Лілея

Не дивлячись на те, що прокинулася серед білого дня почувала себе втомленою і розбитою. А від головного болю та ломоти у тілі не рятувало навіть велике зручне ліжко.

Згадати, що сталося напередодні, та де я знаходжуся саме зараз було неможливо, бо мозок вперто робив спротив. Попри все це я силилася встати і змушувала працювати голову. Паралельно більш детально оглянула кімнату — велику простору та світлу, з сірими льняними шторами та кількома яскравими картинами на стінах.

Мене відволік шум, бо якось дуже несподівано до кімнати зайшов високий чоловік, і всі думки раптово і чітко стали на свої місця. А ще я відчувала як голова, що і так добряче боліла зараз просто розколюється.

— Що ти тут робиш?

— Доглядаю тебе!

— А якого біса тут роблю я?

— Ти що, геть память втратила? Забула як скочила під колеса мого авто? Чи ти збожеволіла?

— Сам ти збожеволів! — Я відчувала як лють вирує в нутрі, і дуже хотіла відповісти ще щось, але так і не змогла знайти слів. Зате чоловік примружився і дивлячись мені просто в очі виплюнув:

— Здається ти затикаєшся лише у двох випадках — коли непритомнієш, і коли тебе цілують.

Я аж рот розкрила від несподіванки та люті, але він не дав мені нічого сказати, бо швидко продовжив.

— Я прийшов не прирікатися з тобою, а запитати, як твої справи, і до речі за дверима чекає лікар.

Я відчула як червоніють щоки від сорому за те, що наші прирікання, та мою грубість почула третя особа.

— Не треба мені ніякого лікаря, — заперечила я. — Я хочу просто піти!

З цими словами я зробила натужне зусилля, щоб встати з ліжка, але твердо стати на ноги так і не вдалося. Якась невідома сила повела мене в бік, і якби не сильні руки цього зловісного незнайомця, я звалилася б просто на підлогу.

— Так, звісно, я вірю тобі на слово, але все ж наполягатиму на повторному огляді. Щоб потім точно не було претензій з твого боку.

— Окрім того, що ти мало не розплющив мене по асфальті, які ще можуть бути претензії.

— Чудово, що в тебе не зникло почуття гумору, а тепер роздягайся, бо лікар бере кругленьку суму і оплату просить погодинну. Не змушуй мене і

його чекати.

Тим часом до кімнати зайшов високий сивий, але ще повний сил чоловік. Він мовчки поклав свою сумку, що від вмісту тріщала по швах, і продовжував стояти в очікуванні.

А я мовчати не могла, бо стояла в кімнаті з двома чоловіками, і мене просили роздягнутися.

— А можете вийти, — звернулася майже в молитві до молодого чоловіка, що навіть погляду не відвів. Він, навпаки, здається очікував чогось.

— Ти до смішного дурнувата! Чого я там не бачив?

Я впевнена він так і стояв би не ховаючи погляду, якби його мобільний не почав дзеленчати, і він беручи трубки не скривився б і не вийшов.

Лікар швидко і без зайвих рухів та слів оглянув раніше оброблені рани на колінах, долоні, лобі. Поставив кілька питань і констатував, що в мене струс мозку, і якийсь час слід дотримуватися ліжкового режиму.

Лікар зібрався і зник так само швидко як і з'явився. І залишившись знову на одинці я зрозуміла всю абсурдність даної ситуації. Зараз мені найбільше хотілося притулитися до завжди розуміючої та коханої матері. Але вона мертва.

— І чому ж вона залишила мене на поталу цьому жорстокому світу? Краще б я вмерла разом з нею, або геть не народжувалася. Хіба я така немічна маю право на існування?

Мої картання зупинилися в момент коли до кімнати знову зайшов незнайомець. На обличчі була неприхована злість, але він на противагу виразу, спокійним голосом мовив:

— Мені шкода, що все так сталося, і що в тебе струс.

— Не хвилюйтеся з цього приводу, я не завдам вам клопоту. Я поїду в рідне село, подалі від цього клятого міста.

— Ви, мабуть, погано почули мене і лікаря, у вас струс мозку. Вам не можна нікуди йти. Принаймні поки вам не стане краще.

Я була геть розгубленою.

— І що ж ви накажете мені робити? В мене немає грошей на те, щоб залишатися в місті.

Він мовчки дивився на мене, і я продовжила:

— Грець з тим струсом. Я вирішила, поїду! Недаремно ж кажуть, що вдома і стіни лікують.

— То хай вас лікують стіни цього будинку, якщо вам так завгодно. Бо я наполягаю, щоб ви залишилися тут.

Я в німому подиві вилупилася на нього, в мені змішувалися почуття ніяковості і люті на себе за свою безпомічність.

— І якщо ви вже залишитеся тут на невизначений час, то чи не могли б ми перейти на більш неформальне спілкування, і чи міг би я дізнатися ваше ім'я?

З усього, що сказав цей чоловік, я зрозуміла лише, що йому хочеться знати моє ім'я, і коротко випалила:

— Ліля!

Він ще мить дивився на мене ніби чогось чекаючи, потім ствердно хитнув головою.

— Ок, а мене звати Ярослав. Не можу сказати, що дуже приємно познайомитися, але враховуючи обставини, все могло бути гірше.

Він вже майже зачинив за собою двері перш ніж наостанок сказав:

— До речі у вас дуже незвичайне… Квіткове ім'я!