розрив магії веселка

Зірвав задимлений сувій Рейна з дерев'яного стовпа. Лазурові неонові літери тут-таки згасли, залишивши на пергаменті лише пахкі від озону підпалини, які в'їлися в товсту шкіру підрукавиці.

— Ну що, Ларо, рухаємо в зброярські ряди, — промовив, закидаючи Щит Віри за спину й перевіряючи, чи легко ходить меч у піхвах на поясі. — Подивимося, що за танк ховається під кличкою Зруб. Сподіваюся, цей вартий того, щоб узяти його з собою.

Вона спокійно кивнула. Із прорізів її камуфляжного капюшона хакі знову насторожено висунулися витончені вуха, скануючи периметр майдану. Ми залишили центральні кам'яні плити й заглибилися у звивистий лабіринт вузьких гранітних завулків, що вели в бік ремісничого сектора. Добиратися туди пішки належало крізь жваві робочі вулиці, де щосили вирувало ранкове життя. Повз нас безперервним потоком поспішали випадкові перехожі: звичайні міщани, укутані в поношені сірі плащі, майстри з ящиками інструментів та жінки, які несли кошики з ранковою провізією. Увесь цей людський мурашник звичайної міської суєти розступався перед нами, щойно помічаючи міцний силует паладинського танка і сувору лучницю, яка безшумно сковзала поруч. Люди спокійно проводжали нас поглядами, не відчуваючи страху, і просто заздалегідь звільняли шлях для проходу.

Надворі вже почало помітно підсихати після затяжного нічного дощу: калюжі на бруківці стрімко міліли, а від гранітних каменів під першим несміливим промінням сонця піднімалася легка, прозора пара. Холодний туман липкими пластівцями все ще чіплявся за цегляні карнізи вікових будівель, а з підвальних вікон пекарень і пралень виривалися клуби густої суміші, що пахла кислим тістом і лугом.

— Важкий бойовик ближнього бою нам позарез необхідний, командире, — супутниця безшумно ковзала поруч по підсохлому мощенню, її потертий зелений шкіряний костюм заледве чутно порипував у такт крокам. — Якщо цей хлопець дійсно такий сильний, як базікають, у нього має бути вагома причина вивішувати брудні записки на нижньому ряду. Нормальні професіонали з тепла добровільно на небезпечні контракти не наймаються.

— Ось на місці й перевіримо його мотивацію, — відповів, і доспех паладинського танка відгукнувся легким металевим дзвоном, ехом відбившись від кам'яних стін вузького тупика. — Ковальська гарт — штука сурова. Нам позарез потрібн , який зможе тримати нищівний удар у лобовому зіткненні й проламувати ворожі барикади, поки ти працюєш як ефективний прикриваючий штурмовик із засідки.

По дорозі до зброярів минули колоритні ряди ткачів і кравців. Просто біля узбіччя розташовувалася вигадлива відкрита крамниця, над якою висіли мотки найтоншої пряжі, що переливалася всіма барвами веселки. Господарем ятки був шовкопряд — представник рідкісної та лячної раси людей-павуків. Істота мала чотири пари чіпких, вкритих тонкими темними ворсинками кінцівок і безліч чорних, глянцевих очей, які тактично відстежували кожного перехожого. Людина-павук сиділа на високому дерев'яному помості й з неймовірною, неприродною для смертних швидкістю ткала міцне шовкове полотно, миттєво перебираючи лапами та сукаючи нитки прямо з повітря. Ми провели павука уважними поглядами і додали ходу.

Недалеко від входу до кузні, в тіні старого напівзруйнованого портика, натрапили на чоловіка, який ішов назустріч із задоволеним виглядом. У руках він дбайливо, наче велику коштовність, ніс незвичний бойовий артефакт. Це була «Сліпуча іскра» — важка гранітна сфера розміром із кулак, поцяткована сяючими рунами подавлення, крізь які то тут, то там проривалися лазурові електричні розряди. Такий тактичний девайс призначався для штурму закритих приміщень: при ударі об землю сфера викидала колосальний спалах білого Світла, намертво осліплюючи ворогів у радіусі десяти кроків. Порівнявшись із нами, щасливий володар бойовика усміхнувся і не голосно шепнув своєму товаришеві, що якийсь дивакуватий маг із Синьої ложі Академії продав йому цей рідкісний артефакт за копійки заради забави. Примітив цей девайс поглядом. Стало зрозуміло, що в Синій ложі дійсно діється щось дивне, і з'явився привід перевірити тамтешніх чарівників.

Чим ближче підходили до окраїни ремісничих рядів, тим дужче змінювався довколишній антураж. Звичайні ранкові звуки змінилися суцільним, гучним і монотонним гулом. Земля під моїми кованими чоботами дрібно дрижала: столітні кам'яні споруди тут здригалися від одночасних ударів сотен важких молотів.

Ми повернули за кут якогось складу й вийшли до потрібної робітні. Двір виглядав як справжнє царство металу та полум'я. Округа була огороджена невисоким кам'яним парканом, а вся земля всередині виявилася втоптана до стану моноліту і густо усипана вугільною крихтою, що в'їлася в ґрунт. Заготовок тут скупчилося менше, ніж в інших місцях: біля стіни акуратно лежали всього кілька сталевих чушок, пара листів необробленого заліза та моток товстого дроту.

У самому центрі, під масивним навісом із почорнілого від кіптяви дуба, дихала жаром відкрита піч. Поруч із нею покоїлися дві ковальні, поцятковані слідами від тисяч нищівних ударів. Повітря тут було густим, гарячим і наскрізь просякнутим різким запахом сірки, гартованого заліза та деревного вугілля. По кутках стояли дерев'яні діжки з темною водою для гартування, від яких то тут, то там піднімалися тонкі цівки пари. Уздовж стін на широких верстатах були акуратно розкладені обценьки різної величини та зубила.

Оглядаючи двір, я як паладин одразу примітив величезний дубовий пень, що стояв трохи осторонь. Він був настільки масивним і широким, що здався частиною самої землі. Його потемніла від часу та гару деревина була густо порубана глибокими слідами. Поруч висилався акуратно складений стос дров, від якого пахло сухою сосновою смолою, а трохи далі виднілася значна купа торфу — темного, щільного, готового вирушити в топку для підтримки тривалого жару.Попри те що у дворі не було видно жодної зайвої душі, робота тут буквально кипіла. Важкий молот безперервно гупав по ковадлу, горно ревло розпеченим полум'ям, а з-під навісу раз у раз виривалися цілі снопи золотавих іскор. Здавалося, ніби всередині трудиться ціла артіль ковалів.

Ми застали двох майстрів прямо в розпал справи. Біля горна, важко дихаючи, стояв літній господар робітні Мартен — сивий, жилавий старий, який витирав піт із чола закопченим фартухом. Він спокійно віддавав команди своєму помічнику. Біля ковальні, утримуючи довгими обценьками шматок розжареного добіла металу, височів велетень. Його могутня шкіра мала рідкісний, лячний чорний відтінок із різким, глибоким синім відливом, який поблискував у відсвітах полум'я. Закований у природну броню з литих мускулів. Напіворк орудував важким молотом із такою легкістю, наче це була дитяча іграшка. Кожен рух його монструозних, схожих на ведмежі лапи рук змушував м'язи на широкої спині перекочуватися подібно до кам'яних валунів. Із такого бійця вийшов би нестримний штурмовик, здатний поодинці проламувати стіни. Літній майстер віддавав вказівки, і гігант із глухим, рокочучим риком обрушував знаряддя на ковальню, вибиваючи цілі снопи осяйних іскор.

Зробив крок уперед, і лати паладинського танка негромко звякнули. Грохіт роботи стояв гучний, і двоє робітників, захоплені справою, нас просто не помічали.

Побачивши цього велетня вживу, моє юне супроводження геть забуло про свою хвалену стриманість. Дівчина округлила очі й шумно, захоплено вигукнула:

— О… та він набагато вражаючий, ніж я про нього чула!

Від цього несподіваного дзвінкого викрику коваль на долю секунди втратил концентрацію. Важке знаряддя зірвалося, і синьошкірий гігант випадково притиснув долоню прямо до розжареної добіла заготовки. Пролунало страшне, люте шипіння, повалив густий дим із різким запахом паленої шкіри. Гарячий метал буквально впився в його плоть. Мисливиця злякано скрикнула, затиснувши рот долонями, а рука воїна ордена інстинктивно вхопилася за ефес меча — звичайна людина в таку мить позбулася б кисті.

На чистих, вбитих роками тренувань армійських інстинктах ледь не кинувся вперед, скидаючи долоню для запуску цілющого Світла паладинського ордена. Але в останній момент жорстке знання тактики змусило замереть на місці. В голові пронеслася холодна думка, що протвережувала: сакральна магія зцілення паладінів діє строго на людей. Моє Світло бездоганно стягувало рани звичайних піших подорожніх, але воно було абсолютно марним проти інших рас і гібридів, чия складна природа відкидала чисту божественну енергію людського божества.

Але помічник Мартена лише глухо, роздратовано рикнув. Спрацював його рідкісний вроджений дар. Прямо на очах здивованих гостей троляча кров зробила свою справу. Опік на синьо-чорній шкірі гіганта почав затягуватися сам собою — за лічені секунди! Обвуглені краї рани спершу вкрилися тьмяним серпанком, а потім плоть стрімко оновилася, стягнулася й розгладилась, не залишивши й сліду від нещодавнього пошкодження.

З такою регенерацією цей напіворк — не просто боєць, це ідеальний, практично безсмертний танк. Йому можна сміливо доручати найлютіший штурм, адже він загоюється швидше, ніж вороги встигають витягнути свої клинки.

Поки рана затягувалася, Лара прийшла до тями. Її хвилювання миттєво змінилося професійним холоднокров'ям, і в неї розпочався власний мисленнєвий процес. Вона примружила зелені очі, і її ковзна тактична оцінка уважно обмацала фігуру велетня. Її натренований погляд снайпера більше не бачив у ньому просто величезного дикуна — вона сканувала його як наймогутніше знаряддя прориву. Слідопитка подумки прикидала, скільки гоблінських стріл і важких ударів зможе ввібрати ця регенеруюча антрацитово-чорна туша, поки сама вона буде методично розстрілювати ворогів із глибокої засідки. Ця здатність за лічені секунди стирати каліцтва робила гібрида ідеальним живим щитом, який прикриє її вогневу позицію в будь-якій підземній тіснині. Оцінка ліквідатора була однозначною: хлопець критично важливий.

Синьошкірий силач спокійно повернув долоню, стиснув її в кулак і подивився на нас. Мартен утомлено опустив обценьки, качаючи сивою головою.

— Менше захоплення під руку, панове, — промовив старий майстер, переводячи погляд на мій доспех. — Метал помилок не прощає, навіть якщо у мого помічника шкура з магії та тролячої крові. Ви за оголошенням?

Вона трохи зніяковіла, її довгі вуха перелякано здригнулися. Зверхність корінних мешканців лісу остаточно випарувалася, поступившись місцем щирому каяттю. Вона зробила крок уперед:

— Пробачте мені… Будь ласка, вибачте! Я не хотіла вас відволікати, — її голос тремтів, поки вона переводила погляд із Мартена на неушкоджену синьо-чорну плоть велетня. — Я просто ніколи не бачила нікого настільки… величезного. Мені шкода, що через мене ви ледь не постраждали.

Гігант лише усміхнувся, оголивши ікла, і повернув важелезний молот назад на робоче місце.

Зробив спокійний крок уперед. Обладунки тихо звякнули в напівтемряві ремісничої майстерні. М'яко поклавши долоню на плече компаньйонки, щоб заспокоїти її, шанобливо нахилив голову спочатку перед старим майстром, а потім — перед його помічником.

— Моя супутниця права, поважний майстре, — спокійно промовив, і голос лицаря рознісся ковальським двором. — Тут є чим захоплюватися. Нам доводилося бачити бійців по всьому королівству, но зустріти силача з такою неймовірною регенерацією та міццю — справжня рідкість.

Прибрав руку з плеча притихлої напарниці й перевів прямий погляд на антрацитово-чорне обличчя гібрида. У цей момент моє забрало було підняте, і велетень міг бачити рішучість на моєму обличчі.

— Ми прийшли з приводу твоєї записки на дерев'яному щиті площі, Аліку, — продовжив, і метал мого доспеха паладинського танка відгукувався на кожен рух. — Якщо ти все ще хочеш змінити цей задушливий фартух на цікаву справу й піти на справжню бойову зачистку — нам є про що поговорити.

— Бойова зачистка, кажеш, лицарю? — Алік подивився прямо в мої відкриті очі. — Це добре. Молот мені як рідний, але махати ним заради підков мені й справді набридло. Кров вимагає справжньої справи.

Сивий старий Мартен ще раз зітхнув і з тривогою подивився на нас.

— Сер паладине, ви хочете забрати у мене Аліка? — заговорив коваль. — Без його ведмежих лап майстерня стане. Ніхто в цьому кварталі більше не зможе так тримати метал і годинами бити по ковальні. Але... я знаю, що його тягне на простори. Хлопець народжений для битв, а не для соснової смоли та торфу.

Помічник м'яко поклав свою долоню на плече старого майстра, трохи зсуваючи його вбік. Спостерігаючи за їхніми рухами, зловив себе на думці, що між суворим літнім ковалем і цим синьошкірим громилою установилися дружні й довірчі стосунки. Вони розуміли один одного з півслова.

— Мартене, ти своє відпрацював, і я тобі допоміг, — промовив велетень. Потім він знову повернувся до мене, блиснувши іклами у відсвітах горна, і запитав: — А що треба буде робити? Для чого ти хочеш покликати мене у свій отряд?