Розділ 1.1. Стережіться підозрілих пропозицій
//3 березня, 22.00
вул. Лісова//
Миловидна жінка років тридцяти стояла біля входу до ресторану і нетерпляче позирала то на годинник, то на потік транспорту.
– Де ж ти? – шепотіла, ігноруючи здивовані погляди перехожих. – З ким цього разу?.. З ким?!
Автомобіль, що пригальмував неподалік, привернув її увагу. Вона кинулась до нього, не в змозі розвернутися та піти геть з гордо піднятою головою.
Двері відчинились.
– Давно чекаєш, Катю? – пролунало зсередини. – Чому не зателефонувала? Я б прислав кого-небудь, щоб тебе забрали. Справ багато, сама розумієш.
Каті хотілося розсміятись і попрощатися назавжди, але…
– Я вірила тобі! – крикнула вона, плачучи. – Вірила!
– Та невже? І тому шпигувала за мною? – Водій, не дивлячись на неї, щось шукав у телефоні. – Дуже сумніваюся.
– Хто вона? Я її знаю?!
– Не твоє діло.
– Вибирай: я чи вона?
– Вона моя дружина, до речі. – Чоловік і не думав виправдовуватися. – Майбутня.
– Покидьок!
За сваркою цієї парочки з цікавістю спостерігав непримітний хлопець у сірій куртці, що ховався від мряки під козирком магазину. Його занадто правильне, ніби намальоване обличчя виражало крайній ступінь зосередженості. Здавалось, він дивиться захопливий фільм – або ж не розуміє ні слова.
– З мене досить! – Катя, почервонівши від злості, відступила на крок. – Ти мені більше не потрібен!
– Як знаєш. Поверни ключі.
– Що?!
Водій відклав телефон.
– Гаразд, залиш собі. Все одно пора міняти замки.
Катя знесилено притулилася до стіни найближчої до неї будівлі.
– Ну невже вам мало стовпів? – обурилась, побачивши перед собою сірий рукав і яскраву рекламу.
Хлопець, що став мимовільним свідком перепалки, мовчки приліпив аркуш поруч із нею.
– Корисно, – сказав приємним голосом із чужоземним акцентом.
І пішов.
Катя зірвала папірець і жбурнула під ноги.
– Куди поліція дивиться? – пробурмотіла невдоволено. – Чому скрізь такий бардак?! Уже на вулицю страшно вийти!
– Вирішуй швидше. – Водій нарешті глянув їй в очі. – Я втомився і їду додому. З тобою чи без тебе?
– А ресторан? – Вона ніби геть забула про свої образи.
– З тобою чи без тебе? – прозвучало байдуже.
Каті здалось, що йому дійсно однаково. Сперечатися марно – для нього нема чужої думки. От би розійтися з ним!
Але...
Вона сіла в автомобіль.
– Ненавиджу, – прошепотіла, палко цілуючи водія. – Ти від Елли, так? Ця гадюка тебе зачарувала! Ти ж не серйозно щодо весілля, правда?
– До мене чи до тебе?
– До тебе. Ти завжди перемагаєш… Мій переможець… Ненавиджу!
***
//4 березня, 09.00
вул. Лісова//
Віта відкрила парасольку й щодуху кинулася до високої, на вигляд більш ніж сучасної будівлі. Хоч би не спізнитись! Маршрутка застрягла в пробці, і водій не поїхав по тротуару як інші перевізники, а чесно витратив півгодини на якихось нещасних триста метрів.
Треба було вийти посеред дороги і пройтися пішки, але дощ і легка ожеледиця геть відбивали охоту до ходьби. Ще й бабуся з базарною сумкою перегородила прохід… Не відштовхувати ж її заради кількох хвилин зекономленого часу?
Втім, навіщо згадувати недавні неприємності? Головне, щоб Аглая Іванівна теж десь затрималася. Сьогодні зранку вона збиралась до перукарні, хіба ні?
Віта щиро побажала, щоб начальницю промаринували в черзі зайву годину, і, вибігши на слизький ґанок, спробувала впоратися з парасолькою і масивною ручкою.
Нові, позавчора куплені весняні чоботи роз’їхалися тої миті, коли важкі двері почали відчинятись. Проклинаючи ідіотів, яким гладка плитка здається істинним атрибутом пристойного закладу, Віта впустила сумку і повільно сповзла колінами на мокрий камінь.
Колготки ніби тільки й чекали моменту, щоб порватися. З кишені випав мобільник і поскакав на порожню клумбу. Складена парасолька тріснула, одна зі спиць вискочила, подряпала долоню і видерла кілька ниток із пальто.
«Навіть ця будівля мене ненавидить», – під глузливими поглядами перехожих було ніяково збирати свої речі.
Пощастило – мобільний телефон впав на щільний аркуш паперу з рекламою і не встиг намокнути.
«Начальник грубий і агресивний?» – кинулася в очі розмита дощем фраза.
Незважаючи на збиті коліна, захотілось розсміятися. Оце так збіг! Щоправда, у випадку Аглаї Іванівни слід додати: неврівноважений, мстивий, мріє пропхати в бухгалтерію свою племінницю й ненавидить геть усіх. А ще – жіночої статі, хоча, поспілкувавшись із нею, люди починали в цьому сумніватися.
– Два-три, три-два, п’ять-шість… Ой, та навіщо мені їхній номер?
Віта викинула аркуш і, зціпивши зуби, переступила поріг.
– Спізнилась, – одразу ж осудила її Зіна з приймальні. – Але зміюка теж поки не прийшла. З тебе нормальна кава й чипси, і я мовчу.
На думку Аглаї Іванівни, Зіна була Віті не стільки колегою, скільки конкуренткою, тому стравлювати їх начальниці подобалося ще більше, ніж загравати з Вадиком із кур’єрського. На думку Зіни, Аглая Іванівна могла засунути свої погляди куди подалі, і якби секретарка не любила роль ланцюгового пса, вони з Вітою, можливо, навіть подружилися б.
– Добре. Без цукру?
– Звичайно! Я стежу за фігурою, не те що деякі… Маша знову на дієті, уявляєш? Жере пончики і п’є чай для схуднення. Тсс… Я цього не говорила! А чипси зі смаком курки. Що дивишся? Їй можна, а мені ні? І взагалі, курятина – дієтичний продукт. Кому, як не тобі, це знати, Курочкіна, ха-ха?
«Що комусь перекус, іншому обід», – Віта «розплатилася» з Зіною і попрямувала в бухгалтерію – до свого робочого місця.
Ні, вона не вважала себе пташкою, яка клюне зернятко і сита до вечора. Річ у тім, що кава з кав’ярні коштувала дорожче, ніж повноцінний обід у їдальні. Бюджет на сьогодні майже вичерпаний. Доведеться давитись сухариками, що залишилися зі вчорашнього дня.
«Буду вважати, що в мене розвантажувальний день», – засмучуватись через дрібниці не мало сенсу.
В шлунку запекло, нагадуючи: день може перетворитися ще й на гастритний.
– Не поспішай. – У коридорі тинялася вічно радісна Маша. – Мережі немає. Дімка щось там чаклує, ми тільки завадимо.
Дімка, ех…
Для Віти молодий чоловік із техпідтримки досі залишався Дмитром Анатолійовичем. Спілкувались вони вкрай шанобливо, без жодних смішків-пересмішків, і часом його підкреслено ввічливе «Віталіна Сергіївна» виводило її з рівноваги. Особливо коли поруч заливалася сміхом Маша, без краплі незручності обіймаючи колегу і цьомаючи в щоку за кожну дрібницю, навіть за підключення USB-шнура або оновлення антивірусу.
– Довго він ще? – питання прозвучало зовсім тихо, щоб не образити технаря.
– Готово, Віталіно Сергіївно. – Він, як на зло, якраз виходив із дверей. – Не турбуйтесь, ваші звіти не встигли занудьгувати.
Маша щасливо засміялася і подякувала «Дімусечці-лапусечці». Віта почервоніла, сама не знаючи від чого, і посторонилась.
Він пройшов повз – як завжди охайний, впевнений у собі й дуже симпатичний.
«А я з мокрою головою і в порваних колготках. Просто картинка».
– Завтра ми йдемо на каток, – поділилася новиною Маша. – Привітай мене! Якщо вийде… О-о-о… – Вона багатозначно посміхнулася.
«Вийде! У тебе завжди все виходить», – Віта, як не старалась, не могла за неї порадіти.
На щастя, не потрібно було зображати підтримку – колега й сама не сумнівалася в успіху.
– Зміюка на дві години затримається. Ну що, Курочкіна, гуляємо? Ти, бачу, причепурилась, ха-ха!
Звісно, Дмитро знову проходив повз. Інструмент якийсь забув. І, звісно, почув це зневажливе «Курочкіна»…
Усміхнувся, підморгнув.
Маші.
– У сусідів розпродаж. – Ще одна бухгалтерка, флегматична Ася, теж звернула увагу на одяг Віти. – Говори розмір, сходжу куплю що-небудь.
«Грошей немає. Але Аглая Іванівна мене живцем з’їсть за неналежний вигляд. Треба переглянути тижневий бюджет».
Ася принесла спортивні штани. Сказала, вісімдесятивідсоткова знижка, будь-хто взяв би. А колготки закінчилися. Та й яка Віті різниця, в чому сидіти? Чужі її не побачать. І опалення сьогодні не дуже… Загалом усе, що не робиться, на краще.
– А ти крута! – присвиснула Маша, оцінивши колегу в новому, якщо так можна висловитися, прикиді. – Я б не наважилась на таке. Зміюка з глузду з’їде!
«Не з’їде, тому що після перукарні у неї завжди гарний настрій і вона годинами базікає з подругами по телефону. Та й сьогодні нічого спішного немає і сюди вона навряд чи завітає».
– Потерплю. Ти щось хотіла?
– Кіно. Забула, Курочкіна? Я ж просила знайти мені відмінний фільм! Ну що за людина, га? Не можна на тебе покластися!
«Фільми шукає Google, а не малознайома колега», – шкода, що ніяк не виходило хоч раз огризнутися.
Віта не вміла говорити різких слів. Не тому, що боялась осуду, – просто не хотіла ображати людину даремно. Дрібне прохання – не привід для агресії чи роздратування. У світі вистачає справжніх бід. Війни, хвороби, нетерпимість руйнують людські долі кожної секунди. То навіщо плодити негатив через дрібниці?
– Я знайшла. Кілька. Вибереш сама, інші поверну. І наступного разу гроші давай заздалегідь.
– Про любов? З перчинкою? Показуй!
– Тут?
– Тю, дивна якась! А де ж іще?
– Але…
«Нам працювати треба», – натякати на недбалість колеги не хотілося, тому Віта змовчала.
– Ти взагалі серед людей живеш чи з лісу вийшла? Зараз нікого оголенням не шокуєш.
– Нема там нічого такого.
– Що, знову муть якась про сенс життя або комедія для дошкільнят?
– Аркаша з прокату DVD запевняв, що тобі сподобається. Голі торси, мачо, круті автомобілі…
– Тачки! Ну й село! Більше ніхто не говорить «автомобілі»!
Віта зітхнула і витягла з сумки кілька дисків. Простіше здатися, ніж щось доводити. Для Маші існувала лише її думка і неправильна.
– Дивись на своєму комп’ютері. Я зайнята.
– Ясно, що на моєму! Твій допотопний мотлох так гуде, що нічого не чути навіть у навушниках. О-о-о! Який красень! Сексі! Так би і… Твою ж!.. Аглає Іванівно, доброго ранку!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!