Місячна троянда

Коли слова подяки від кожного затихли, Асхір розчинилася у повітрі. Усі стали роздивлятися те, що за дар залишився у кожного.

Дея опустила погляд на руки. У її долоні лежав круглий прозорий амулет блакитного кольору. Коли вона підняла його вище, аби роздивитися, то їй здалося, що він аж засвітився, випромінюючи мерехтливе сяйво.

– Магія… – промовила дівчина, пригадуючи слова Асхір. Вона підійшла до Берта.

– Покажи, що у тебе?

Хлопець підняв лук і стріли.

– Стріла!

У батька в руках був короткий меч, а у матері – плащ.

– Сила і розум…

– Ти про що? – запитала Рейнара, дивлячись то на доньку, то на плащ.

– Це слова Асхір, ну. тобто, Духу Джерела, ви що – не чули? – Дея оглянула присутніх, але по очах зрозуміла, що ні. Довелося повторити. От тільки все одно нікому нічого не було зрозуміло. Дівчина махнула рукою, мовляв, по ходу справи розберемося, бо з нею зв’язався Ферн.

“Деє, мабуть, ваш план не вдався, або його надто швидко розкрили – ворог на підході!”

“Дякую, друже. Але, думаю, ми вже готові діяти. Скоро зустрінемося!”

Та не тут-то було.

Дея відчула раптову тривогу, яка, здавалося, готова заполонити її, втопити у страху, який підіймався все вище із самих глибин її душі. Стіни над ними стали збільшуватись, а коридор, у який вони повернули, аби вийти з печери та приготуватися до бою, видовжився, наче та змія, і виходу не було видно.

– Це тільки я бачу? – сказала, приборкавши свій страх, дівчина.

– Я теж, – додав Берт, озираючись, та став поруч із сестрою.

– Почалось… – замислено пробурмотіла дівчина, роблячи крок у темряву.

– Ти про що? – мати не могла зрозуміти, що діється.

– Деймус, оте велике Зло, яке прокинулося, він тут, десь поруч. Це його витівки, я відчуваю його темряву. Ходімо! Нам треба поспішати!

Дея зробила кілька кроків і почула, як під нею захиталася підлога. Вона зупинилася і закричала, аби інші не йшли за нею. Керас таки зробив крок вперед.

– Хапайся! Я тебе витягну! – під нею почала осипатися підлога, місцями утворювалися тріщини, що поступово розширювалися. Під ними проступало яскраво-червоне полум’я, що обпікало ноги дівчини.

– Давай, Деє! Ну ж бо! – батько тягнувся в бік Деї, яка на мить завмерла, боячись поворухнутись. Та ось, оцінивши свої сили, вона стрибнул, і Керас ледь дотягнувся до неї, підтягнув до себе і відвів від краю.

– Що робитимемо? – Берт роздивлявся вогняну стихію, що розверзлася під ногами.

– А може, це обман? – запитала Рейнара, коли підійшла до краю. – Перевірка віри? Шкода, що ніяк перевірити – лячно!

Дея замислилася над словами матері. А раптом і правда? Вона ходила по печері, розмірковуючи, аж коли її погляд не впав на джерело. Дівчина миттю повернулася до родини і, зосередившись, стала уявляти, як вода з джерела піднімається і гасить полум’я. Почувши здивовані вигуки, розплющила очі й ледь усе не зіпсувала – вода суцільним потоком пливла над землею і виливалася просто на вогонь. Гучне шипіння розносилося печерою, а пар густими клубами піднімався з-під землі. Нарешті, завдання було виконано і Дея могла розслабитися, залишивши Джерело у спокої.

Тільки тепер перед ним зіяла широка діра, яку неможливо було перестрибнути.

– Деє, я пам’ятаю, як ви з Бертом у лісі створили укриття з коренів дерев, – промовила Рейнара, стоячи на краю прірви. – А що як ви зробите це тепер знову?

– А навіщо нам укриття тепер? – перепитав Берт, здивовано піднімаючи очі на матір.

– Ні, не укриття нам потрібно, а міст! – зрозуміла дівчина, про що говорить матір. – Берте, допоможи мені!

Вони взялися за руки, заплющили очі й затягли мелодію. Вона дивовижними переливами лилася темними тунелями. Через деякий час почувся якийсь шерех, який все набирав силу, і вже скоро батьки дітей побачили, як під ногами скручуються в товсті вузли корені – великі й маленькі – утворюючи міцний перехід через провалля.

Тепер перебратися не було проблемою. Та от Ферн підганяв – деймеруси були все ближче і могли оточити їх, не давши змоги підготуватися до зустрічі. Але йти швидко означало можливість потрапити до ще однієї пастки. Чи скільки їх ще там є на їхньому шляху?

Але вони не засмучувалися. Дея торкнулася до подарунка, що залишила їй Асхір. Він засвітився рівним блакитним сяйвом. Тепер було добре видно дорогу і навіть місця, які були занадто підозрілими. Тому кінець шляху вони пройшли без пригод.

Коли вони вийшли з печери, Блакитний Місяць сяяв на повну силу, як завжди на другий день повні. Його рівне сяйво добре освітлювало галявину перед входом. Дея підняла голову – десь там у небі саме пролітав Ферн, прямуючи на вершину гори, аби трохи перепочити, поки ситуація ще дозволяла. Адже він досі до кінця не відновився після останнього поранення.

Керас оглянув місцевість – тут вони усі були, мов на долоні, під світлом місяця. Єдиною їхньою перевагою була гора. От туди він і наказа підійматися. Адже це єдине місце, яке дозволить їм хоч якусь перевагу. Звісно, вони усі розуміли, що протистояти цілій армій деймерусів вони не зможуть, але сподівалися на те, що хоч заберуть життя якомога більше ворогів.

В очах Берта світилася рішучість, Рейнара була блідою, особливо при такому освітленні взагалі походила на привид, і тільки Дея ніби відчувала якусь внутрішню впевненість. Можливо, через зв’язок із драконом, який дарував їй відчуття сили. Можливо, через те, що магія просто кипіла всередині.

Надворі Дея відразу відчула, як її амулет згас, але перестав бути прозорим, коли на нього впало світло місяця. І тепер з кожною миттю він, здавалося, набирає в себе все більше енергії. Іноді Деї здавалося, що він стає важчим, але вона вмовляла себе, що це лише їй так здається.

***

Деймеруси повільно сунули з лісу на невеликий пагорб, за яким виднілася якась садиба. Вони слухали внутрішнього голосу, що звучав всередині, кликав їх, показував, куди йти і що робити. Темною масою прослизали через дерева та кущі. І, здавалося, що аж темніше ставало навколо, не дивлячись на те, що сонце ще не зайшло. Тиша, яка оточувала їх, була гнітючою. І лише тихий хрускіт гілочки то тут, то там чувся зрідка.

Мунар, за якого всі приймали Деймеруса, разом з мунаріоном Фінаделем на чолі загону монахів, виїхав у напрямку садиби князя Верена. Моконі швидко переставляли ноги, і Деміан, що вирвався вперед, усе підганяв і підганяв свого їздового. Він подумки малював собі картини, як розправляється з відьмою та Обраним, що стояли на його шляху до влади. Він вже відчував, як люди вклоняються йому, бачив, які дари підносять, служать і моляться, як Богу. Фінадель трохи відстав, замислившись, а тоді наздогнав Деміана вже майже на порозі будинку князя.

За велінням поклику Деймуса Верен зі своїм загоном охоронців також прибув до будинку. Саме вчасно – усі три загони оточили маєток щільним кільцем, і, хто б не ховався тут, не мав би змоги втекти.

Деймус зіскочив з моконя і помчав до воріт, розштовхуючи мунарів та людей князя. Наблизившись достатньо близько, він заволав:

– Берте, що кличе себе Обраним, і Деє – та, що є відьмою, і хто там ще з вами – виходьте! Вас оточено!

Фінадель здивовано поглянув на таку жагу до служби, зіскочив з їздового і підійшов до Деміана. Верен наблизився до них.

– Може, не варто ось так відразу? Це ж іще діти, і серед них мій син, до речі, який ні в чому не винен! – обурився князь. Та від одного погляду Деміана відчув раптову слабкість і вирішив відійти подалі, подихати. Мунаріон Фінадель співчутливо поглянув в його бік і вирішив підтримати. Але, отримавши такий же погляд, відчув, що щось його бентежить у Деміані. Але не міг зрозуміти, що саме.

В цей момент з будинку вийшла група людей. Верен впізнав свого сина, але ті, хто його супроводжували, були йому незнайомі. Та раптово він відчув дику ненависть до цих людей, вихопив меча і помчав в атаку, закликаючи своїх охоронців порубати тих негідників. Люди стояли, шоковані діями князя. Деміан кинувся в атаку теж. Деймеруси були на підстраховці позаду маєтку.

– Що ви робите, зупиніться! – кричав мунаріон, та усі його спроби зупинити ошалілих людей були марні. Якийсь час він просто дивився на те, що відбувалося потім, бо просто не міг зрушити з місця від здивування.

Верен, що підлетів до групи першим, з криком “Відьма!” замахнувся на дівчину з довгим темним волоссям, що стояла неподалік від його сина. Та меч, ледь торкнувшись тіла, пройшов наскрізь і врізався в землю, де й загруз. Князь випустив його від несподіванки і випростався, дивлячись виряченими очима на порожнє місце. Наріс усміхався. Насправді, він ледь стримувався, аби не засміятися. Та бажання додивитися цю виставу до кінця стримувала його.

Водночас Деміан підскочив з іншого боку, вихоплюючи на ходу короткий кинджал. Та результат був не менш приголомшливим – Берт, якого він ледь торкнувся лезом, став відразу прозорим, і зброя не заподіяла йому жодної шкоди. Він зупинився, не тямлячись від гніву, і дико волав:

– Що це таке? Відьма! Це все відьма!

Лише Фінаріон замислено дивився на все це збоку і скрушно хитав головою. Він заплющив очі й зосередився. Якийсь час так і стояв, не зважаючи на галас, що лунав навколо. Розплющивши очі, він покликав до себе загін мунарів і Деміана. Він наказав повертатися до монастиря, тому що бачив, що двійники зникли, розтанувши у повітрі. Настоятель міг тільки усміхнутися кмітливості Берта та його сестри. Звісно, він не надто вірив у їхню причетність до відродження Зла, але мав переконатися у тому, що воно таки поширилося навіть на його монастир.

Деміан, звісно, не послухався наказу. Він стояв навпроти мунаріона, а його захоплювала злість і ненависть, підкорюючи його цілком і повністю. Вже не в змозі контролювати себе, він на очах у всіх почав змінюватися. Він скинув образ Деміана і дмухнув навколо так сильно, що людей ледь не позносило. Скориставшись сум’яттям, він побіг через маєток до своєї армії деймерусів. Його розвідники вже доклали йому, де насправді ховається дівчина з братом.

Верен кинувся навздогін. Усі спроби зупинити його провалилися. Та ось мунаріон Фінадель відкрив очі, розвівши руки. Його голос пролунав, наче грім серед ясного неба. Він промовляв древні слова незрозумілою мовою. І тут же мана спала з князя та його охоронців. Він зупинився і, тряхнувши головою, подивився розгублено навколо.

– Добре, що ти з нами тепер, Верене, – промовив Фінаріон, закінчивши молитву. – У нас є завдання, і твої сили нам неабияк знадобляться.

Дея дивилася на місяць, оглядалася на темний ліс, і тут раптом її осяйнуло, що може їм допомогти. Від усвідомлення цього шансу вона аж зупинилася.

– Доню, що сталося? – Рейнара стурбовано глянула на дочку.

– Нічого мамо, йдіть! Здається, я знаю, що треба робити! Я вас дожену! – Дея сіла на великий камінь обличчям до лісу.

Жінка ступила кілька кроків, а потім розвернулася і поглянула на свою доньку. Її охопило відчуття гордості й смутку, бо вона не знала, яке майбутнє чекає на них, і чи є воно взагалі. Рейнара повернулася і накинула на плечі доньки плащ, який все ще несла у руках – подарунок Асхір, обійняла й поцілувала у щічку Дею. Погладила по голові і вже збиралася йти, як її погляд впав на спину Деї.

– Керасе, Берте! Ви тільки погляньте!

Чоловіки вагалися, але слова жінки навіть Дею зацікавили. Вона відірвалася від свого зосередження і відкрила очі.

– Що таке, мамо?

Берт з Керасом саме теж підійшли ближче й застигли у здивуванні. Дея подивилася на своє плече, але там було порожньо!

– Чарівний плащ! – підскочила дівчина, радіючи. – Він ще послужить нам! Це все просто чудово. Не здивуюся, якщо і меч, і лук особливі. Але тепер у мене є ще справа. Забирайтесь на гору, шукайте укриття і пильнуйте Деймуса. Я вас наздожену! – гукнула Дея і знову всілася на камінь, цього разу цілком накрившись плащем так, що її зовсім не було видно. Тепер вона була точно готова.