, майже біг, і сестра ледь встигала за ним, раз за разом підбираючи довгу спідницю, плутаючись у ній і заздрячи братові, що він у штанях.

Зупинившись на лузі біля висохлого озера, Берт зняв взуття і наказав те саме зробити сестрі. Обережно ступив на засохлу тверду кірку, що вкривала дно водойми, і попрямував до центру. Озирнувся на сестру, але вона вже не відставала. Наче й боязко їй було, але цікаво, що такого придумав брат. А ще, побачивши його очі, вона загорілася надією, що все буде добре. Все-таки її брат – Обраний, і має усіх захищати. Мабуть, прийшов його час.

Запах внизу стояв страшний. Дим згори збирався тут, і вже за кілька кроків діти почали кашляти. Дея спробувала відірвати шмат тканини зі спідниці, аби зав’язати ніс собі й братові, але тканина не піддалася, а часу вже не було. Пробиралися повільно – від часу під ногами траплялися кістки риб та мушлі – все те, що було колись живим, а зараз зовсім не було схоже на улюблене місце Деї.

Берт зупинився приблизно по центру. Десь вгорі вже було видно, як підступає полум’я до їхнього подвір’я. Дим виїдав очі і не давав вдихнути. Тому треба було поспішати.

– Деє! Ну де ти там! Іди вже сюди! – покликав, бо дівчинка на мить відволіклася, поглядаючи собі під ноги.

– Чому ти впевнений, що це допоможе? – запитала, наздоганяючи Берта.

– Не впевнений, але хочу в це вірити!

Вони взялися за руки. Хлопчик заплющив очі, глибоко вдихнув, прикривши ніс та рот рукавом сорочки. А потім почав співати високим, але на диво мелодійним голосом, виплітаючи чудернацьку мелодію, яка була хоч і складною, але Деї здавалося, що вона вже готова підхопити її. Що й зробила, лише трішки послухавши спів брата. Їхні голоси то перепліталися, то розділялися, підіймалися до небес та опускалися в глиб землі, то затихаючи, то розпускаючись, ніби квіти навесні. Здавалося, що музика ллється сама звідкись зсередини. Дівчинка закрила очі й просто слухала свій голос, що слідував голосу брата, ніби вона весь час знала цю мелодію, ніби вона жила всередині неї.

Перед очима з’являлися картини з її дитинства. Як вони вдвох з Бертом гралися на цьому зеленому лузі, як купалися в прохолодному та чистому озері, пірнали, іноді ловили бирок, а, гріючись на ласкавому сонечку, підставляли руки лемтикам, які сідали на них і повільно помахували своїми великими веселковими крилами. Дивитися на них було так цікаво та весело!

А потім вона пригадала, як вони бігали під дощем і сміялися. Він був таким теплим та рясним, що вони геть вимокли. Мама спочатку насварила їх, а потім вони вийшли разом з батьком на подвір’я і всі утрьох раділи, бризкалися, танцювали під дощем. Це був один із найщасливіших днів у її житті. Здавалося, вона пам’ятатиме такі моменти завжди.

Мелодія повільно набирала обертів і підіймалася все вище, гублячись серед віття могутніх дерев, що оточували озеро, немов мовчазні стражі, та білих пухнастих хмар, що пролітали так швидко і легко над їхніми головами. Деї здавалося, що вона чує не тільки голос Берта і свій. Разом з ними, мабуть, співало все: дерева, висохле озеро, пожовклі трави, тваринки, що боялися вогню і шукали притулку. І така ця пісня була тужлива, що просто хотілося плакати. Вони усі ніби просили їх з Бертом допомогти, а вона знала, що не може, хіба що брат був на це здатний. І так їй шкода стало, так сумно, що з очей потекли гарячі сльози, і не було, як їх витерти, бо Берт і досі міцно тримав її за руки.

Та раптом Дея відчула, як краплинка впала на її обличчя. А потім ще одна, і ще – дедалі більше й більше. Вона відкрила очі й побачила, що Берт так само стоїть і дивиться на неї мокрими від сліз, чи то від дощу, очима. Але вона не могла сказати, що він був здивованим так, як вона. Ні, навпаки, він усміхався дуже задоволено.

– Спрацювало! Спрацювало! – кричав хлопчик, кружляючи у танку з сестрою. Вони більше не відчували ані гострих кісток під ногами, ані ядучого диму. А дощ припускав все сильніше й сильніше, і вже за лічені хвилини діти були геть мокрі, але надзвичайно веселі. Вони бачили, як вода заливає пожежу, і густий дим підіймався над лісом, і навіть він тікав від дітей, не наважувався більше спускатися туди, де вони досі стояли, спостерігаючи. І дощ все йшов і йшов, і не думав зупинятися.

Мокрі наскрізь, Берт і Дея не насмілювалися піти у хату, щоб не сполохати дощ, який був зараз вкрай необхідний. Але, трішки заспокоївшись, Дея запитала, пильно дивлячись на брата:

– Як ти це зробив?

Хлопчик подивився на неї та знову почав стрибати навколо, так і залишивши її без відповіді.

– Берте! У тебе є здібності? – не припиняла Дея розпитування.

– Мабуть, ти ж бачила!

Тут мама спустилася городом і покликала дітей. Глянувши одне на одного, вони, ніби запитували, чи можна вже їм йти, але відповіді ніхто з них не знав. Дея відчувала, що все буде добре, а тому взяла брата за руку, і вони повільно пішли додому.

– Синочку! Як ти тут опинився? Чому сам? – засипала сина запитаннями Рейнара, обіймаючи та обтираючи рушником сина, коли вони з сестрою нарешті дісталися до будинку. – Хоча я така рада! Ми всі дуже щасливі, що ти приїхав! Я, правда, не розумію, як ти дізнався про все, але ти нас врятував! О, мій сину! – ситуація настільки розчулила жінку, що вона ледь стримувала сльози.

Ближче до обіду примчав Абідель. Він ледь не загнав бідного моконя, намагаючись дістатися їхньої хати, щоб переконатися, що Берт у порядку. Виявляється, мунари не відразу дізналися, що хлопчик зник. Лише на сніданку, коли він не з’явився у їдальні, вони забили тривогу. Довго не могли зрозуміти, куди він міг податися, але, поміркувавши трохи, вирішили шукати відразу вдома. Куди б іще податися малому? І не помилилися.

Абідель в жодному разі не сварив Берта, навпаки – похвалив за те, що врятував стільки життів – людей, тварин і дерев. На те його й було обрано. В очах мунара сяяла гордість за вихованця.

– Але я не розумію, чому ти поїхав сюди? Зазвичай в обраних немає дару передбачення! – запитав монах, коли вони сіли обідати, перш ніж відправитися у зворотну дорогу.

– Мені наснився дивний сон. Я бачив заплакану Дею, яка благала допомогти. І густий чорний дим над лісом. І червоним усе залито… Я так злякався! – зізнався Берт.

Дивлячись на нього, усі знову бачили маленького хлопчика, а не впевненого в собі Обраного, яким він їм здався по приїзді. Цей сон, вочевидь, був пророчим, але, що його викликало, було незрозуміло.

Після обіду Рейнара зібрала їм в дорогу дещо перекусити, і уся сім’я знову прощалася з хлопчиком. Для матері то був найважчий момент. Вона не хотіла відпускати сина, шкодуючи лише про те, як мало часу бачить його.

Вже сидячи верхи, Абідель раптом промовив:

– Знаєте, я думаю поговорити з настоятелем, щоб Берта частіше відпускали додому – йому, як я бачу, це йде на користь!

– Дякую, дякую, Абіделю! – розчулена мати махала вслід рукою, витираючи з обличчя сльози. – Я з нетерпінням чекатиму! Усі чекатимуть! Обов’язково поговоріть і повертайтеся якнайшвидше!

Вони стояли на дорозі під дощем, який все ще не припинявся, хоча й став тихим і спокійним, ледь відчутно падаючи на землю. Повітря очистилося від диму, а пожежа згасла, лишаючи почорнілу землю, яка має відновитися після зими наступного року.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.