Лілея

— Чому?

— Та я ж казала, — виправдовувалася дівчина, і це було щирою правдою.. Хто ж винен, що я не послухав, і легковажно відкинув її слова. Хто ж винен, що я того козла другом рахував, а він приносив компанії самі лише збитки та розтрати. Але зараз було важливим інше. Ліля, мусила зрозуміти, що не має терпіти коли її кривдять, а мусить стояти за себе та кликати на допомогу.

— Вибач, я не хотів кричати, просто цей сучий син… Я забагато йому дозволив. Але все вже у минулому.

— Він не встиг нічого зробити, — вкотре намагалася чи то виправдатися, чи то переконати мене.

— Я знаю, якби він зробив щось з тобою, то його б в перед ногами винесли з мого будинку.

— Ти ж не серйозно зараз? — З острахом запитала Ліля.

Я змовчав, і добре, що вона не сприймає це серйозно. Ще не вистачало, щоб вона боялася мене.

— Люба, ти мусиш навчитися відстоювати себе. Бо у світі повно наволочі схожої на Мирослава, а я буду не завжди поруч, — вона глянула на мене своїм янгольським поглядом і я побачив надію.

— Ну ходи сюди, я обійму тебе, і обіцяю, що він ніколи більше не торкнеться тебе, і не зявиться у твоєму житті.

Дівчина непевно обійняла мене у відповідь, але швидко відсторонилася. Вона все ще була в червоній вечірній сукні, яку замінила після інциденту, бо біла виявилася безнадійно зіпсована вином.

Вона стояла в очікувані чогось за якийсь крок від мене, а я не міг відірвати погляду. Все ж зміна іміджу пішла дівчині на користь, а наявність макіяжу робила її просто ідеальною, та найбільше мій погляд притягували її губи, на яких ще залишився тонкий шар червоної помади.

В середині пришвидшено застукало. Невже я все ще реагую як недосвідчений юнак. Вже й забув як це буває. З гіпнозу вивів її голос, здається вона перепитує вже вдруге.

— Пробач, що?

— Я запитувала за виставку. Та чи встигнеш ти завтра до початку?

— Я навіть не сподівався на таку авдиторію, і не міг уявити, що маємо стільки талановитих людей. І всім їм тою чи іншою мірою потрібна допомога в самопрезентації.

— Стосовно того чи встигну не знаю, але я спробую. Чесно відповів, бо і справді не знав, що подарує завтрішній день та новина про звільнення Мирослава. Бо я вирішив, все тримати в таємниці поки він не приїде, а якщо він вже тут, то нема сенсу приховувати, що Мирослав лайно собаче, а не людина. Він не соромився обкрадати мене та робити “добру репутацію” моїй компанії поза моєю спиною, то що ж мене стримує від відкриття правди?

Ліля все ще стояла поруч, ніби очікуючи, що я винирну з роздумів, щоб щось сказати чи запитати.

— Ліль, чому не йдеш спати, день сьогодні був для усіх прекрасним, а для вас із Зорею ще й важким.

— Та якось мені в середині… Не хочеться спати. Може складеш мені компанію за нічним чаюванням?

— Аякже, звичайно складу, лише замісь чаю пропоную випити чогось трохи міцнішого.

— Я лише піднімуся, щоб зняти туфлі.

— Роззувайся тут, підлога тепла, не застудишся.

— Мені ніяково, — тихо зізналася дівчина.

— Яка ж ти сором'язлива. Ну давай я тобі принесу капці?

— Не треба, ходімо краще до кухні!

— В мене є краща ідея, давай у вітальню, там здається вже прибрали і забралися, а ще там затоплений камін, буде тепло і затишно.

— Мені подобається там, я інколи люблю почитати біля каміну.

— Запам'ятаю це, і замовлю туди додаткове освітлення.

— Але ж там вдосталь світла. — Заперечила Ліля у своєму репертуарі, з нотками наївності і викликом одночасно.

— Краще скажи, що будеш пити?

— Вино? — непевно запитала, і глянула на мене з таким само запитальним поглядом.

— Якщо дозволиш я оберу за тебе! — У відповідь вона ствердно хитнула головою і пішла у вітальню.

Коли я зайшов з пляшкою червоного і двома келихами, що мелодійно дзвеніли, Ліля вже сиділа на дивані закутавшись з ногами. Отже, все ж роззулася, і як підтвердження тому непримітно стояли її туфлі, виблискуючи в полум'ї каміна.

— Ти змерзла? — і навіщо запитую? Коли за вікном вже котру годину ллє як з відра.

— Трохи, — чесно зізналася дівчина.

— Я зараз ще трохи підкину в камін.

— Дякую.

За якусь хвилину ми обоє ніяково сиділи, вона на дивані, а я вмостившись на білий м'який килим на підлозі, і хоч дівчина наполягала, що може посунутися, мені тут було і справді зручно, та і відстань між нами була куди безпечніша. Вино виблискувало в келихах, а в моїх думках було неспокійно, я думав про Лілю, точніше я фантазував про неї. Так відверто та безсоромно, а вона ж зовсім поруч. Чому тримаюся як хлопчик, чому стримуюся. А в середині все палає. Я знаю відповідь, і вона чітко спливає в моїй голові. Перш ніж Ліля порушує тишу. “ Бо вона дівчина не для втіхи, з такими одружуються і створюються міцні шлюби”.

— То що ти робитимеш з Мирославом?

— А що з ним робити? Він сам вирішив свою долю, хай котиться по світу, а я вже подбаю, і зроблю так що ні одна порядна людина не візьме його до себе навіть підлогу мити.

— Ви ж друзі! — І побачивши мій погляд дівчина квапливо виправилася, — були друзями.

— Ніщо під небом не вічне, ні людина, ні звір, ні тим паче дружба.

— А як щодо шлюбу? — Вже трохи захмелілим голосом спитала Ліля.

— Я думаю шлюб найчастіше руйнується через смерть яка забирає когось з партнерів, або через зраду.

— А як же ж все інше?

— Я думаю, що все можна разом пережити, якщо є кохання. Але якщо є зрада, то кохання або не було або воно скінчилося.

В кімнаті знову запанував звук потріскування дрів у каміні, яке не порушувало нічого окрім власного дихання та серцебиття.

— Може спати? — Зрештою запитав.

— Й на правду час, бо година пізня, а зранку ще є справи, перш ніж цей будинок знову відчинить двері для митців.

Ліля встала, і нетвердою ходою пішла до сходів, вона залишила в хаосі лежати плед на дивані, і порожній келих.

— Давай проведу, — і не чекаючи дозволу пішов слідом. Я знав, що не мав цього робити, знав, що там нагорі одна іскра, і мене вже нічого не спинить.

Я стояв біля її дверей і її очі дивилися на мене, і цей погляд був іншим, та не від вина.

— Поцілуй мене! — майже шепотом з явним тремтінням у голосі попросила Ліля.

— Я не зможу спинитися.

— І не треба… Я люблю тебе, хіба цього замало?

Я з запалом та пристрастю цілував її, і так хотів сказати, що моє серце рветься від кохання до неї, але чи міг я гарантувати їй безпеку її серця? Чи міг обіцяти, що ніколи більше не розіб'ю його, і не змушу страждати?

Хай краще я німо зненавиджу себе та клястиму решту життя, та залишу шпарину для своїх виправдовувань. Перед ким? Та Лілі, якщо я її скривджу, вже точне вони не будуть потрібні, тож явно для себе.

Та зараз я зроблю все для того, щоб вона відчувала мене кожною клітиною, щоб насолоджувалася, і щоб отримала все на що заслуговує. Її тіло таке м'яке, п'янке і гаряче, відкликається на кожен дотик, часом шукає моїх губ. Я можу зробити її щасливою в цьому моменті, і зроблю все щоб це щастя було повним.