Лілея

Надвечір втомлена та геть розгублена Ліля прийшла додому, вона вже тиждень ходить селом шукаючи роботу. Вишня хоч село і не мале, але роботи для дівчини так і не знайшлося, і зараз вона була мало не у відчаї. 

Їй добре жилося поки була жива мати, і дівчина геть не нарікала на те, що останні роки та сильно хворіла, і майже не могла пересуватися самостійно.

 —  Зате вона була жива, — подумала Ліля.

В старому сільському будинку без чоловічих рук все було хлипким та старезним, але дівча любило цей дім, бо в ньому зберігалися рідні запахи, що викликали спогади ще з дитинства, де вони з мамою робили все разом: ось готують, ось мати вчить її вишивати хрестиком, а коли бідна Ліля геть переколола голкою руки, Омела пригортає ніжно до материнського плеча, і тішить дівчину, запевняючи, що все в неї ще вийде!

Сама ж Ліля в дитинстві була чи не постійним об'єктом для насмішок та знущань, але ближче до випускного гормони взяли своє і гидке каченя, як вона сама звала себе, перетворилося на прекрасну Лілею. Її почали помічати однолітки, з нею чи не вперше за все її життя захотіли дружити, і дівчина радо б вступила у світ підліткового максималізму та першого кохання, але матір забирають до лікарні просто з роботи —   швейного заводу, де та працювала довгі роки.

Вердикт лікарів шокував ще більше:

—  В неї хворе серце, потрібна операція інакше її час закінчується.

Звісно таких грошей простій швачці було взяти нізвідки, а звернутися до батька не могла, бо той загинув коли їй було лише вісім.

Тож довелося дивитися як день за днем слабне мама, і як рушиться їх щаслива ідилія.

З смерті найдорожчої для неї людини минуло вже сорок днів, які вона як і належить, оплакувала та носила траур. І хоча в душі і серці цей рубець залишиться назавжди. Але  попри відчай та невимовну самотність, Ліля мусила шукати роботу, якої в селі не було. Вона не знала де подітися, бо їй двадцять три роки, а вона опинилася біля розбитого корита. Ледве закінчила дев'ять класів, і хоч дівчина любила вчитися та тягнулася до науки і цікавих книг, з хворобою матері вона припинила навіть мріяти про ВУЗ. Грошей, що виділяла держава не вистачало навіть на їжу, вже не кажучи про ліки і навчання.

Односельчани співчутливо віталися і без осуду дивилися вслід, але ніхто не запитував чи є сили в неї все це пережити, і чи є чим повечеряти. 

Ліля перебирала альбоми з старими фотографіями, і наверталися сльози коли на неї дивилися дві пари синіх як море очей.  Ще в дитинстві їм говорили про те, що вони дуже схожі, і цю особливу схожість їм  надавали саме очі.

На вулиці стояла осінь, холодна і дощова, але в порожньому будинку знаходитися було неможливо, і тому дівчина вийшла у двір просто під дощ.

—  Що ж мені робити? — запитувала вона саму себе. 

—  Грошей залишилося на кілька місяців, а може й тижнів, якщо купувати дрова на зиму, а без них геть замерзну. 

Дівчина у відчаї присіла на мокрий дерев'яний ганок, вона геть змерзла в легкій кофтині, розтріпане вітром мокре волосся прилипло до обличчя, але вона нічого не відчувала окрім великої діри, там де раніше було серце.

Якийсь час вона сиділа у відчаї і сльози разом з каплями дощу стікали по обличчю. На вулиці стояли вже сутінки, тому ніхто не побачить її відчаю. А потім вона підірвалася мов ошпарена. 

—  Я поїду до Львова —  це велике місто, де можна почати все з початку, при цьому загубитися в натовпі. І найголовніше, там ніхто не знає ні мене, ні мого батька. 

Вона повільно підвелася все ще не відчуваючи ні холоду, ні спокою, але рішення прийнято, і змінювати його немає сенсу.

Якщо ти читаєш книгу і тобі подобається, зроби автору приємно - постав лайк та напиши свою думку. А щоб не пропустити оновлень - підпишися!!!