розрив магії веселка

Час пішов. З урахуванням того, що старий майстер брав залізний захист кисті на ремонт, у нас залишалося менше часу — о сйомій трицать ми лише вибігали з кузні, і до сьомої ранку треба було перетнути половину кишілого народом міста, проникнути в закриту Академію магії й витягти звідти загадкового чародія.

Різко розвернувшись, майже бігом кинувся до виходу з ремісничого двору, гуркочучи обладунком на всю бруківку. Ми пробивалися крізь захоплений, притихлий шепіт різномастого натовпу майстрів. Зібрані роззяви — похмурий бондар, бляхар і усміхнений пекар — боязко розступалися в сторони, шанобливо вітаючи мене кивками голів і визнаючи в мені справжнього воїна.

Але не встигло моє важке взуття переступити поріг кам'яного паркану, як із боку горна, що вистигав, почулася кульгава хода.

— Стефане, почекай! — голосно гукнув мене коваль, перекриваючи улюлюкання дітвори, що розбігалася.

Довелося на мить зупинитися й обернутися, здивовано піднявши брову. Сивий, жилавий старик квапливо підійшов до мене, витираючи мозолясті руки об закопчений фартух, і вимогливо вказав пальцем на мою праву руку:

— Залиш мені перчатку, лицарю. Алік тобі її добряче знівечив, пластини всередину ввігнулися і кільця перетиснули. Сам ти її на ходу похідним ножем не виправиш, тільки сталь остаточно зіпсуєш. Покинь , я її на ковадлі акуратно простукаю, шви посилю і гар зчищу. Буде як новенька. А прийомиш мій, як збереться, її тобі при зустрічі передасть. Чоловіча угода?

— Чоловіча угода, майстре, — із вдячною посмішкою відповів я.

Розстебнувши важкі шкіряні ремінці та фіксуючі пряжки на зап'ясті, з тихим металевим скреготом стягнув деформовані сталеві лати. Кисть під ними встигла пристойно затекти й укритися багровими синцями від нищівного охоплення велетня, але кістки, завдяки Світлу, залишилися цілі. Протягнув понівечену, поцарапану кігтями рукавицю господарю майстерні. Старий дбайливо прийняв метал, схвально хмикнув і кивнув на прощання, повертаючись до свого робочого місця.

Ми нарешті залишили подвір'я, і шкіра миттєво відчула різку зміну обстановки. Щойно зробили крок за ворота, як вологе, затишне й гаряче повітря кузні, просякнуте парою від діжок, змінилося майже сухим, бадьорим ранковим вітром. Нічний дощ остаточно капітулював перед сонцем, що піднімалося: гранітні плити бруківки стрімко підсихали, віддаючи останню вологість.За сусіднім горном тим часом кипіла звичайна робота. Молодий підмайстер витягнув із вогню розпечену сталеву заготовку, поклав її на ковадло, і важкий молот одразу загримів по металу. Поряд уже лежали кілька готових деталей — простих, без рун і бойових прикрас. Кузня жила своїм звичним життям: тут кували не лише зброю та обладунки.

Супутниця безшумно пристроїлася ліворуч, поки ми виходили на міську дорогу. З прорізів її камуфляжного капюшона висунулися витончені вуха, а в зелених очах заграв звичний вогник цинічної авантюристки. Ковзнувши поглядом по моїй оголеній, вкритій шрамами та гематомами правій руці, вона змовницьки підмігнула і тихо кинула крізь зуби:

— Ну що, безстрашний командире, тактичний розрахунок виявився вдалим. Штурмовика ближнього бою найняли за купку іржавого гоблінського заліза, обладунок в ремонт здали... Тільки до магів ти тепер ідеш із голими руками. Дивись, як би ці химерні чародії із Синьої ложі не спопелили твої беззахисні пальці, вони ж хлопців у залізних банках не сильно жалують.

Я лише похмуро хмикнув у відповідь, на ходу розминаючи набряклі суглоби, і впевнено відповів напарниці:

— Не хвилюйся, Ларо. Рівно за годину моя кисть завдяки моїй Світлій силі повністю відновиться, тож до моменту виходу з міста я буду в стовідсотрішній бойовій готовності. Метал гігант погнув добряче, але праведна енергія ордена вже стягує забиття під шкірою. Набагато важливіше зараз — укластися в ліміт часу.

Минувши ще кілька ремісничих рядів, пройшли повз приземисту цегляну будівлю, від якої пахло машинним мастилом, міддю та дивним ароматом гартованого заліза. Прямо над дубовими дверима висіла акуратна мідна табличка з вигравіюваним ім'ям та професією: «Майстер Олівер. Вища механіка та артефактобудування». Дівчина зачепилася поглядом за вивіску гнома, розуміюче хмикнувши під капюшоном, але збавляти темп ніхто з нас не збирався. Якщо не встигнемо — Зруб вирішить, що ми пішли без нього.

Вона ледве встигала за моїми широкими, розмашистими кроками. На її зап'ясті під променями сонця тьмяно блиснув незвичайний наручний годинник, що працював на чарівних рідинах. Усередині прозорого циферблата повільно перетікали тонкі різнокольорові струмочки, відраховуючи дорогоцінні хвилини нашого ліміту. Ельфійка кинула на них швидкий погляд і лише додала ходу — ми буквально летіли вулицями.

Наш біг перетворився на шалений марш-кидок. Важкі ковані чоботи паладинського танка з гуркотом впечатувалися в підсохлий камінь, висікаючи сухий стукіт, який луною відбивався від мурованих стін. Божевільний темп влаштував справжній розгін птахів по всьому маршруту: зграї міських сизих голубів і бродячих ворон, які мирно шукали поживу на бруківці, з переляканим, панічним лопотінням крил віялом злітали в небо просто перед нашими носами, ледь не зачіпаючи пір'ям забрало мого шолома. Нам заріз потрібен був цей третій боєць, штурмовий чарівник далекого бою, здатний випалювати ворожі засідки. Без вогневого воїна потикатися в темні нори гоблінів Шрама все одно залишалося невиправданим ризиком.

Кам'яний антураж навколо почав стрімко змінюватися. У міру того як ми віддалялися від ремісничого району з його важким гулом молотів і запахом сірки, вулиці ставали ширшими й чистішими. Гранітні плити тут були вирівняні ідеально, а цегляні фасади змінювалися величною білокам'яною кладкою.

Прямо на межі ремісничих рядів і престижного центрального району назустріч нам у супроводі двох зброєносців карбував крок кремезний лицар. Його натерта до дзеркального блиску кіраса була прикрашена золотим сонцем — знаком нашого ордена паладинів. Побачивши, що я мчу на повній швидкості без правої захисної пластини, шляхетний воїтель миттєво оцінив ситуацію. На його суворому обличчі не було зайвих запитань — тільки бойове розуміння. На ходу він різко скинув руку в латній рукавиці до грудей, вітаючи побратима, і потужним голосом скомандував своїм людям звільнити дорогу:

— Дорогу паладину! Розступись! — його наказ змусив нечисленних перехожих миттєво притиснутися до клатки будівель. — Світло з тобою, брате Стефане! Чув про твій новий контракт на північному кордоні. Нехай перебуває з твоїм мечем праведна стійкість. Рознеси цих тварюк!

— І з тобою нехай перебуває Світло, брате Гавейне! Дякую! — на ходу крикнув я у відповідь, на секунду притиснувши оголену кисть до нагрудника лат і навіть не збавляючи шаленого темпу.

Ми обмінялися короткими, але міцними поглядами воїнів, після чого зустрічний загін залишився позаду. Напарниця, яка ледь встигала за мною, тихо хитнула головою. Ця секундна зустріч із соратником по зброї явно нагадала їй, що за моєю спиною стоїть не просто зброд найманців, а можутьній священний орден, чиї бійці поважають і цінують мою силу та чудово розуміють слово «треба».

Невдовзі запах гару остаточно залишився позаду. Йому на зміну прийшла незвичайна тиша, яка раптово вибухнула тихим передзвоном срібних дзвіночків і ароматом сушеної лаванди, озону та їдкої суміші селітри й сірки. Ми увійшли в Магічний квартал. Тут усе дихало чарівництвом: над головами перехожих ліниво ширяли світляні різнокольорові кулі, замінюючи вуличні ліхтарі, а з вікон алхімічних крамниць то і діло виривалися клуби густого рожевого диму.

— Нам туди, — я на бігу вказав пальцем на величну будівлю з білого мармуру з високими шпилями, що йшли прямо в хмари.

Це й була Магічна Академія. Наш час спливав, і очікувати в повільній черзі адептів біля головного порталу не було жодної змоги. Прохід перегороджували важкі дубові ворота, скуті срібними рунічними с…а поруч на кам’яній стійці полискував кришталевий сенсор зчитування магічної аури. Він повільно сканував кожного, хто підходив, перевіряючи право допуску. 

Не зменшуючи шаленого темпу й міцно вхопивши Лару за зап'ястя, я на ходу сконцентрував у правиці золотавий спалах Світлої сили. Не чекаючи, поки магічний кристал зчитає мою ауру за всіма правилами, з розмаху врізав незахищеним кулаком просто в центр сенсора, вплеснувши в нього потужний заряд праведної мани. 

Удар віддався в постраждалій кисті пекучим спалахом болю. Усередині суглоби хруснули, а розпухлі, багрові від синців пальці, які тільки-но почали заспокоюватися під дією магії, знову пронизало болісним струмом.

«Дідько б його забрав... — промайнула в голові люта, похмура думка, поки я тамував подих, намагаючись не видати біль. — Оголеною рукою по магічному кристалу... Стефане, ти повний божевільний. Якщо через цю дурість кістки тріснуть знову, Світло буде латати мене до самого вечора... Але клятий кристал мусив проковтнути цей імпульс!»

І він проковтнув.

Концентрований заряд праведної мани рвонув просто в серцевину сенсора. Кришталева панель спалахнула засліпливим білим сяйвом і заглушено затріщала від агресивного припливу енергії. Руни на дверях одна за одною гарячково замиготіли, не спроможні переварити таку щільність сили. Сенсор коротко дзенькнув, і система дала збій.

Я важко видихнув через ніс, скоса розминаючи тремтячі пальці. Біль уже починав відступати, а на обличчі мимоволі з'явилася похмура, переможна посмішка.

Важкі дубові стулки з глухим гулом розчинилися в боки, пропускаючи нас із Ларою всередину раніше, ніж варта встигла бодай оговтатися.

Ми на ходу проскочили через розчинені двері головного входу. Усередині панувала метушня, а сам устрій цитаделі чарівництва вражав уяву. Простір був розділений на рівні, і на кожному з них розташовувалася своя ложа, суворо закріплена за кольорами магії. На першому поверсі шуміла Зелена ложа травників і цілителів, звідки приємно пахло свіжою хвоєю. Вище знаходилася Вогняна Червона ложа, від якої віяло відчутним жаром.

Ми почали стрімко підніматися широкими гвинтовими сходами. Повз нас, відчайдушно чхаючи, пронісся першокурсник, який судорожно намагався загасити свої рукави, що загорілися від невдалого заклинання. Для нашого майбутнього загону такий недотепа точно не підійшов би — нам у темних печерах гоблінів потрібен був справжній вогневий штурмовик, а не ходяча пожежа. Поки велетень працює як незламний танк на передовій, чарівник має разити ворогів без осічок.

Раптом зверху, прямо над нашими головами, хтось голосно й перелякано скрикнув. З верхнього прольоту спиною вперед полетів невдаха-студент, який остаточно втратив рівновагу. Він падав на величезній швидкості прямо на голову снайперу! Напарниця зреагувала миттєво: котячим рухом устигла відскочити вбік, . Хлопець уже майже торкнувся кам'яних сходинок, як раптом спрацювала захисна магія. Студент не долетів до землі — заклинання левітації різко, наче невидима пружина, жбурнуло його вгору, і він на шаленій швидкості полетів до самого склепіння стелі.

Важко дихаючи від побаченого потрясіння та швидкого бігу, ми нарешті підннялись на потрібний рівень. На цій висоті гвинтові сходи огинали монументальні, стрільчасті панорамні вікна Академії. На ходу кинув швидкий погляд униз, і краєвид, що відкрився зверху, буквально змусив затамувати подих. Із цього величезного вікна весь Магічний квартал лежав перед нами як на долоні. З висоти пташиного лету ми побачили ідеальну геометрію білокам'яних дахів, розкреслених рівними сітками чистих вулиць. Між будинками ліниво струменіли тонкі різнокольорові шлейфи магічного диму, а центральна бруківка району здавалася живим килимом, що переливався через сотні летючих світильників та шовкових мантій перехожих, які з такої висоти здавалися крихітними мурахами. Цитадель чарівництва підносилася над містом як незаперечний моноліт чистої енергії.

Тут розташовувалася Синя ложа — обитель магів розуму, ілюзій та чистої мани. За масивними дверима ховався просторий зал, залитий м'яким ультрамариновим світлом. За круглими столами сиділи чародії, ліниво гортаючи стародавні сувої та попиваючи напої, від яких ішла пара. У найвіддаленішому кутку, безцеремонно закинувши ноги на стільницю й відверто нудьгуючи, розташувався один тип. На вигляд йому було близько тридцяти п'яти років — принаймні такий вигляд він мав, незважаючи на розпатлане волосся та поношену лазурову мантію.

Він ліниво перекидався світляними картами, що ширяли в повітрі, з парою дівчат, які сиділи поруч — невисокою, міцно збудованою гномкою в розшитому фартуху та рослою, зеленошкірою напіворчихою з акуратними іклами. Студентки заворожено стежили за магічними фокусами.

Поправив перев'язь меча й питально подивився на супутницю. Ми не знали напевно, чи це та людина, яка нам потрібна. Дівчина на секунду задумалася, намагаючись згадати підказку того щасливого перехожого, якого ми зустріли по дорозі в ремісничому кварталі. Той хвалько з рунною сферою в руках якраз і теревенив, що в Синій ложі обітає досвідчений чарівник чистої енергії, який від нудьги розпродає бойові девайси за безцінь і крутить карткові фокуси в компанії дівчат.

Ще болюча і вкрита багровими синцями після нищівних лещат, моя долоня лежала на ефесі меча в піхвах на поясі. Іти до мага розуму й ілюзій без половини обладунку паладинського танка було серйозним тактичним ризиком, але під дорожнім плащем залишався Щит Віри, а в гаманці — рівно тридцять уцілілих золотих монет.

Росла зеленошкіра дівчина, яку чарівник ласкаво назвав Токою, невдоволено зиркнула на нас своїми жовтуватими очима й схрестила могутні руки на грудях. Їй явно не сподобалося, що ми перервали їхнє веселе проведення часу.

— Гей, Рейне, — пробасила Тока, змусивши здригнутися маленьку гномку, що сиділа поруч. — Знову ці шукачі пригод зі своїми нудними контрактами на зачистку підвалів від щурів? Пошли їх лісом, ми ж іще не дограли партію!

Почувши заповітне ім'я з уст супутниці мага, я полегшено видихнув — здогадка з площі повністю підтвердилася, знайшли кого треба. Сам чародій лише поблажливо посміхнувся подрузі, а потім перевів свій гострий, навчений досвідом погляд на мене. Карти, що ширяли в повітрі, віялом опустилися на його долоню, і він спритно сховав їх у широкий рукав поношеної лазурової мантії. Залишилося лише перевірити його примхи та зійтися в ціні.

— Робота серйоніша за щурів, — твердо вимовив я, зупиняючись біля самого краю стільниці й ігноруючи невдоволену позу Токи. Голос упевнено перекрив м'який лазуровий гул зали. — Мене звати Стефан. Оголошення на дерев'яному стовпі площі — твоє, Рейне? Ми прийшли укласти контракт.

— Бачиш, лицарю, пані проти мого відходу, — усміхнувся він, змірявши оцінювальним поглядом мій важкий обладунок. — Тож тобі доведеться сильно мене здивувати, щоб я встав із цього зручного стільця. Розповідай, що за справа? І чому ти вирішив, що я піду з вами?

Сперся долонями об край столу, наблизивши обличчя до співрозмовника, і тихо, щоб не привертати уваги всієї Синьої ложі, промовив:

— Покинута шахта на півночі. Банда гоблінів-відступників під проводом величезного одноокого ватажка на прізвисько Шрам. Вони викрали доньку купця. Наш передній танк — лютий воїн-коваль на прізвисько Зруб, який піде на штурм заради трофейного заліза. А плата за твою магію…

Багатозначна пауза, хитрий примруж, і з тихим дзвоном виклав на дерев'яну поверхню тридцять кругляків. Чарівник завмер, дивлячісь на залишки золота.Якщйо пидеш знами натомість обіцяю тобі таку «химерну» й веселу заварушку, про яку у твоїй тухлій Академії ще три роки будуть складати легенди. Ну як, Рейне? Усе ще нудно?

Почувши про велетня та одноокого гобліна Шрама, маг азартно примружився, а Тока здивовано присвиснула. Спритним, фокусницьким рухом він згреб кілька монет, а решту золота одним поштовхом долоні відправив назад до мого краю столу.

— Знаєш що, Стефане? Мені подобається твій розмах, — весело вигукнув чародій, затиснувши в кулаці невеличку дрібницю. — Давай мені символічну плату — всього десять монет на кишенькові витрати! А решту двадцять забирай назад у загальну скарбницю загону, знадобляться на припаси. Натомість я обіцяю вам таку «химерну сутичку в відповідь. У цю ж мить проявилася дивна примха чародія: його мантія на мить сама собою змінила колір на фіолетову в малинових плямах, а з розпатланого волосся в усі боки посипалися дрібні, абсолютно нешкідливі іскри. Я про себе лише похмуро хмикнув: ексцентрик, звісно, але аби в бою чаклував без осічок.

Цей маніпулятор мани безумовно був тим самим вогневим штурмовиком, якого ми шукали. Тепер наша бойова трійка була укомплектована ідеально.

— Ха-ха-ха! Лицарю, та ти божевільний! Мені безумовно подобається твоя пропозиція. Я в ділі! Токо, крихітко, зберигай про мене спогади, мені пора на справжню війну.…а потім квапливо ступив на крок уперед і голосно, з чіткою інтонацією вимовив лише одне слово:

— **Шафа!**

У повітрі прямо перед ним простір сухо тріснув, вивільняючи гострий запах озону та магічного пилу. Прямо з порожнечі виткалися важкі дубові дверцята, вкриті складним мереживом рунічного різьблення, що мерехтіло лазуровими відблисками в такт магічному ядру Академії. Руни гарячково замиготіли, і двері просто в повітрі самі собою розійшлися в боки, відкриваючи неглибоку, але бездонну на вигляд просторову нішу.

Спритним, звичним рухом маг сягнув у цю темно-синяву глибину й витяг звідти свій важкий шкіряний пояс з інструментами бойового мага. Скинувши на мить поли лазурової мантії, він застібнув пояс прямо під нею на талії, сховавши всі підсумки й кріплення під тканиною, щоб вони не заважали під час руху. Щойно він забрав річ, прикликані двері беззвучно схлопнулися і розчинилися в повітрі, не залишивши й сліду.

Лара від цього видовища аж рота роззявила від подиву. Вона округлила свої зелені очі, перевівши приголомшений погляд із порожнього місця, де тільки-но висіли двері, на Рейна, і судорожно смикнула мене за рукав:

— Це що ще за фокуси?! Він тільки-но закликав двері з повітря і витяг звідти бойовий пояс?!

Рейн безтурботно підморгнув приголомшеній ельфійці, поправляючи мантію поверх пояса, і з поблажливою усмішкою пояснив:

— Не лякайся, лісова красуне, це не фокуси, а банальний порядок. У нас в Академії за кожним магом закріплена власна просторова шафа, яка працює від центрального магічного ядра цитаделі та відгукується на кодове слово. Це зроблено для того, щоб сотні студентів і чародіїв не захаращували зали своїм барахлом та скринями. Жодного захаращення — чистота й компактність. Шкода тільки, що за межами Академії цей зв'язок розривається і приклик дверцят більше не працює.

— Ну що, паладине, тепер я точно готовий, — підсумував він...

У цей момент напарниця судорожно смикнула мене за наплічник і виставила перед моїм носом свій годинник. Різнокольорові магічні рідини всередині циферблата вирували й стрімко перетікали.

— У нас залишилося зовсім трохи часу! — тривожно вигукнула Лара. — Зруб уже напевно чекає біля північних воріт, а нам іще бігти через півміста!

— У нас іще часу вагон у запасі, — весело промовив новобранець, підмігнувши ошелешеній дівчині.

Перш ніж активувати заклинання просторового зсуву, маг м'яко відпустив наші плечі на секунду й повернувся до свого столика. На його губах грала чарівна посмішка. Він витончено притиснув долоню до серця й відважив галантний напівпоклін парі подруг, які скрашували його нудьгу в Академії.

— До швидкої зустрічі, прекрасні пані! Не нудьгуйте без моїх фокусів, — тепло вимовив він.

Росла зеленошкіра красуня, яка красувалася в шкіряному жилеті поверх білосніжної блузи, кокетливо поправила заправлене за гостре вушко пасмо синяво-чорного волосся. Вона покровительственно усміхнулася, зблиснувши парою акуратних іколам, і жартівливо погрозила йому вслід своїм міцним кулаком:

— Дивись не підсмаж там свої похідні чоботи, Рейне! Повертайся живим, хтось же мусить відіграти в мене програне срібло.

Мініатюрна гномка, що сиділа поруч — справжня синьоока лялечка з кумедним ластовинням на носі та пишними каштановими косами, зав'язаними у тугі вузли, — сумно зітхнула. Вона помахала йому на прощання пухкою ручкою і дзвінко, на весь зал, додала:

— І не забудь принести з походу яку-небудь химерну дрібничку, Рейне! Або ми зачинимо двері Синьої ложі й більше ніколи не пустимо тебе погрітися біля нашого каміна!

Новобранець безтурботно розсміявся, він і знову різко й міцно взяв нас із Ларою за руки.

Його долоня міцно стиснула моє поранене, вкрите синцями зап'ястя — і від дотику його мани по моїх забитих суглобах побігло приємне, цілюще поколювання, що миттєво вгамувало тупий біль. Наступної миті повітря навколо нас резко згустилося, задзвенівши сотнями невидимих струн. Святу енергію у моїх жилах на секунду неприємно обпалило, а Щит Віри під плащем ледь помітно звякнув, пручаючись чужій просторовій магії. Простір зали спотворився, змазуючи силуети гномки, яка махала рукою, та усміхненої Токи в суцільні лазурові смуги.

Пролунав гучний, чистий хлопок, схожий на гуркіт грому в ясний день. Нас обдало хвилею свіжого озону, і втрьох ми миттєво зникли, розчинившись у повітрі просто на очах у здивованої публіки Академії.

Секунду тому ми стояли посеред задушливого залу, а наступної миті під чоботами опинилася вже тверда, утоптана земля, а в обличчя вдарив прохолодний вітер. На годиннику супутниці було без пятннацята девяту, і прохолодне ранкове сонце поступово піднімалося над горизонтом, забарвлюючи небо в м'які світанкові тони. Голова злегка закружилася від такого стрімкого переміщення.

Моргнув, проганяючи кольорові круги перед очима, і озирнувся. Магія телепортації перекинула нас прямо до північної міської арки. Наш елітний вогневий штурмовик не збрехав — він дійсно заощадив нам купу часу, і Велетень стане незламним щитом в авангарді, паладин — надійною підтримкою на ближній дистанції, а цей божевільний геній мани обрушить на ворогів усю міць далекобійної артилерії, поки супутниця методично вибиватиме цілі із засідки. Збір загону було офіційно завершено, і попереду на нас чекав небезпечний похід до покинутої шахти.