Лілея

Два тижні я жила в хостелі, і бігала по співбесідах, а в проміжках між цим усім заповнювала анкети на сайтах про роботу. Але всюди чула відмови. І ось сьогодні мені подзвонили, і повідомили, що вони розглянули моє резюме, і просять прийти на співбесіду. Трохи погуглила і виявилося, що це досить модний у Львові нічний клуб. Мені потрібна була ця робота, тому порившись у своїх — пожитках, я обрала найулюбленішу річ — лавандову сукню до колін з трьох четвертним рукавом — яку ще два роки тому подарувала мені мама на день народження.

Спогади ненадовго вирвали мене з реальності, тому вийшовши з хостелу і глянувши на годинник я поквапилася, бо часу було в притик. На вулиці дув вітер, і розпущене волосся забивалося до рота і пушилося.

На місці я опинилася з невеликим запізненням, але мене вже очікували, і охоронець попросив слідувати за ним і провів мене довгими лабіринтами коридорів до затишного та світлого кабінету. В кріслі розкинувшись сидів чоловік середніх років в костюмі та краватці з ананасами.

Я ввічливо привіталася, і він посміхнувся та попросив сідати навпроти.

— Можете звати мене Дімою, я власник цього закладу, — сказав чоловік голосом більш єлейним ніж потребувала ситуація.

Він встав з сірого офісного стільця і обійшовши масивний стіл опинився надто близько.

— Нагадай, як я можу до тебе звертатися.

— Ліля. — Я намагалася дивитися на чоловіка, але через його ріст довелося незручно задерти шию.

— Ти ж прийшла стосовно вакансії офіціантки, якщо я не помиляюся?

— Так, все правильно!

Він дивився просто мені в очі, і був занадто близько; мені стало геть ніяково.

Чоловік ретельно оглянув мене з голови до ніг, і навіть здалося, що зараз він скаже, щоб я встала і покрутилася.

— Що ж, думаю ти можеш спробувати. Візьмемо тебе спочатку на випробувальний термін, а там, якщо тобі все підійде залишишся.

— Справді? — Я не могла повірити своєму щастю.

— Так, але ти ж розумієш, що це робота в нічну зміну?

— Я знаю про це, і мене цілком влаштовує такий графік.

— Тоді чудово, завтра можеш починати. Форму тобі дасть адміністратор, і розповість про дрібниці, до неї ж звертайся за деталями.

В той день я мов на крилах поверталася додому, і навіть не підозрювала, якими насправді виявляться умови праці.

Але вже дуже скоро разом з практикою в обслуговуванні гостей, та деталями роботи почалися перші підозрілі речі та неприємні вимоги. То робоча форма непристойно коротка, то клієнти розпускають руки, а скарги керівництву згладжувалися нейтральними словами типу:

— Нічого страшного, або ти ж розумієш, що це нічний клуб тут різний контингент. Але вони нічого тобі не зроблять. Ну подумаєш трохи помацають. І взагалі ти повинна радіти, що чоловіки звертають на тебе увагу.

І я швидко, звикла до життя коли день замість ночі, і до того, що майже всі відвідувачі чоловічої статі дивляться на тебе як голодний собака. Але за життя потрібно було чимось платити, а я так раділа новій маленькій, але зі свіжим ремонтом квартирі, що просто не могла собі дозволити втратити ще й цю роботу. Поволі я звикла до всього, і до голосної музики і до залицяльників на підпитку, від яких просто вивертало.

Якось увечері, коли клуб був ще майже порожнім, зайшов залитий чоловік. Його поведінка та погляди мені відразу не сподобалися. Він замовив келих елітного віскі, і попросив зробити музику голосніше. А після третьої склянки і взагалі почав розпускати руки, тому я щосили намагалася звести контакт до мінімуму. Зараз в залі знаходилися тільки бармен, діджей, що робив мікси на вечір, я, та ще один мій колега, який обслуговував приватні кімнати з гостями для яких гроші ніколи не мали значення. А зміна більшості колег мала розпочатися лише за годину — в розпал вечора.

Неприємний гість робив все нові спроби завести розмову чи навіть відверто приставати, але я вперто ігнорувала і намагалася присікати всі ці випади. Та коли принесла йому рахунок, чоловік грубо схопив мене за руку, і не втримавшись на ногах я впала просто до нього на коліна. Даремно намагалася вирватися, бо він міцно тримав і точно що не мав наміру відпускати. Від нього тхнуло тютюном, перегаром та потом.

— Відпустіть, що ви робите? — А тим часом його рука опинилася під моєю спідницею, і я запанікувала. Щосили штурхнула його вільною рукою, і почала голосно лаятися. Але він все не відпускав. Аж поки на шум не прибіг офіціант, якого здається звали Андрієм.

— Що тут відбувається? — запитав рятівник.

— Нічого особливого, відповів геть захмелілий і хамовитий відвідувач, все ще не дозволяючи мені встати з його колін.

— Ліля, вставай і займися своїми справами! А ви шановний, будь ласка, не розпускайте руки до персоналу, це перечить правилам нашого закладу.

Мене з неохотою відпустили, і я розгублена, збентежена та засоромлена вийшла на вулицю, щоб заспокоїтися. І привівши думки до ладу пішла до Дмитра, щоб розповісти, про ситуацію. Я не знала, що він мав зробити, але таки мав щось вдіяти, щоб подібного ніколи і ні з ким не повторювалося. Але спочатку я зайшла, до вбиральні, щоб вмити заплакане обличчя та витерти чорні розводи під очима.

— Ну ти глянь. Тобі ще не набридло бігати до мене через всякі дрібниці? Ну і що з того, що ти трохи посиділа в того джентельмена на руцях.

— Та ви не розумієте, — заперечила я. — Він мені під спідницю свою руку запхав.

— А що ти хотіла? Ти ж прийшла працювати в нічний клуб, а не в жіночий монастир. І взагалі ти чи дурна чи придурюєшся?

Мене знову принижували, а я мовчала, бо не мала що сказати. Та і що я собою являю, щоб заперечувати?

Тим часом вже добряче червоний від люті Дмитро продовжив:

— Ти справді не розумієш чого можуть хотіти від тебе чоловіки? Чи ти просто ціну собі набиваєш? Ти ж тут працюєш не перший місяць, і невже не розумієш як справи робляться? Раджу тобі, навіть не як керівник, а просто як добрий знайомий — ламайся та недовго. Бо в тобі ж нічого особливого, ні фігурки, ні шарма. Мордочка звісно непогана, але розумом геть відбита.

Я стояла мов приклеєна, і намагалася збагнути зміст сказаних слів. Чоловік продовжував щось говорити, але я все ще не розуміла.

— Чи ти не доганяєш, що якщо зараз впустиш свій шанс, то на завжди залишишся другосортним товаром. А місце таким на трасі. А тут елітний заклад, а там глянь і охмуриш якогось довбня, може і жениться. Це вже залежить від твоїх здібностей.

По моїх очах і міміці можна було чітко зрозуміти, що до мене, нарешті, дійшов зміст усіх раніше сказаних, цим безсоромним чоловіком, слів.

Я відчувала як вся трясуся, але видавила з себе посмішку:

— Дякую, я вас зрозуміла, — відповіла тремтячим голосом. І швидко вийшла. Я майже бігла до виходу, щоб вдихнути вечірнього повітря, щоб дати волю почуттям. Всю дорогу я навіть не дихала, щоб з видихом не випустити сльози і біль.

— Ну чому все це відбувається зі мною, чому? Чим я завинила перед Богом, за що Він мене так карає? Чи скінчиться коли-небудь ця чорна смуга? І коли вже почнеться омріяне щасливе майбутнє?

Я йшла не розбираючи дороги, не бачачи білого світу за сльозами. Але я твердо вирішила, що це була остання спроба прижитися в великому місті. Просто зараз прийду до дому, зберу речі і поїду у своє маленьке село. Хай без роботи, хай без перспективи. Краще вже померти з голоду, ніж так жити.

Місто горіло і переливалося вечірніми вогнями ліхтарів, і я навіть не одразу зрозуміла, що сталося, коли очі засліпило особливо яскраве світло, але в іншу мить щось штурхнуло мене у бік, і я опинилася обличчям на асфальті, ще не до кінця вибравшись з своїх гірких роздумів про життя.