розрив магії веселка

Я сидів у найвіддаленішому й найтемнішому кутку таверни «Кабаняча голова», неквапливо жуючи простий бутерброд із шматка обвітреного житнього хліба та дешевої, жорсткої свинини, запиваючи його ковтком прохолодного квасу з масивного глиняного кухля. За сусіднім столом, поклавши кудлату голову просто на стільницю, важко й хрипко хропів один із місцевих гульвіс. Його просочений перегаром рукав безвільно звисав майже до самої підлоги, але ні гул залу, ні люта буря за вікном не могли його розбудити.

Біля дальньої стіни залу стояв музичний апарат — масивна дерев’яна тумба з пластиноприймачем і передньою панеллю, на якій виблискували круглі металеві кнопки з вибитими цифрами. Із вигнутої мідної труби, що стирчала зверху пристрою, тихо й плавно лунала спокійна, майже заколислива мелодія, яка дивовижно контрастувала з грубим шумом таверни.

Цей важкий день нарешті добігав кінця. За каламутними, вкритими дощовими патьоками шибками згущувалися похмурі вечірні сутінки. У темряві вирувала справжня негода: холодний дощ безжально бив по сірому камінню міських стін, а шквальний вітер із завиванням ганяв потоки води бруківкою.

заклад стояв на самій околиці нашого старовинного кам’яного міста — біля заставної брами, під прихистком величезної фортечної арки, яка ще пам’ятала часи давніх королів.

Обрав цей заклад не випадково. Після довгої дороги мій гаманець майже спорожнів, і витрачати останні монети на дорогу кімнату в пристойній гостиниці було б нерозумно. Золото мало . До того ж тут збиралися ті, кого я шукав: найманці, ветерани та шукачі пригод, готові вирушити туди, куди звичайні люди не підуть.

Щоправда, серед цього люду були різні особи. Одні чесно продавали свій меч, виконували 'угоди й тримали слово, інші ж чекали нагоди обдурити замовника або забрати чуже золото. На таких окраїнах завжди можна було знайти як справжнього воїна, так і шахрая в обладунках. Але саме тут інколи з’являлися ті, кому не було куди більше йти, окрім як назустріч небезпеці.

Усередині приміщення стояла задушлива стіна тепла, наскрізь просочена , чадом від сальних свічок і густим запахом пересмаженого на вугіллі м’яса.

З напівтемряви залу постійно долинав дикий гул, глухий стукіт кухлів об щербаті столи та розкотистий регіт. Рятуючись від крижаної зливи й нічного холоду, сюди зібралося безліч різних рас та істот: за сусідніми столами похмуро бурчали ікласті орки, біля шинквасу голосно сперечалися низькорослі гноми-рудокопи у шкіряних фартухах, а в тіні біля каміна ховали обличчя волохаті найманці та ельфи-вигнанці.

Мої начищені сталеві лати — гордість і надійний захист паладинського танка — тьмяно відбивали коливливе жовте світло сальних свічок. Прихований під дорожнім плащем Щит Віри приємно обтяжував спину. Важкий шолом разом із броньованими перчатками лежав поруч на дубовій лаві, даючи голові трохи відпочити після довгої дороги, а паладинський меч спокійно покоївся в піхвах у мене на колінах, готовий до будь-якої несподіванки.

Попри бруд навколо й сумнівну репутацію цього місця, мій вигляд змушував більшість відвідувачів триматися подалі. Серед п’яниць, найманців і відчайдухів навіть вони розуміли: воїн ордена в повному обладунку — не та людина, з якою варто шукати сварки за кухлем дешевого елю.Раптом важкі дубові двері таверни з гуркотом розчинилися, впускаючи всередину порив холодного вітру та цілий оберемок дощових бризок. На порозі з’явився чоловік.

Він був наскрізь мокрий — вода струмками стікала з його одягу прямо на вкриту тирсою підлогу. Це був дородний незнайомець у колись дорогому суконному вбранні, оздобленому кунячим хутром. Тепер від колишньої розкоші залишилося небагато: тканина була забруднена багнюкою, рукави порвані, а важкий одяг тягнув його вниз під вагою води.

Його пухкі пальці, прикрашені масивними перснями, судомно тремтіли. На блідому чолі виступали великі краплі поту, змішані з дощовою водою, а в очах застиг дикий, майже тваринний страх. Навіть крізь задушливий чад залу від нього ще відчувався запах дорогих закордонних пахощів, який тепер безглуздо змішувався із запахом мокрої вовни, диму та загального смороду таверни.

Побачивши заможного на вигляд гостя, господар закладу — кремезний вусатий чолов’яга у вицвілій селянській сорочці, засалених полотняних штанах і старому фартуху, вкритому плямами від пива — одразу проявив професійну хватку.

На його обличчі з’явилася широка гостинна усмішка, яка обіцяла найкраще обслуговування для багатого клієнта. Він витер руки об фартух і вже рушив назустріч новому відвідувачу.

Але зробивши лише кілька кроків, шинкар зупинився.

Радісна усмішка повільно зникла з його обличчя. Він побачив не заможного купця, який прийшов витратити гроші на вечерю та вино, а зламану людину, що ледве трималася на ногах. У погляді незнайомця не було бажання торгуватися чи відпочивати — там був лише відчай.

Шинкар розчаровано зітхнув, щось пробурмотів собі під ніс і повернувся назад за стійку. Він уже зрозумів: сьогодні цей гість прийшов не за їжею.

Поява вимоклого й заляпаного багнюкою чоловіка привернула увагу решти залу. На коротку мить гамір стих.

Орки біля стійки зневажливо пирхнули, оглядаючи його з ніг до голови, немов легку здобич. Один із найманців біля каміна невдоволено вилаявся через холодний протяг і швидко зачинив двері. Кремезний гном-рудокоп лише глухо розсміявся та кинув у бік прибульця засохлу скоринку хліба.

Втім, більшість відвідувачів лише байдуже повернулися до своїх кухлів лише декілька начепто з потчуттям випустили подихи. У таких місцях чужі проблеми рідко когось хвилювали.

Незнайомець гарячково озирав напівтемний зал, шукаючи кого небуть поглядом.

Мій військовий досвід одразу змусив мене оцінити його стан. Я стежив за кожним рухом, за тремтінням рук, за швидким диханням, за розширеними зіницями. У таких місцях відчай іноді був лише маскою для пастки.

Але цього разу я не побачив обману.

За почервонілими від сліз очима ховалася лише людина, яка втратила найдорожче. Його страх був справжнім.

Моя оцінка тривала лише кілька секунд, але висновок був однозначний: він не становив загрози. Він прийшов сюди не заради хитрощів — він прийшов просити допомоги.

Помітивши мій куток і блиск сталі під світлом свічок, чоловік різко рушив до мене. Він пробирався крізь людей, не звертаючи уваги на чужі погляди й невдоволене бурчання.

Не дійшовши кількох кроків до мого столу, він із глухим стуком упав на коліна прямо в мокру тирсу біля лави.

Чоловік схопився за край стільниці, ледь не перекинувши мій кухоль, і його голос затремтів, намагаючись перекричати шум таверни та завивання бурі за вікном:

— Небеса... б-благаю... Хвала Світлу... я знайшов... знайшов вас, сер! Я... я Томас, місцевий купець... Благаю, вислухайте мене!

Він судомно вдихнув, намагаючись зібрати думки.

— Мій караван... вони їхали до міста на ярмарок... і на них напали! Я не знаю, чого їм було потрібно... не знаю, чому саме вони... Але вони забрали її...

Його голос зламався.

— Час минає... вони вже далеко... Моя дівчинка... Е-Еліза... моя єдина донька... вона зараз у них! У лапах цих потвор!

Він стиснув руки, ледве стримуючи сльози.

— Сер... я заплачу! Гільдія заплатить! Королівська нагорода... усе віддам! Тільки... тільки поверніть мені дитину...

Я мовчки дивився на чоловіка, який благав про допомогу. Повільно поклав закуту в сталь долоню на ефес меча — не для погрози, а за звичкою воїна, який оцінює будь-яку небезпеку.

Мій погляд уважно вивчав Томаса. Його тремтіння, збите дихання, розгублені слова — усе говорило про людину, яку зламав страх за близького. У його очах не було жадібності чи хитрощів. Там залишився лише біль батька, який не зміг захистити власну дитину.

Змусивши його зустрітися зі мною поглядом.

Моє серце воїна, загартоване численними битвами, не дозволяло пройти повз таку біду.

Повільно прибрав руку від зброї і спокійним жестом указав йому на місце навпроти.

— Піднімися, батьку. Не личить людині стояти на колінах у бруді таверни, коли її серце розривається від болю. Сідай, заспокойся і розкажи все по порядку.

Трохи нахилився вперед.

— Світло дало мені силу захищати тих, хто не може захистити себе сам. Твоя донька повернеться додому. Чого б це мені не коштувало, я візьмуся за це завдання. Я, сер Стефан, даю тобі своє слово.

Томас кілька разів судомно ковтнув повітря, ніби тільки зараз дозволив собі повірити, що його почули. Він витер обличчя шовковою хустинкою, яка зовсім не пасувала до цього брудного місця, і важко опустився на лаву навпроти мене.

Стара деревина жалібно скрипнула під його вагою.

Він тремтячими пальцями заліз під мокрий каптан і витягнув шкіряний мішечок. Поклав його на стіл, і всередині глухо дзенькнув метал.

— Ось... ось, візьміть... Тут п’ятдесят монет. Це тільки задаток... Для спорядження... Для людей, яких потрібно буде найняти...

Його голос знову почав ламатися.

— Я знаю, цього мало для такої справи... але це все, що я можу швидко зібрати...

Я відкрив мішечок і оцінив вагу. П’ятдесят золотих — непогана сума для простого замовлення, але небезпечний похід у землі гоблінів міг легко поглинути ці гроші за один день.

Проте справа була не в золоті.

Потім Томас дістав ще один предмет — стару карту, складену кілька разів і вже пошкоджену вологою. Його пухкі пальці розгорнули папір просто між кухлеми та тарілкою.

На пожовклій поверхні проступали лінії передгір’їв, старі дороги й позначки, зроблені давно забутими картографами.

Ми обоє нахилилися над картою, поки тьмяне полум’я сальної свічки вихоплювало з темряви нерівні контури місцевості.

Мій погляд воїна ковзав по позначках, оцінюючи не можливу нагороду, а майбутній шлях. Я запам’ятовував небезпечні ділянки, вузькі проходи та місця, де ворог міг влаштувати засідку.

Томас нервово водив пальцем по карті, поки нарешті не зупинився біля темної плями біля підніжжя північних гір.

— Мій... мій охоронець... один вижив... — прошепотів він. — Перед смертю він встиг сказати... Вони... потвори... люди ватажка гоблінів Шрама... забрали її саме сюди.

Його палець тремтів.

— Туди... на північ... до старої занедбаної шахти гномів... Її колись називали... Об’єкт 4.

Вивчав карту мовчки , запам’ятовуючи кожну деталь.

Завдання було зрозумілим. Але вирушати просто зараз, серед ночі, під такою зливою і без підготовки — означало подарувати гоблінам ще одну жертву.

Мені потрібні були припаси, розвідка і люди, які не втечуть після першої крові.

Я акуратно склав карту і поклав її перед собою.

— Томасе, ти зробив усе правильно, що прийшов сюди. Але зараз нам обом потрібно діяти з холодною головою.

Подивився йому прямо в очі.

— Повернися до заїжджого двору, висуши одяг і спробуй відпочити. Вночі в цих лісах навіть досвідчений воїн може загинути, не побачивши ворога.

Зробивши коротку паузу.

— Я залишуся тут. Перечекаю бурю і зранку почну готуватися до походу.

Томас вдячно кивнув. У його очах ще залишався страх, але вперше за останній час з’явилася надія.

Він підвівся, міцно стиснув мою руку обома долонями й тихо прошепотів:

— Дякую, сер... Дякую...

Після цього купець попрямував до виходу.

Ж поклав гаманець із золотом до сумки і знову влаштувався на широкій дубовій лаві.

Мені не потрібна була окрема кімната — місця для ночівлі я заздалегідь домовився з господарем таверни разом із вечерею. Гроші зараз мали значно більшу цінність, ніж зайвий комфорт.

Чекала довга ніч під рівномірний стукіт дощу по кам’яному даху, тиху мелодію старого музичного апарата та важке хропіння п’яного сусіда.

Але щойно перше світло світанку проріже темряву над містом, я залишу «Кабанячу голову».

Попереду північні гори, гобліни ватажка Шрама і дівчинка, яку я мав повернути додому.

Пошукова місія з порятунку Елізи почалася.