розрив магії веселка

Ми йшли старою покинутою дорогою вже понад годину, продираючись крізь ядучі випари, просякнуті отруйною драговинною вогкістю. Лісовий тракт тут остаточно перетворився на вузьку, затиснуту віковими коренями просіку, занурену в зловісну, сиру й холодну напівтемряву. Исполинські крони сосен-патріархів над нашими головами намертво перепліталися кострубатим гіллям, затягнутим нитками сірого моху, і практично не пропускали бляклих сонячних променів. Під ногами хлюпала чорна, масляниста багнюка, що випромінювала різкий, нудотно-кислий сморід гнилої деревини та прілого папоротьтя.

Лара безшумно ковзала правим флангом. Її обтислий костюм із вичиненої шкури лісового ящера та важкий маскувальний плащ кольору хакі — брудно-зеленого, драговинного й брунатного відтінків — майже повністю зливалися з буреломом і моховитими валунами. З-під щільного капюшона виглядали її витончені гострі вуха, постійно повертаючись у різні боки й уловлюючи найменший шелест.

Поряд із дівою весело ляпав босими п'ятами Миша-Непосида. Завдяки прокляттю невдалого експерименту божевільного чаклуна, чисті підошви малого були міцнішими за гартовану сталь, не відчували холоду багна й не бруднилися у вогкій колії. З-під легкого шкіряного жилета бешкетника його соковита червона сорочка, гаптована польовими квітами та листям, яскраво палахкотіла викличною багряною плямою серед похмурого пейзажу. Замикав нашу тактичну колону антрацитово-чорний Алик. Важкий боєць ближнього бою, закутий у масивний залізний нагрудник зі слідами нещодавньої ковальської окалини, міряв шлях упевненим і розміреним кроком, надійно утримуючи за спиною загорнуту в тканину зброю, що спочивала поверх бездонного рюкзака з ослиної шкури.

Раптом із низини, де покинута колія перетинала чорне болотце, заросле гнилим очеретом і вкрите щільним шаром слизької ряски, долинув дивний, протиприродний звук — важке, утробне квакання, змішане зі зловісним металевим скреготом.Лара миттєво зупинилася. 

Її вуха різко повернулися в бік низини.

Миша теж перестав ляпати босими ногами по багнюці.

Алик мовчки перехопив руків'я зброї.

На кілька секунд ліс завмер. Навіть шелест листя ніби кудись зник.

Потім із болота долинуло друге квакання — набагато ближче.

Прямо за курсом штурмова група зіштовхнулася з потворою.

Густу твань розірвало огидне хлюпання. На дорогу виповзла величезна гребінчаста ропуха. Вона була завбільшки з доброго племінного бугая, але її тіло здавалося неприродно важким і щільним.

Землиста шкура була вкрита слизькими бородавками, з яких сочилася липка отруйна волога. Вздовж масивної спини тягнувся потужний кістяний гребінь, розгалужений на три нерівні ряди наростів. Довгий, неприродно м'язистий хвіст укривала груба рогова луска, а вздовж нього стирчали два ряди гострих шипів.

Наймоторошнішою деталлю залишалися два масивні роги, загнуті догори й схожі на кістяну корону.

Паща чудовиська розкрилася. Два рівні ряди частих зубів блиснули між товстими губами, і замість звичайного жаб'ячого ква-ква з горла вирвалося низьке, утробне рохкання.

Разом із появою гіганта на всю просіку хлинула жахлива, ядуча хвиля тошнотворного смороду. Від істоти тхнуло концентрованим застарілим запахом драговиння, тухлої стоячої води, їдкої зеленої слизу та напіврозкладеної плоті, у якій ця потвора копошилася на дні свого лігва.

Цей густий, забійний аромат пріння миттєво забив легені, змусивши нас заходитися кашлем під своїми обладунками. Миша прикрив носа долонею.

— Фу... Вона що, взагалі ніколи не купається?

Амфібія завмерла, витріщившись на нас жовтими очима з вертикальними зіницями. Її величезні лапи напружилися, м'язи під бородавчастою шкірою перекотилися.

Земля під її вагою ледь здригнулася.

Ропуха припала до землі.

Вона збиралася стрибнути.

Саме в цей критичний момент, поки монстр завмер перед кидком, Рейн блискавично оцінив ціль. Він підтягнув важкий пояс з алхімічними інгредієнтами, і з його розпатланого волосся на мох бризнули лазурові іскри мани.

— Дивіться на основу черепа! — швидко кинув чародій. — Там кістяний гребінь слабший. Ларо, відсікай їй рухливість! Алику — під потилицю, нижче рогів!

Він на мить примружився, розглядаючи пащу.

— І не пошкодьте зуби. Вони мені потрібні.

Істота не дала вченому закінчити лекцію Земля під лапами здригнулася вдруге.—Гучно рохкнувши, вона зірвалася з місця й лавиною понеслася прямо на нас.

— Врозтіч! — гучно скомандував я, міцніше стискаючи руків'я меча, і наш загін миттю бризнув у різні боки з розбитої колії.

Потвора пролетіла рівно в тому місці, де секунду тому стояв мій паладинський танк. Не встигши загальмувати в повітрі, величезна амфібія з усього розгону вдарилася головою в исполинську смолянисту ялину біля самого узбіччя. Лунав глухий, потужний тріск, від якого здригнулася земля під моїми латними чоботами. Вікове дерево загойдалося від верхівки до коріння, і на ошалілу голову монстра бурхливим дощем посипалися колючі хвоїнки, сухі гілки та важкі розкриті шишки. Густа смола з тріснутої кори потекла великими бурштиновими краплями, заліплюючи їй очі та стікаючи по загнутих рогах. На мить усе стихло.

Поки приголомшена амфібія дико крутила головою, намагаючись оговтатися від нищівного удару, Позичальник вирішив узяти ініціативу у свої руки.

— Гей, витрішкувата квакушо! Сюди дивись! — дзвінко закричав Непосида, вибігаючи на саму середину покинутої дороги й завзятто струшуючи каштановим чубом. Бешкетник заходився щосили розмахувати своєю ухват-пращею та корчити кумедні пики. Це спрацювало миттєво. Тварюка, люто замигавши заляпаними смолою очима, сфокусувала жовтий погляд на маленькому пістрявому нахабі. Вона видала оглушливий клекіт і, скрегочучи гострими зубами, рвонула прямо на нього.

— Ой-йой! А ти швидка! — писнув малий.

Його босі п'яти замелькали з такою швидкістю, що злилися в одну суцільну пляму. Хлопець припустив по зарослій стежці на весь дух. Величезна потвора неслася слідом, люто клацаючи пащею прямо за його спиною та гатячи шипастим хвостом по кущах. Непосида вправно виляв з боку в бік, пірнав під корчі й ледь устигав ухилятися від страшних рогів , що просвистували за кілька сантиметрів від його спини. У найостанніший мить, коли ропуха вже майже наздогнала його й розкрила пащу, щоб проковтнути цілком, позичальник рибкою стрибнув у колючі хащі ожини. Істота за інерцією пролетіла повз, намертво застрягши своїм масивним тілом,намертво застрягла в густому переплетенні лоз: потрійний гребінь зачепився за товсті гілки, а роги загрузли між ними. Чудовисько люто забовталося, але тільки сильніше затягувало себе в кущі.

Важко дихаючи й відплювуючись від сухого листя, юнак сяк-так вибрався з кущів з іншого боку й одразу жалібно заголосив на весь ліс, обмацуючи себе ззаду:

— Ой, матінко! Ой, Стефане, ти бачив?! Вона ледь не відкусила мою найулюбленішу, єдину дупцю! Яка невихована, агресивна тварина! Прямо міліметр залишався, я вже відчув її холодні зуби! Мій найкращий шкіряний жилет тепер зіпсовано! А якби вона мене на філе пустила? Як би я тоді сидів на привалах?!

Поки Непосида кумедно бідкався й потирав постраждалу п'яту точку, потвора люто хрипіла, борсалася й лупцювала хвостом по землі, але колючі гілки міцно тримали її, повністю відкриваючи для удару шию. З розірваної шкури монстра тошнотворний сморід тухлого болота й кислої зеленої сукровиці хлинув із новою силою.

Раптом кущі здригнулися так сильно, що з них посипалося листя. 

— Ой… — тихо протягнув Миша. 

Жаба перестала борсатися.

На кілька секунд вона завмерла, важко втягуючи повітря крізь роззявлену пащу. А потім її тіло різко роздулося.

— Назад! — крикнула Лара.

Гребінчаста ропуха стиснула задні лапи й рвонула всім тілом. Товсті гілки затріщали одна за одною. Один із рогів вирвався з лози, потім другий. Кістяний гребінь із силою розірвав переплетення ожини, і величезна туша почала виповзати з пастки.

— Вона зараз вирветься! — гаркнув я.

Миша миттю відскочив убік.

Ропуха нарешті звільнила передню частину тіла й з усієї сили махнула шипастим хвостом. Гілки розлетілися навсібіч. Один із шипів просвистів за кілька сантиметрів від Лариного обличчя.

Ельфійка пригнулася й відскочила назад.

— А вона ще не здохла! — крикнув Миша.

Ропуха розвернулася до загону. Смола все ще заливала їй очі, але тепер вона вже не намагалася стрибнути. Вона просто люто махала головою й хвостом, не даючи нікому підійти до шиї.

Сруб мовчки спостерігав за нею.

— Ось тепер цікаво, — пробурмотів він.

Рейн різко підняв руку.

— Не поспішай! Її рухи стали хаотичними. Вона вже не бачить нормально. А значить, шию вона відкриє сама.

Ропуха знову замахнулася хвостом.

Сруб дочекався удару.

Хвіст пройшов повз нього.

— Алику, твій вихід!Сруб мовчки оцінив відстань одним поглядом.— скомандував я, ступивши крок уперед і виставляючи свій Щит Віри на той випадок, якщо амфібія вирветься. Мій голос пролунав суворо, але зважено: — Тільки обережно! Магу потрібні її зуби цілими, не розтрощи їй голову!

— Ображаєш, паладине. У мене точність ковальська, ювелірна, — грізно всміхнувся Сруб, оголивши орочі ікла.

Він плавно повів могутніми плечима й зірвав зі спини масивний молот. Антрацитово-чорний велетень зосередився, його янтарні очі хижо блиснули, і воїн розкотисто вигукнув кодове слово. Стародавні руни на темному металі миттєво спалахнули синім полум'ям. Важкий обух прямо в його руках почав стрімко плавитися й перетікати, витягючісь на колосальну, неймовірно гостру сокиру. Лезо хижо блиснуло під кронами дерев.

Орк зробив один короткий, але потужний крок уперед. З істинно ковальською точністю він опустив лезо сокири суворо на основу черепа чудовиська, акурат між рядами кістяного гребеня, прямо під потилицю. Гостряк прорубав жорстку шкуру, мов шматок сухого пергаменту, миттєво обірвавши життя небезпечного звіра Ропуха сіпнулася раз — і обм'якла. Сик политів в разни боки я зреагував майже вчасно ,глухим звуком перекрив мага своїм важким Щитом , намагаючись прийняти основний удар на сталь.

— Стій, закрийся! — вигукнув я, готуючись до того, що кислотараз'їсть мій обладунок.

Проте мій захист виявився непотрібним. Кілька великих киплячих крапель усе ж проскочили повз край щита й рясно заляпали фіолетову мантію чародія. Я вже очікував побачити пропалену тканину та дим, але трапилося диво: як тільки отруйна сукровиця торкнулася тканини, рожеві індикатори на його плечах спалахнули яскравіше. Зелений слиз із шипінням перетворився на білу парами й просто випарувався у повітрі за лічені секунди, не залишивши на мантії жодного сліду.

Рейн лише гордовито зсунув брову, демонстративно струшуючи неіснуючий пил з абсолютно чистого рукава.

— Прибережи свій щит для більш заземлених істот, Стефане, — зверхньо усміхнувся маг. — Академічне просочення солями Гільдій. Будь-яка алхімічна дрянь на цій тканині згорає раніше, ніж встигає забруднити нитки.

Я лише важко зітхнув, витираючи власні лати, які тепер були суцільно вкриті смердючим брудом та сукровицею, і сховав меч. При цьому сама голова амфібії залишилася абсолютно цілою — жоден із її цінних зубів не постраждав. Потвора затихла, тяжело завалившись на бік у колючі зарості.

— Ха! Оце удар! — Рейн захоплено потер руки й підскочив до поверженої туші.

Чаклун дістав зі свого пояса невеликий міцний інструмент і з хірургічною точністю заходився витягати з пасті ті самі часті, гострі зуби.

— Так, оці дрібні підуть на порошок для пробиття обладунків... — бурмотів чародій, розкладаючи здобич по мішечках. Раптом він завмер, витягнувши найбільший, довгий та вигнутий клик із самого центру пасті. Він був міцним, мов сталь, і неймовірно гострим. — О, а ось із цього... Ларо, підійди-но сюди!

Ельфійка безшумно вислизнула з-за дерева, опускаючи свій різьблений лук. Вчений протягнув Ларі цей масивний, ідеально збалансований іколок.

Сруб прихилився до поваленого бревна, відкрив пащу свого рюкзака та дістав звідти довгу смужку міцної шкіри. Усього за пару хвилин вправні пальці діви щільно обмотали тупу основу трофею, створивши зручне та надійне руків'я. Лучниця перевірила баланс, приміряла кістяний ніж до руки й задоволено закріпила зброю на поясі, прямо поруч із метальними клинками.

— Дякую, Рейне. Справді чудовий ніж, — ельфійка вдячно кивнула, а її довгі вушка кумедно здригнулися.

Але радощі від здобичі тривали недовго. Войовниця раптом резко завмерла й приклала палець до губ, закликаючи загін до тиші. Її гострі вуха повернулися в бік старого дуба.

— Тихо, — прошепотіла вона.

Ми всі завмерли.

Її ледь помітний, підозрілий шелест у густій листві старого дерева неподалік. Вона повільно підняла лук, Тепер ми знали: ми були тут не самі.

і її гострі зелені очі встановили миттєвий зоровий контакт із загрозою. На масивній гілці затаївся гоблін-навідник із важким натягнутим арбалетом, готовий у будь-яку секунду пустити болт нам у спину.

Реакція Лари була блискавичною. Вона одним рухом вскинула композитний лук, до відмови натягнула тятиву й холоднокровно спустила стрілу. Гранований наконечник пробив груди розбійника наскрізь, позбавляючи його змоги зробити постріл. Ворог випустив з рук зброю і кубарем полетів донизу, з гучним шльопанням рухнувши в кущі.

Однак цей глухий гуркіт сполохав його напарника! З сусіднього бурелому раптово вискочив другий прихований гоблін-розвідник із ватаги вожака Шрама. Зрозумівши, що їхній спостережний пункт повністю розкрито, Він на мить завмер, побачив мертвого товариша — івсе зрозумів видразу.

, шпигун у паніці кинувся навтьоки. во весь дух утікав у бік північних гір, несучи з собою цінній відомості про наш загін.— Не переслідуємо, — сказав я.

Лара опустила лук.

— Нехай біжить.

Я подивився йому вслід.

Він обов'язково розповість ватажку Шраму, що ми вже на їхній території.

Поки ми перевіряли периметр, Алик неквапливо обійшов просіку й особисто зібрав усе кинуте на тропі залізо обох супротивників — цілу купу арбалетних болтів, обрізки тесаків та іржаві деталі обладунків. Принісши цей важкий металевий брухт до нашого привалу, орк повернувся до Позичальника , який усе ще бурчав і потирав постраждалу крапку. Велетень глухо усміхнувся й підкликав малого до себе.

Сруб опустив долоню до спини й відкрив пащу-клапан свого унікального рюкзака-крокодила. Просторовий мішок плотоядно ворухнувся, видавши глибокий кістяний «ам»-звук. Алик, аби трохи розважити хлопця після переляку з ропухою, передав усю охапку гоблінського лому Непосиді:

— На, покорми проглота. Він якраз зголоднів.

Миша миттєво засяяв від восторга! Він перехопив купу металу й заходився з задоволенням годувати торбу, заштовхуючи брудне розбійниче залізо прямо всередину роззявленої пащі. Прожерливий крокодилячий рот жадібно заглотив увесь брухт цілком прямо з рук кендера. Раздався моторошний, скрегочучий звук. Живий рюкзак із диким апетитом прийнявся шумно пережовувати та дробити метал сталевими зубами, перемалюючи його в дрібний пил для звільнення внутрішнього простору. завиршивши трапезу, проглинач сыто рыкнул, обдав юнака легкою хмаркою іржі, після чого велетень намертво закрив клапан і затягнув ремені.

— Ого-го! Оце так гастрономічний екстаз для мішка! — захоплено защабетав Непосида, лихо крутнувши в повітрі ухват , поки його червона вишита сорочка пламеніла чистим позитивом. — Він жує залізо швидше, ніж Рейн читає свої лекції в Академії! Ну що, Срубе, ти просто молодець! Рятівник моєї дупці!

Алик лише глухо хмикнув, промовив коротке слово деактивації, повертаючи сокиру у форму монолітного молота, і знову звично закріпив його за спиною поверх рюкзака.

Я сховав свій паладинський меч у піхви й подивився на наш примхливий, але вже згуртований загін. Ми здолали перше чудовисько, здобули рідкісні трофеї, і тепер знали, що за нами вже стежать.

Попереду залишалася головна мета — знайти гоблінів ватажка Шрама та врятувати викрадену маленьку доньку купця Елізу.

— Рушаємо.

Ми відновили марш.

Стара покинута дорога кликала нас далі. Вперед, на півночі,

Ліс поступово змінився. Болотяна вогкість відступила, а ґрунт під ногами став твердішим.

За деякий час наш загін дійшов до роздоріжжя. Прямо посеред перехрестя, де розбита колія розділялася на дві вузькі стежки, завалені сухим гіллям, пластами слизького болотного моху й битим сірим гранітом, що йшли в непроглядну темряву біля підніжжя диких північних гір, стояв дивний дерев'яний істукан.

...