Лілея

Якби знав, що люди в селі так важко живуть, може б мав до них трохи більше поваги. Бо виявилося погані дороги і вода в колодязі то ще квіточки.

Коли Ліля заснула я вирішив, що мушу приготувати бодай щось на обід. Але в хаті не виявилося нічого їстівного окрім початої пачки цукру, солі та якоїсь крупи. Тихенько вийшовши з хати, я розпитав людей як знайти магазин, але ближчим виявився ринок, хоча відверто кажучи просто торгувало кілька бабць біля дороги. Там купив овочів, і фруктів і навіть м'яса. Хотів курку на бульйон, але чомусь вона виявилася занадто худющою, в магазині кури виглядали геть по іншому. Зрештою взяв шматок м'яса, і радів, що вистачило готівки. Бо ж картками тут ніхто не розраховується.

Наступним квестом виявилося розпалити піч. Ніби і дрова знайшов, і куди класти їх зрозумів, але підпалював, а вони все не горіли.

Ліля прокидалася кілька разів, але попивши води знову засинала.

Зрештою прийшла хресна Лілі, яку як виявилося звали Уляна. Вона посміялася з моєї незграбності, але все ж допомогла. Поки ми готували в чотири руки, вона все нахвалювала мої вміння готувати. Потім багато розповідала про своє життя, про свого нині колишнього чоловіка, від якого зосталося четверо дітей. І мені по людськи стало шкода і цю жінку і її дітей. А яке в них може бути майбутнє ось тут? Але жінка любила своє село, і з її слів навіть не думала кудись їхати.

— А куди я з рідного дому? Тут і батьки мої поховані, і брат. А діти? Вони ж тут в школу ходять. Он Андрусик хоче трактористом стати.

— О, тітко Уляно ви все ж таки прийшли. Пробачте… — ще з порогу почувся слабкий, але щирий голос Лілі.

— Яка ж я тобі тітка? Чи ти вже геть в місті свому забула, що я тебе перед Богом на руках тримала. Зараза мала.

І з цими словами дві жінки розсміялися і міцно обійнялися.

— А ти чому не в ліжку, — запитала Уляна.

— Та мені вже краще. І жар наче спав.

— То сідай їсти, ми тобі тут з … Як тебе?

— Ярославом, — підказав я.

— Загалом цей парубок гарно готує, тож придивися. Але спочатку сідай їсти.

За столом знайшлося місце й для мене, хоча спочатку я мав намір дати можливість поговорити Лілі з хресною. Але мене не випустили, і мало не силою всадили за стіл. Так до обіду мене ще в житті не припрошували.

— То як ти назавжди до дому?

— Ні, — відповів я за неї. — Вона, той во, за зимовими речами приїхала, а я ось приїхав за нею, а вона й захворіла.

Ліля німо дивилася на мене, а я поглядом намагався все пояснити, але з її лиця було видно, що в мене погано виходило.

— А то все через повітря, бо брудом дихаєте у вашому місті. І не дивись так на мене я ж правду кажу.

— А ви як, як діти?

— Та що я? В мене тут все однаково, і нічого нового не розповім. Мої шибеники сумувати не дадуть. А повиростали як. Ти краще розповідай, як тобі Львів? Ти ж знаєш, я так туди жодного разу за життя й не виїздила, хоча ніби і живемо не далеко. А що мені там робити? На львівських панянок дивитися та соромитися з того, що я селючка забита, і що їм не рівня?

— Та, а що я вам скажу… Я по місту так і не гуляла. Велике місто, людей багато. А так все майже так само, як і тут.

— Лиш корови не гуляють вулицями — додав я.

— Ярославку, будь ласкавий, налий нам чаю, а ми поки пошепчемося.

— Так, а вам який пані Уляно?

— Та чорний звісно, а ще якісь бувають? То все хімія, фарба і барвник, щоб ти знав!

Я хитнув головою, і пішов в кухню робити чай. Хата нагрілася від печі, в ній запахло супом та вареною картоплею. Та і голос, що наповнював простір довкола зробив будинок затишнішим. Але я мушу забрати Лілю звідси. Поки вона не розповіла Уляні, та може й ще комусь, який я покидьок, поки вони її не відмовили. Я безтактно зайшов з чаєм, обірвавши чужу розмову.

— Ось ваш чай, гаряченький. А ще я купив печиво, й цукерок. Ну про всяк випадок. — Я говорив навмисно голосно та багато.

— Ти не мусив, — лише й мовила Ліля.

На її щоках зявився рум'янець, та і вигляд вона мала вже куди кращий.

— А знаєш, я подумав про те, що маю показати тобі зовсім інший Львів. — Сказав, сідаючи до столу. Хоч і розумів, і навіть по поглядах бачив, що вони б воліли продовжити свої балачки вдвох. — Ну знаєш той, що описують в книгах, оспівують в піснях і змальовують художники.

Романтичний, історичний…

— Ба, Ліль глянь який в тебе залицяльник. Я б на твому місці погодилася.

— Та який він мені залицяльник, так одна назва. — Зі злобою, але зовсім тихо прошипіла Ліля. Вона не дуже розуміла, що відбувається.

Якийсь час всі мовчки сьорбали свій чай, і без апетиту жували сухе печиво.

— Ліль, мені шкода, що ти так рано пережила смерть матері. — Зрештою порушила тишу Уляна. Але ти так зібралася і поїхала, і нікому не сказала.

— Не сердіться, просто я думала, що тут все так складно. Та й роботи не було.

— Та хіба я можу сердитися, я розумію, що ти вже доросла дівчина. Он яка гарна. — І вона по дитячому погладила її по голові. — Але ж я хвилювалася, могла б хоча б зателефонувати.

— Та й часу якось не було.

— Ех, молодь, завжди часу нема, сил нема, забувають. А що ж буде в старості? А я мати чотирьох дітей все маю памятати? А ти ж знаєш, що з нами ще свекруха живе, і що вона лежача. І все на мені. Та зрештою я рада, що з тобою все добре. — А ти, — і вона пильно глянула на мене, — не смій її ображати. Бо ж вона як квіточка, дуже вразлива. Та й сирота вона!

— Хресна, нащо це всім знати? — збентежено пискнула дівчина, соромлячись чи самого факту сирітства, чи навіть слова.

— А що тут такого? В тебе є я, і хай ніхто не думає, що не буде кому за тебе в разі чого постояти. Хоч я окрім слова, а в разі чого й штурхана нічим не допоможу, бо ти ж знаєш, що ми бідні як церковні миші. Бо Міша пішов, а все мені залишив, і дітей, і борги, і навіть лежачу маму. Але Бог добрий, і завжди допоможе, то роботу підкине, то дітям в школі допоможуть.

Я вперше задумався про те, як важко живеться деяким людям. І хоч мені теж не все впало на голову, та в мене була підтримка сім'ї, та й ніколи ми не бідували, щоб аж так. Але жінка теж говорила, і в голосі її не було ні злості, ні жалю, просто щирість, і чиста любов.

А ще я вперше дізнаюся деталі життя Лілі, і шкода що не від неї самої. Я й не думав, що в неї нікого нема. Уявити не можу, як їй було поховати батьків.

— Ти не думай, я ходжу на могилку матері, доглядаю. А як весна чи літо то постійно живі квіти ношу.

— Дякую, — лише й змогла мовити дівчина. Я бачив сльози в її очах.

— Чого ти дитино, ти ж знаєш мучилась вона. І сама була не рада що живе.

Тут вони обійнялися, і просто сиділи, кожен оплакував своє. А я сидів серед них як будяк серед троянд.

— То чого це ми розрюмсалися, — і Уляна глянула на годинник. Коли ви повертаєтеся?

— Я нікуди.. — почала було Ліля, але я швидко зметикував, і перебив її ще слабкий голос.

— Та ми, мабуть, сьогодні й повернемося!

— Та як це, Лілічка ж ледве на ногах тримається.

— Їхати тут не дуже довго, та і я комфортніше почуватимусь в місті, та

й по господарству там легше раду дати.

— Шкода, що не зостанетесь, але правильно нічого вам тут сидіти. Тут хай старі сидять, а ви молоді. Що вам тут? Я мушу бігти, мені на роботу треба. Але я була така рада тебе бачити.

А потім вона глянула на мене, — І з тобою Ярославе мені було дуже приємно познайомитися. Ти ж придивляйся за моєю дівчинкою, бо ж вона ще не знає як жити в цьому часом жорстокому світі.

— Обіцяю, що ока з нею не спущу.

Зрештою після палких обіймів та сльозливих прощань Уляна пішла, а важлива розмова між нами залишилася.

— Що ти там собі надумав? — з порогу почала Ліля.

— Мені дуже шкода, я багато зайвого тоді наговорив. Пробач мені!

— Але ж ти не за вибаченням приїхав, кажи, що тобі треба.

— Ти мусиш повернутися зі мною до Львова! Будь ласка!

— А чого б це?

— Бо там. Ти не розумієш, там без тебе ніяк. Мені без тебе не обійтися!

Ліля скептично глянула на мене, потім висікалася в туалетний папір, від чого і без того червоний ніс став ще червонішим.

— З чого б це ти обійтися не можеш без мене?

— Моя компанія.. Всі думають, що ти моя дівчина. І я мушу підігрувати їм, хоч якийсь час.

— Ти серйозно, проїхав такий шлях, щоб сказати мені це? Забирайся! Ти ж знаєш, що я не погоджуся. З мене досить. Хіба мало, що ти серце мені розбив? Ти вирішив ще познущатися з мене? А з своїм обманом сам розбирайся, це ж твоя ідея була.

— Ліль, зовсім ні. Пробач мені, що грав з твоїми почуттями. Але зараз буде все інакше, я обіцяю. Договір, юрист. Все що попросиш.

— Нічого я від тебе не хочу, і нікуди… І навчання?

— Що? — перепитав я не розуміючи про що це вона.

— Я погоджуся, за однієї умови.

— Все що захочеш, кажи.

— Ти оплатиш мені освіту, будь-де, будь-який вуз який я оберу.

— Ти хочеш навчатися?

— Так, я дуже цього хочу. Але обіцяй, що ти виконаєш це для мене, якщо я гратиму у твою гру.

— Ми укладемо угоду, і ти зможеш сама продиктувати юристу, що і як має бути.

Вона протягнула мені руку, і я потис її.

І все ж таки, яка вона ще дитина, але її пориви дуже шляхетні. Хай буде по її.