розрив магії веселка

**(Очима Паладина Стефана)**

— Штурм! — мій власний наказ обірвав крижану тишу кам’янистої просіки, і я першим рвонув із-за замшілого виступу скелі.

Часу на довгі роздуми не залишалося. На мить я побачив не ворога — а побачив перелякану дитину за дерев'яним бортом. І щось холодне стиснулося всередині грудей. Сапізнився лише на кілька секунд — і цей маленький голос міг би стихнути назавжди. Ні. Не цього разу. Поки стою на ногах, жоден із них не торкнеться цієї .

Прямо за предімною , біля затиснутого в лещата воза лісорубів, величезний, потворний Шматувальник уже стояв на вогкій землі біля колеса, заносячи свій гігантський кустарний тесак над головою жінки, яка випала в брудну колію. Ще мить — і його тесак опустився б на беззахисну жінку. У мене всередині спалахнула глуха лють. Я вже бачив таких убивць. Для нього люди за возом були не живими істотами, а просто здобиччю. І саме це я ненавидів у подібних виродках найбільше.

У ніс миттєво вдарив важкий, концентрований запах цієї засідки — тошнотворний сморід немитих гоблінських тіл, застарілого поту та згірклого жиру, яким вони змащували свої трофейні обладунки. З дубових бортів доносилися розпачливі звуки переляканої сім'ї — несамовитий, захлинальний плач матері та глухий, панічний крик маленького дитяти, яке в жаху притулилося до свіжих дощок під безперервним, зловісним стукотом ворожих стріл.

Рвонув напереріз, скорочуючи дистанцію на максимальному автоматизмі ветерана.Я чув плач дитини навіть крізь гуркіт обладунків. Цей звук різав сильніше за будь-який бойовий клич. Прискорився. Ще трохи. Ще кілька кроків — і я встигну.

Мої важкі лати переднього краю, вкриті смердючим болотним мулом та налиплими колючими ялиновими голками після сутички з амфібією, глухо загриміли по мокрому камінню, здіймаючи в сирому гірському повітрі здіймаючи з-під чобіт бризки чорної багнюки. Одночасно з цим, праворуч від мене, біля самого підніжжя скелястого крутосхилу, вже спалахнув окремий бій дівчат. До вух донісся сухий, хижий клац зведеного сталевого арбалета Голки, який миттєво змінився брутальним металевим брязкотом вихоплених парних ножів Лари — вона зі скреготом зустріла стрімкий, безшумний випад, пустивши в хід свій новий кинджал із зуба потвори. Але золотаве Святе Світло вже яро розгорялося на сталі мого піднятого клинка, змушуючи ровідблиск ковзнув по морді гобліна, і той нарешті відірвав погляд від жінки в возі.

Побачивши перед собою сталеві лати, , гоблин-кат сипло хрипнув крізь жовті ікла, обдавши мене сморідним, гнильним диханням. Почвара різко розвернулася на вогкій землі та з усієї дурні обрушив на мене свою важку пилу-тесак. Нападник бив навідліг, вкладаючи в удар усю вагу свого важкого тіла розраховуючи розпиляти лицарський танк навпіл просто тут, у дорожньому місиві.

Я холоднокровно підняв свій освячений клинок, приймаючи цю атаку в жорсткий боевий блок. Сталеві леза зустрілися з приголомшливим гуркотом.Удар струсонув мені руки аж до ліктів. За металом я відчув справжню силу цієї тварюки — не просто дику, а важку, тупу й неймовірно руйнівну. На мить серце вдарило швидше. Цей противник був сильнішим, ніж я очікував.

Від сокрушительного удару заліза в усі боки бризнув сніп засліпливих, ярих іскор ковальського вогню, які на мить освітили сірий граніт і перелякане обличчя лісоруба. Просіку тут же затягнуло їдким і сухим запахом окалини та гартованого металу.

Але гоблін-кат виявився хитрішим. Використовуючи зазубрені краї свого оснащення, мов гак, він зі звіриним ревом різко провернув кисть і смикнув держак на себе. Сталеві зубці намертво зімкнулися на гарді мого клинка, передаючи неймовірний крутильний момент. Пролунав резкий скрегіт. Від цього дикого, несподіваного ривка паладинську сталь із силою вирвало руківя з латної перчатки, і вона зі дзвоном відлетіла далеко вбік, увіткнувшись у тріщину скелі.Мене обдало холодом. . Мій меч лежав у камінні — поза досяжністю. На одну коротку, страшну мить у голові майнула абсолютно людська думка: «Я програв».

туТ же придушив її.

Ні.

Я не мав права падати зараз. За моєю спиною були люди. Дитина. Жінка. Моя бойова група.

Стиснувши зуби й змусив себе дихати рівно.

Чудовиська сильна енергія цього таранного ривка намертво зім'яла мій баланс, тягнучи броньоване тіло слідом. Я стрімко втрачав рівновагу, завалюючись спиною просто на гострі, безжальні шматки сірого граніту. У цю критичну мить, коли секундне замішання означало смерть, у свідомості миттєво спрацював жорсткий алгоритм орденської школи. Замість того щоб плашмя гримнутися на кругляки й переламати хребет під вагою власних лат, я застосував техніку контрольованого падіння, якої мене роками виснажливо вчили бойові ченці Світлого Ордену. На максимальній концентрації я миттєво згрупував тіло всередині сталевого каркаса: втиснув підборіддя глибоко в нагрудні пластини, округлив спину, зігнув коліна й розподілив вагу важкого обладунку по похилій траєкторії перекату, приймаючи удар спочатку на броньоване плече, а потім на всю площину захисного рельєфу спини. Це ювелірне гасіння інерції спрацювало бездоганно — жорстке зіткнення з камінням практично не відчувалося й не зашкодило внутрішнім органам, хоча розмоклий бруд колії фонтаном бризнув в усі боки з-під моїх наплічників.Я видихнув лише тоді, коли зрозумів, що хребет цілий. Добре. Живий. Можна продовжувати.

Шматувальник, зловтішно й пихато рохкнувши, не дав мені піднятися. Він не поспішав. Не добивав навмання. Побачивши, що я лежу без меча, він свідомо змінив хват і почав тиснути на мене всією масою. Він навис наді мною брутальною сірою лавиною, обдавши задушливим смородом, і виплюнув їдке, знущальне зауваження:

— Що, лицарю, зламалася твоя орденська цятка?! Молись своєму кастрованому Світлу, зараз я випущу з тебе весь твій праведний жир!У мене сіпнулася щелепа. Він сміявся.

Наді мною. Над людьми за возом. Над самим Орденом.

Я відчув, як під холодною дисципліною повільно піднімається лють. Не сліпа — ще ні. Густа, важка, майже крижана.

— Ти дуже багато говориш для того, хто зараз стоїть над моїм трупом, — тихо сказав я.

Лежачи в багнюці, я побачив, як виродок усім своїм вагою навалюється зверху, вбиваючи зазубрене лезо просто мені в шию. Сталь зі страшним, вібруючим скреготом ковзнула по металу, зім'яла край мого правого наплічника й глибоко увійшла в сочленення лат, пускаючи мені першу гарячу кров. Гострий біль обпік плече так, що на мить потемніло в очах.Шматувальник зареготав, відчувши, що лезо нарешті дісталося до мого тіла.

— Попався!

У його голосі прозвучала така впевненість, ніби він уже святкував мою смерть.

Я мимоволі втягнув повітря крізь зуби. Пальці латної рукавиці здригнулися.

Хотілося відсахнутися.

Хотілося просто скинути з себе цю потвору.

Але за його спиною я чув плач.

Я змусив себе не дивитися на рану.

Не зараз.

Спочатку — він. Потім — біль.

— Мій меч — це лише сталь, тварюко. Мій щит — це твоя смерть! — жорстко відрізав я крізь щілини забрала, долаючи біль, і обома руками виставив просто перед його торжествуючою мордою свій абсолютно гладкий, дзеркально відполірований Щит Віри.

Я знав, що звичайним щитом цього удару не витримати. Але це був не звичайний щит. Омагічені рунічні контури всередині артефакту миттєво ввібрали всю зустрічну енергію тиску ворога. Дзеркальна поверхня просто під розбійницьким тесаком блискавично потекла, мов рідкий метал. Сталь хижо розверзлася, і мій захисний девайс уперше відкрився, перетворюючись на колосальну, усаджену бритвено-острими залізними іклами Пащу Лева!

Металева паща з чудовиськовським лязгом намертво зімкнулася навколо гоблінського заліза, затискаючи його в мертві лещата. Короткий, жорсткий обертальний рух моєю латною рукавицею — і ікла кованого звіра з сухим тріском перекусили гігантський тесак навпіл. У руках у Шматувальника залишився лише обрубок руків.На його морді щось змінилося.

Злість зникла першою.

Потім зникла посмішка.

Він подивився на переламаний тесак, потім на мою Пащу Лева — і вперше за весь бій відступив на півкроку.

— Ні... — видихнув він.

Це було перше слово Шматувальника, у якому не було нахабства.

Лише страх.

'яЯ сам не стримав короткої усмішки.

Ти нарвався не на беззбройного лицаря, виродку. Але я не дав йому відступити ні на дюйм по цій розвороченій колії.

З задньої лінії, зі злості . Гоблін перелякано зойкнув, його щілиноподібні очі розширилися від абсолютного жаху перед ожилим орденським девайсом.Я побачив цей страх — і моя лють на мить змінилася холодною впевненістю.

Тепер він зрозумів.

Хижак уперше побачив перед собою того, хто сильніший.

зриваючи флакони з алхімічного пояса постачання, яро заорав чародій, налаштовуючи ману:

з задньої лінії, крізь гуркіт бою, до мене долетів крик Рейна:— Стефане, не надумай повністю розтрощити його панцир! Сруб, тримай периметр, мені потрібні ці трофеї цілими для алхімічних порошків!

— Так його, лицарю! Зроби з цієї пупирчастої туші фарш! — задорно підбадьорив із воза Миша-Непосида, вже стрибаючи на дошки до дитини.

Я побачив його очі.

У них уже не було тієї самовпевненості.

Лише страх.

І раптом перед моїми очима знову виникла дитина за бортом воза.

Я не відчув жалю.

Але й задоволення не було.

Була тільки одна думка:

«Ти більше нікого не вб'єш»

Саме через те, що клинок було вибито, мені довелося добивати душогуба самим щитом, завдаючи удару знизу, просто з положення лежачи. Використовуючи інерцію його замішання,

я рвонув руків'я артефакту на себе і з непереможною силою вбив його знизу вгору. Гостро заточена нижня кромка Щита Віри, мов важке лезо ката, з хрустом увійшла строго в нижню щелепу почвари, повністю розрубуючи її навпіл разом із кісткою та гнилими жовтими зубами.Удар був смертельним для звичайної істоти, але Шматувальник лише захлинувся й упав. Його шия була розсічена, та мутантна плоть ще судомно стискалася, не дозволяючи йому померти одразу.

Зі страшної рани Шматувальника фонтаном хлинула густа, осквернена чорна кров, рясно поливаючи розтоптану болотну траву, бруд та кругляки. Гарячі бризки миттєво залили дзеркальну поверхню мого захисного реманенту. Темна розбійницька юшка з ядовитим, нудотним шипінням прийнялася випаровуватися на рунічних контурах, мов вода на розпеченій наковальні кузняра. У ту ж секунду всю поляну накрив огидний, задушливий, їдко-кислий запах горілої, киплячої крові та паленого м'яса, від якого перехопило подих.

Гидота тяжело гримнулася горілиць просто в рідке місиво тракту. Але величезний штурмовий розбійник не помер миттєво — його живуча, знівечена гоблінська природа відчайдушно чіплялася за життя в фінальній, моторошній агонії. Роздута від сирого жиру багатопудова туша засмикалася на землі в диких, конвульсивних судомах, глибоко втискаючи колеса воза в жижу. З його розрубаної, перетвореної на криваве місиво пащі виривався страшний, захлинальний свист і булькотіння — легені потвори марно намагалися вхопити повітря. Нападник сліпо скреб кігтями по сірому камінню, вириваючи з корінням пласти болотного моху, поки його щілиноподібні очі бешено закатувалися.

Слухати цей хрип умираючого ворога було вище моїх сил.Я на секунду завмер.

Бій навколо не припинився — десь лязкали клинки, хтось кричав, у лісі тріщали закляття. Але для мене все це раптом відсунулося далеко.

Переді мною лежав той, хто ще кілька секунд тому хотів убити беззахисну людину.

Я відчув не тріумф.

Втому.

І коротке, гірке полегшення.

Встиг.

Долаючи колючий біль у пораненому плечі, я рвонувся вперед, мертвою хваткою латної перчаткою перехопив рукоять свого раніше вибитого паладинського клинка й із силою вирвав його з кам'яної тріщини. Золотаве Святе Світло з новою, караючою міцзю миттєво розгорілося по всій довжині гартованої сталі, із шипінням розганяючи лісовий туман.

Повернувшись до туші, що смикалася в колії, я навис над нею броньованим скалою. Опустившись на одне коліно просто в бруд. Я наставив вістря вниз. Не з люті — так вимагав Орден. Поранений ворог, який уже не міг битися, не повинен був помирати в муках. Я наставил вістря вниз і завдав стрімкого удару милосердя, вонзаючи сяючу сталь строго в центр роздутих грудей душогуба, пробиваючи серце. Шматувальник уостаннє крупно вздгнув і намертво затих. У ту ж секунду чорна кров, що вирвалася з рани, яро, зі свистом зашипіла на розпеченому Святим Світлом металі, випаровуючись густими, смердючими цівками пари просто на моїх очах. Першу елітну ціль засідки було остаточно ліквідовано.Я мимоволі повернув голову до воза.

Жінка була жива.

Дитина теж.

Плач усе ще лунав, але тепер у ньому було більше страху, ніж відчаю.

Я дозволив собі один короткий видих.

Я різким рухом висмикнув сяюче лезо з мертвої плоті, і Паща Лева на моєму щиті плотоядно закрилася, вбираючи останні краплі. Я вже піднімався на ноги, затискаючи поранений наплічник і долаючи смертоносну хвилю смороду. Боковим зором крізь щілини забрала я зафіксував, як на іншому кінці просіки, просто біля коліс, антрацитово-чорний кузняр Алік уже зійшовсясвоє стрімке тактичне зближення з другою ціллю — гобліном-берсерком Костоломом...