Лілея

За минулі два дні в моєму житті відбулося більше подій ніж за всі попередні двадцять два роки. Я покинула рідне село, залишила минуле життя, і без мети, грошей і мрії поїхала в прекрасне місто, про яке багато чула, яке мені снилося, але в якому не була ще жодного разу.

Серед глухої холодної ночі я лежала в старій легкій нічній сорочці, мене пробирали дрижаки, а в голові крутилася купа думок, але я була щаслива тим щастям, яке охоплює людей, що йдуть на зустріч чомусь новому і невідомому.

Не довго думаючи і майже не зважуючи своє рішення, я зібрала невелику дорожню сумку — стару і пошарпану від часу, і вирушила в дорогу; в новий світ, який раніше був закритим для мене.

Старенький автобус віз мене з рідного села голосно стукаючи та торохкочучи. Разом зі мною їхало кілька односельців, що час від часу кидали косий погляд на мене та стареньку торбу поруч. Те ж саме я відчувала спиною, де сиділа знайома на вигляд, але не за іменем бабця. Ніхто не вітався, не намагався щось запитати і я була рада цьому, бо і їх колючих поглядів вистачало, щоб я почувала себе незручно і ховала очі в підлогу.

Нарешті за кілька годин автобус таки в'їхав до Львова. Спочатку кілька кілометрів шосе з щільними рядами транспорту і пасажирами, які як і я хотіли потрапити до Львова. А потім жилі квартали з перехожими на тротуарах, але замість того, щоб милуватися архітектурою і розглядати нове цікаве місто, я згадувала свою стару оселю. Як позачиняла усі двері, в хату і до літньої кухні, в стайню, де уже давно не було корови, бо кілька років тому, коли з грошима стало геть скрутно, були змушені продати і її.

Тоді зачинила хвіртку на старий навісний замок, який давно поїла іржа. Хоч дерев'яний паркан був такий трухлявий що, здавалося найслабкіший вітер легко похилить його до землі. Але це мене не лякало, бо в хаті, де я провела все своє свідоме життя, ніколи не було нічого ласого для злодія, а коли померла мати стало геть пусто і нічого цінного окрім спогадів, що навіюють сум і сльози не залишилося. Отож я глянула на хатину, наче прощаючись зі старим життям і швидко пішла до зупинки, більше не оглядаючись.

Львів, як завжди стверджували люди з телевізора — культурна столиця України, і справді з порогу виклав свої архітектурні принади. Ми приїхали на вокзал, де також прибувають і потяги з усієї України та навіть із-за кордону. Одні люди із багажем забігали у величну споруду вокзалу, боячись запізнитися на свій поїзд, а інші вибігали, прямуючи далі до місця призначення. Масштаб міста мене вразив, так само як і дивний, не дуже приємний запах. Невже так пахне велике місто?

Більше не зволікаючи пішла до найближчої лавки. Руки боліли від важкості дорожньої сумки, а плечі затекли від невеликого, але набитого рюкзака. Зручної валізи з колесами у мене не було, а речі брала майже всі, щоб не довелось повертатися.

Коли побачила юрбу циган, рефлекторно притисла до себе маленьку сумочку, де були найцінніші речі: гроші, документи і телефон. Згадалось як в школі дівчата розказували історії, коли цигани за допомогою гіпнозу змушували людей віддавати всі гроші та цінні речі.

— Можливо, мені не варто залишатися поблизу вокзалу, — вимовила тихо собі під ніс.

І не дійшовши до лавки, я пішла на трамвайну зупинку. Одразу прибув трамвай, де було написано “Центр”. І я ледве втягнувши сумку таки сіла в нього. Людей було небагато, мабуть, транспорт їздить тут регулярно. Біля кабіни водія була табличка, де було вказано ціну. Я одразу купила квиток і знайшла зручне місце.

Тут справді милі будинки, як на фотографіях, і навіть ще гарніші. На жаль, жодного разу так і не вдалося сюди потрапити, навіть на екскурсію з класом. Якось завжди це співпало з невдалим періодом у житті. То смерть батька, то протікала стеля і гроші потрібні були для ремонту.

— Наступного разу обов'язково поїдеш, — казала мати, ніжно пригортаючи до себе.

Знову спогади про маму виринули і захотілось пустити сльозу, але стримувала себе з усіх сил, — не місце тут щоб плакати. Одразу мою увагу привернув до себе готичний костел Ольги і Єлизавети. Милозвучний, чіткий жіночий голос озвучив назву зупинки. Такий великий і гарний, треба якось знайти час і прогулятися сюди, щоб без поспіху все подивитись, і зробити кілька фото з середини. Далі мовчки милувалась львівським старовинними будинками, деякі з них були дуже вдало реставровані, а деякі - трохи занедбані, або поросли в'юном, що надавало місцевості особливого шарму, навіть якогось романтизму. Цікаві люди гуляли вулицями, в селі таких не зустрінеш, усі якісь однакові. А тут такі різноманітні і багато іноземців, наче в іншу країну приїхала, а не просто в обласний центр.

На черговій зупинці увійшла жінка у світловідбиваючому жилеті і підійшла до мене. Я не одразу зрозуміла що це контролер, бо була зачарована виглядом у вікні.

— Доброго дня, ваш квиток, будь ласка, — промовила, показуючи жетон.

— Так, — я отямилася і почала шукати його у сумці, — прошу, — дістала і гордо вручила їй.

— Він не закомпостований, ви повинні закомпостувати квиток, щоб він був дійсним.

— Я не знала, — в горлі пересохло, одразу помітила компостери по всьому трамваю, яких відразу наче і не було тут.

— За це передбачений штраф — 100 гривень.

— Я не знала, — знову повторила у відчаї.

Але вона не зглянулась на мене і почала виписувати штраф.

Контролерка пішла далі, а я тримала у руці квитанцію і мало не плакала. Ну як так по дурному можна було втратити 100 гривень, краще б у кафе пішла і щось смачне поїла. Голод уже давав про себе знати, але я вперто ігнорувала його.

Чергова велична будівля заворожила мене. Це ж Оперний театр, впізнала я, і мало не закричала від щастя, але посмішки сховати так і не зуміла. Колись так мріяла про Львів, що на заставці телефону довгий час стояв символ міста. Значить уже центр, варто виходити.

— Зупинка “Вулиця Підвальна”, — почулось у динаміках.

Звідти я попрямувала на площу Ринок, старовинну частину міста, і тут Львів відкрився новими ароматами. Запашна кава і солодка випічка так манили мене, що я не втрималась і таки купила собі булочку. Присіла на лавці і смачно перекусила.

Таки, вже давно треба було взятися за пошуки квартири. Я відкрила перший ліпший сайт, що пропонував пошук житла у Львові і почала гортати. Оголошень дуже багато, тому думаю, що швидко щось підберу.

Тут приваблива ціна, але страшний ремонт, а тут дуже хороші умови, але ціна захмарна. Я дзвонила туди де більш менш підходящі варіанти, але мені не щастило, то вже не актуально, то заїжджати через два тижні, то ще щось. І ось трапився ще один хороший варіант: гарні умови, новий ремонт, побутова техніка усе є, але ціна не вказана.

Я, не гаючи часу, зателефонувала і подумки молила, щоб хоч цей варіант підійшов.

— А яка ціна? — запитала в чоловіка на тому боці дроту.

— Ти приїжджай, поглянеш, а там і домовимось. Квартира моя, тому багато не візьму.

— То можна подивитися просто сьогодні? — уточнила про всяк випадок.

— Так, в будь-який час, я зараз вдома.

— Добре, яка адреса?

— Надішлю в повідомленні.

— Тоді до зустрічі.

В карті на телефоні знайшла маршрут громадським транспортом і попрямувала на зупинку, неподалік в центрі. Сил тягнути за собою важкі речі уже не було, тому коли побачила вивіску “камери схову” вирішила залишити хоча б сумку там. Не знаю скільки мені ще добиратися, а руки вже відвалюються в прямому сенсі цього слова.

З важкістю знайшла зупинку, яку проходила кілька разів, аж поки не побачила як там зупинився автобус і вийшли люди. Значить це тут. І я присіла очікувати свій транспорт.

Я їхала в маршрутці мріючи про те, як класно буде жити у Львові, серед всієї цієї краси. Аж тут схаменулась, коли ж мені виходити. Глянула на карти і було важко зрозуміти, тому я запитала водія.

— Дівчино, вам потрібно було вийти одну зупинку тому. Тут не можна зупиняти, але я тобі зупиню, а ти швидко виходь. Пішком трохи пройдешся у зворотньому напрямку, це хвилин п'ять.

— Дякую, — кинула йому, вистрибуючи мало не на ходу.

Ноги самі мене несли, так багато пішки я давно уже не ходила. Нарешті на будинку я прочитала потрібну мені вулицю і номер. Навіть під'їзд той що треба.

Я набрала на домофоні номер квартири. Через кілька секунд почувся голос.

— Заходь, відкриваю.

І я зайшла.