Лілея

Не можу відповісти собі на питання, чому так відчайдушно гнався дорогою. Чому так ненавидів себе, за біль, яку заподіяли Лілі мої слова. Що я за демон такий? Вчора я добре бачив її сльози і біль, яку відчувала від моїх слів. Але тоді нічого в середині не увірвалося. Я не хотів спинятися, бо насолоджувався цим болем. І зрештою вона була в усьому права.

Але зараз важливіше знайти її. Я мушу вибачитися, і визнати, що без неї вже не можу. Як тут обійдешся без дівчини, яка за одну ніч стала зіркою відомого видання. Тепер ці розмови вщухнуть не скоро. Я обіцятиму їй все що завгодно, навіть закукурікаю, якщо буде треба. Лише б вона пішла на мої умови.

Я картав себе і щосили вдавлював педаль газу, аж поки GPS не оголосило що за сто метрів поворот в село Вишневе.

Ще з самого в'їзду в село хороша дорога різко закінчилася, і від цього нещадно страждала ароматизація. Але більше був шокованим іншим. По обидва боки дороги стояли маленькі подекуди зруйновані від часу і повністю закинуті будиночки, а по сусідству стояли майже такі самі, але жилі будинки, і визначити це можна було по курям, качкам чи іншій худобі у дворі. А подекуди ще й бабці сиділи на лавочках при паркані. Дивився я на це все і якось ставало сумно і ніяково. То от як живуть люди в селах?

Знайти будиночок Лілі виявилася не складно. Вулиця Шевченка в селі Вишневе була центральною, і чи не єдиною з асфальтованим покриттям, від якого не сіпалося око.

А ось її будиночок нічим не відрізнявся від решти. Так само занедбаний, з дерев'яними віконцями, на яких від часу облізла фарба, з перехиленим парканом. З подвір'ям порослим травою, що пожовкла від осінніх холодів. Але мою увагу привернула калина. Кущ ріс у дворі, і був дуже великим та пишним. На ньому сотнями намистин виблискували на сонці ягідки. Якось в дитинстві мати заварила мені чай чи то з калини, чи то з обліпихи, і то був найсмачніший чай в моєму житті. Ніколи більше не пив нічого подібного. Проте й не хворів відтоді ніколи більше так серйозно. Я не знав чи Ліля вдома, і все стояв на порозі не наважуючись постукати. На сусідському подвір'ї весь час гавкала собака, і відчайдушно хотіла перегризти залізну сітку.

— Боже куди я потрапив? — вкотре запитував в голос сам у себе?

Двері раптово відчинилися, і просто перед моїм носом, стояла Ліля. Вона точно не сподівалася мене тут зустріти, бо здивування не зміг приховати навіть червоний ніс.

— А, як ти тут? Тобто, для чого?

— Нам треба поговорити! Я міг би зайти в будинок?

— Мені потрібно в аптеку, — шморгнувши носом жалібно сказала дівчина.

— Дідько, ти після вчорашнього захворіла?

— Не зважай! Якщо розмова швидка кажи вже, інакше доведеться почекати!

— Ти паспорт свій в мене забула, — сказав я перше що спало на думку, щоб зачепитися за розмову. Я дістав з кишені документ і віддав дівчині.

— Пробач, це ненавмисно… Я поспішала.

Вона виглядала простудженою, втомленою ніби цілу ніч не спала, і вперто не дивилася на мене, хоча ми стояли на ганку дуже близько один проти одного. Я мусив багато всього сказати, але не знав як почати, і тому все продовжував мовчати!

Дівчина підвела на мене червоні очі, і питально вдивлялася на щось на мені, а потім не витримала і спитала:

— Ярославе у вас все? Бо я мушу йти.

Я топтався на місці панічно шукаючи в голові правильні слова.

— А я можу зачекати тебе тут? Чи якщо хочеш давай відвезу тебе до аптеки!

— Аптека в кінці вулиці, нема куди їхати.

— Все одно… А давай ти напишеш мені назви ліків, і я швиденько все куплю, а ти поки відпочинь.

Зрештою дівчина зайшла в дім і за мить винесла коротенький список, і гроші, які я відмовився взяти.

— Я швидко! А в який бік вулиці йти?

— В правий. Я ляжу, бо геть паскудно почуваюся, мабудь жар піднявся, а двері залишу відчиненими. Ти просто заходи як закінчиш.