Лілея

Я люблю дощові ранки, і обожнюю спати під звук крапель, що б'ють по даху, і стукають у вікна; ніби просячи, щоб їх пустили в будинок, трохи погрітися. Бо осінь, виявилася захолодною і для них, і ось-ось вони замерзнуть і перетворяться в сніжинки — холодні і бездушні. А сьогодні був саме такий ранок, холодний і дощовий, а ще пізній для мене. Бо я прокинулася близько одинадцятої, і лише через те, що мій телефон не давав спокою. Хтось дзвонив вже вдруге. Зрештою не розплющуючи очей, я підняла слухавку.

— Ало, ти що все ще спиш?

— Привіт, а що? І хто це? — Запитала протираючи заспані очі, і не розуміючись у світі.

— Привіт, це Зоря. Тобі передзвонити пізніше?

— Ні, ні, говори, — заперечила я, вже трохи прокинувшись, і взуваючи тапки.

— Слухай, сьогодні вихідний, і я власне телефоную, щоб, якщо ти звісно вільна…

— Ще раз, нічого не зрозуміла… Щось трапилося?

— Ні, ні, просто давай сходимо на каву.

Я глянула у вікно, де немилостиво лив дощ. Йти нікуди не хотілося, але це ж Зоряна.

— Так, звісно, давай сходимо. Коли й куди?

— Давай я за годину за тобою заїду. Ти встигнеш?

— Звісно, я встигну.

— Тоді виходи, коли почуєш сигнал авто.

— Ок.

Зоря перша скинула слухавку, а я відкрила шафу, щоб знайти у що закутатися потепліше. Бо вже й саме повітря дихало зимою. Все було у передочікуванні снігу.

Я не знала, що Зорянина година, то насправді сорок хвилин, саме через стільки вона сигналила під парканом Ярославиного будинку. Звісно, я встигла за цей час привести себе до ладу, але не встигла зробити бодай ковток води, і в шлунку неприємно, ніби в протест заурчало.

— Привіт, — з посмішкою привіталася, одночасно намагаючись сховатися в авто від дощу, що лив просто таки стіною, і все ще борючись з парасолькою, яка в холодних руках ніяк не хотіла закриватися. Зрештою, коли я зачинила двері, і двигун завівся, Зоряна поглянула на мене й запитала:

— Є варіанти куди можемо поїхати, — чим геть ввела мене в ступор.

— Я не те щоб добре знаю такі заклади. Я… Ми з Ярославом не часто ходимо в кафе.

— Ок, тоді поїхали в "Мері", там гарний вайб. Тобі сподобається. — А я й не сильно сперечалася. Я почувалася затишно в нагрітому авто, і було щось романтичне в тому, що за вікном періщив дощ.

***

Ми сиділи в затишному, досить малолюдному закладі. Грала приємна музика, та і освітлення тут було переважно неонове, що надавало особливого вайбу. Ми тільки сіли, і Зоря зробила замовлення, а я ще думала, чи взяти собі тільки каву, чи замовити щось поїсти. І зрештою замовила млинці з грибами.

— Думаю, ти рада, що виставка нарешті закінчилася? Це були три непрості дні.

— Чому ж, мені дуже навіть сподобалося все. Трохи втомилася, але то таке.

— В нас, а переважно в тебе вийшло гарне свято. І Ярослав казав, що після нього гарні результати в фірмі.

— Ти про що? Які результати?

— Та я про рекламу. Після виставки до нас звернулося багато нових клієнтів. Ти краще скажи, ти пам'ятаєш, Олеся? Він здається художник.

— Не дуже, — і справді я згадала не одразу. Лише після того, як Зоря довго описувала його, а потім сказала, що в нього сині очі.

— То він тобі подобається?

— Ну він гарний чоловік, але ходять слухи, що йому більш до вподоби чоловіки. До того, ж в мене є хлопець.

— Справді? Ти не розповідала.

— Та якось не було нагоди. Ми спілкувалися трохи про інші теми. Та й роботи було багато. Тому й вирішила сьогодні покликати тебе на каву. Щоб трохи попліткувати.

— Дякую, я дуже рада нашій зустрічі. — Чесно зізналася. — Хоча коли побачила погоду за вікном, відразу не дуже хотілося йти з дому. Але увечері англійська, тому і так доведеться йти. А так, тут недалеко. Звідси й піду.

— То в нас повно часу?

— Принаймні до четвертої. Якщо в тебе більше немає планів.

— Жодних.

Мені принесли мої млинці, і я з апетитом з'їла перший шматок. Зоряна подивилася, як я з апетитом наминаю та й замовила і собі.

— А що, апетит приходить під час їжі, — мовила до мене.

— А я нічого й не кажу. Краще розкажи про свого хлопця. Ви давно зустрічаєтеся? — Запитала з цікавістю, але й обережністю водночас. А якщо Зоряна не схоче про нього говорити?

— Та що розповідати? Він зі Львова як і я. Познайомилися на вечірці, коли я ще в універі вчилася. Ми обоє норовливі, тому часто сваримося. То сходимося то розходимося. Але мені добре з ним. Та й до того ж, останнім часом між нами все стало якось спокійніше. Знаєш, — і вона глянула мені в очі, а я так і залишила тримати виделку з шматочком млинця біля рота. — Я кохаю його, і мені добре з ним. А ще він смішить мене. Думаю, тому ми й разом так довго. Та що я все про себе. Ти краще розповіси про ваші стосунки з Ярославом. Бо це про ваші стосунки гуділо все місто, а не про мої. Ну звісно, якщо хочеш.

Я трохи завагалася насправді не знаючи, що розповісти. Не скажу ж я їй, що наші стосунки донедавна були фальшивими. Тому зробила кілька великих ковтків коли з склянки, поки збиралася з думками.

— Для мене він особливий, я стаю іншою поруч з ним, і серце б'ється прискорено, — чесно зізналася.

— То ти закохалася?

— Не знаю, важко сказати. Я ще не до кінця розумію, що відчуваю.

— А як ви познайомилися? — З неприхованим інтересом запитала?

— Та я чай вилила на нього, — трохи з соромом мовила, але частково це була правда.

— Ого, ну ти даєш. — І щиро розсміялася. — Знаєш, а ви гарна пара.

— Ти справді так думаєш?

— Аякже, ви ідеально підходите. Поруч з тобою він як з королевою.

Від слів дівчини, я зашарілася, але було так приємно.

— Я лише сподіваюся, що про це не пліткує весь офіс?

— А чому питаєш, навіть як пліткує, то й що?

— Не знаю, — і я зашарілася, коли уявила. Як всі обговорюють наші стосунки. — Він навіть не розлучився ще, а ми зустрічаємося. Це якось не правильно.

— Теж мені біда! В цей момент офіціантка принесла Зорянине замовлення, і обережно поклала перед нею. Зоря ввічливо подякувала, і взявши перерву в розмові взялася до їжі. Я теж стала колупатися виделкою у своїй, але апетиту вже не було.

— То як він тобі? — Запитала Зоря, і лише з її погляду я зрозуміла, про що мова.

— А звідки ти знаєш? — З острахом запитала.

— Тху, а як інакше? Ти живеш в його будинку. Та й твій погляд про все говорить.

— Правда?

— Та не хвилюйся ти так. Це ж нормально. Ви дорослі люди. І нічого поганого в цьому не має.

— Але ж це гріх!

— Хіба кохання може бути гріхом?

— Але ж він ще не розлучився!

— Вже всі знають, думаю, і Бог також. Що вони з Світланою давно не пара, їм залишилися документи та інші бюрократичні дрібнички. Але не думаю, що через це слід хвилюватися.

— Але ж я можу завагітніти?

— Ти ще не готова стати мамою? Ярослав не обережний в цьому плані? Ти ж знаєш, що є жіночі контрацептиви? Можу дати номер хорошого лікаря, сама до неї ходжу.

— Справа не в цьому, — мовила зробивши ковток води, намагаючись заспокоїтися. Бо розмова зайшла кудись геть в інтимне русло.

— Тоді про що ти? — Дивлячись з цікавістю запитала мене Зоря, ніби і справді не розуміючи.

— Це ж соромно неодруженій дівці ходити з черевом.

— Чому б це?

— Зараз взагалі мало хто переймається одруженням.

— Але мене не так виховували. Я почуваю себе так, ніби порушую все чого мене вчили.

— Знаєш, нікому й діла не має бути до того, чим ви займаєтеся з Ярославом, чи навіть будь-ким іншим. Це виключно ваші справи.

— Я б не хотіла, щоб ти, ну, обговорювала це ще з кимось.

— Ми ж подруги, я ніколи не вчиню так, до того ж, ти ж не думаєш, що я пліткарка.

— Ні, звісно ні, ти справді вважаєш мене подругою?

— Я б цього хотіла, бо ти дуже світла. І є у тобі, щось особливе. А ще знаєш, я думаю, що ти заслуговуєш бути щасливою з Ярославом, як ніхто інший!

— Дякую!

— Давай замовимо ще десерт, — чи то розмова вичерпалася, чи то Зоряна її перевела навмисне. Але було приємно знати, що я тепер маю подругу, справжню і щиру. Бо Зоря могла бути лише такою.