розрив магії веселка

Дим від блакитного озону Академіка ліниво піднімався у свинцеве небо передгір'їв, змішуючись із важким, нудотним смородом горілої ґоблінської плоті та болотяного дьогтю. Генеральна битва на перехресті кам'янистої просіки була офіційно завершена. Наш загін вистояв, але ціна перемоги жорстоким клеймом закарбувалася на кожному з нас. Опираючись на ефес сяючого меча, я підійшов до розмоклого вибою біля дубових коліс підводи й тактично оцінив утрати. Настав час зводити післябійний розрахунок. Я повільно випростався й лише тепер дозволив собі по-справжньому озирнутися. 

Під час бою все було простіше.

Там не було часу думати.

Бачиш ворога — б'єш.

Бачиш, що товариш упав, — тягнеш його назад.

Бачиш кров — перевіряєш, чия вона.

А після бою починалося найгірше.

Треба було порахувати всіх.

Я ковзнув поглядом по загону.

Алик стояв на ногах.

Рейн теж.

Миша, як не дивно, уже щось тягнув із кишень мертвих ґоблінів, отже, принаймні фізично був цілий.

Лара...

На ній мій погляд затримався довше.

Ельфійка сиділа на підводи, притискаючи руку до плеча.

Кров усе ще просочувалася крізь пальці.

Отрута теж нікуди не поділася.

Ось із цього й треба було починати.

Не з трофеїв.

Не з ремонту.

І навіть не з дороги.

Спочатку — свої.

З густого, оповитого туманом підліску вже доносився мерзенний, сухий шурхіт дрібних лісових падальщиків — дикі трупоїди голодно похрускували гілками, чавкали й тихо тявкали, збігаючись на запах свіжої крові Шматувальника та Костолома. А високо в свинцевих хмарах, видаючи хльосткий, резкий свист шкірястих перетинчастих крил, повільно виписували кола над полем бою силуети нових, лякаючих тварин — прятних кондорів. Ці гірські монстри-стерв'ятники зловісно розпустили величезні крила, голі, наче в гігантських кажанів, і хижо поводили вниз довгими, тонкими гачкуватими дзьобами. Унікальна, моторошна фауна прикордоння — ці хижі створіння та прятні кондори століттями харчувалися виключно м'ясом нечисті, чия осквернена Скверною та болотяними токсинами плоть була для них єдиним засвоюваним ресурсом. Людську чи ельфійську кров вони гидливо оминали, очікуючи із сухим шелестом у височині, поки наші бійці підуть, аби розпочати бенкет на ґоблінських тушах.

Опинившись біля розбитого воза, я оглянув майно прикордоного підряду Королівства. Їхні нехитрі пожитки коштували копійки: пара пакунків із грубою домашньою вовною, мішок сушеної ріпи, побитий життям залізний казан, закопчений дьогтем, та пов'язані сиром'ятними ременями в'язки каліброваного тисового колоддя для потреб регулярних військ. Ці люди ризикували чубами заради мізерної ремісничої частки. Погляд одразу зафіксував головну причину їхньої нерухомості — товста дубова голобля підводи була наглухо зламана брутальним ударом важкого тесака нападника в першу ж секунду засади. За кілька кроків від воза, в придорожній канаві, лежала тяглова пара. Обидва коні були мертві. Один упав на бік, розкидавши ноги в багнюці, другий заплутався в залишках збруї й лежав мордою в чорній воді. На їхніх боках темніли сліди ударів і порізів. Ґобліни вбили їх першими — щоб люди не могли втекти. Без коней і зі зламаною голоблею віз лісорубів перетворився на нерухому дерев'яну пастку просто посеред просіки.

З-під рогожі цього дерев'яного склепу, ледве вірячи в порятунок, вибралася вся родина. Бородатий чоловік, його виснажена дружина та маленький чубатий син у єдиному пориві, зі схлипами та диким жахом в очах важко впали перед нами на коліна просто в розмоклу болотяну твань тракту. Це була відчайдушна, несамовита подяка людей, які п'ять хвилин тому подумки попрощалися з життям. Я дивився на них і раптом відчув дивну втому.

Не фізичну.

Іншу.

Ту, яка приходить, коли розумієш, що кілька хвилин тому ці люди могли вже не дихати.

Ми звикли рахувати перемоги кількістю мертвих ворогів.

Але справжня перемога була значно простішою.

Ось цей хлопчик стояв живий.

Його мати тримала його за плечі.

Його батько міг плакати від страху.

І вони всі троє були живі.

Для мене цього було достатньо.

Жінка гірко ридала, притискаючи до себе перелякане дитя, а селянин тремтячими руками обнімав мої сталеві поножі, гарячково цілуючи метал обладунків, ніби перед ними були святі лицарі праведного Світла.

— — святі лицарі Світла! Посланці небес! Захистили мого хлопчика! — крізь ридання кричала перелякана мати, несамовито обіймаючи чоботи синьошкірого велетня та мої обладунки.

— Мамо, це справжні лицарі з книжки? Вони прогнали злих чудовиськ? — боязко прошепотів із-за її плеча малюк, шмигаючи носом і широко розплющеними очами дивлячись на наші закривавлені лати.

— Підніміться, поважний, — я дбайливо опустився перед ними на одне коліно й обережно підвів чоловіка за лікті. — Орден ніколи не залишає людей у біді. Ваш віз заблоковано, але кошмар позаду. Заспокойтеся, в безпеці.

— Світло в темряві... Справжні захисники, — схлипнула жінка, витираючи сльози брудним фартухом. Вона боязко перевела погляд на Лару, яка сиділа трохи віддалік на борту підводи. Ельфійка акуратно зняла свій спадковий орочий лук діда-снайпера, дбайливо уклала його поверх розірваного маскувального плаща , а потім, морщачись від різкої судоми, розстебнула й стягнула порвану шкіряну куртку. Її неколись зелене вбрання зараз виглядало жахливо — вся ліва сторона куртки та коміра намертво потемніла від венозної крові та токсину. Скаут залишилася в одній легкій похідній майці, оголюючи багряне, пульсуюче пораненням плече. Зі свого вузлика швачка квапливо дістала міцну кістяну голку, котушку суворих жил і дбайливо прийняла осквернену закривавлену шкіру та плащ до своїх рук:

— Дозволь, дівице-красуне... Заступнице наша... Я хоч це мале для тебе зроблю.

Лара майже нічого не сказала.

Вона взагалі рідко говорила після бою.

Просто сиділа, дивилася перед собою й терпіла.

Тільки пальці час від часу стискалися на краю плаща.

Я знав цю ознаку.

Їй було боляче.

Дуже.

Але поранена швидше вкусила б себе за язик, ніж дозволила комусь почути скаргу.

Поки селянка біля зламаної голоблі швидкими й точними стібками акуратно зашивала порвану куртку та плащ, утримуючи щільну камуфляжну тканину, ми біля борту зайнялися порятунком снайперки.

— Ларо, не ворушись. Отрута ще в крові, — стиха промовив я, повертаючись до неї.

Її ліве плече під майкою пульсувало багряною юшкою. Отрута швидко роз'їдала краї рани. Я знову намертво затиснув рану голою долонею, відчуваючи, як липка від отрути кров бруднить мої пальці. У цей момент у голові промайнула думка: власна кров після бійні вже повністю зупинилася, а глибокі порізи на тулубі самі запеклися міцними кірками — ветеранський організм звично активував внутрішню регенерацію, дозволяючи не відволікатися на особистий біль і повністю зосередитися на порятунку бійця. Я заплющив очі й зібрав залишки святої мани.

Світло відгукнулося.

На долоні спалахнув знайомий теплий контур.

Направив його в рану.

Нічого.

Світло торкнулося її шкіри — і згасло.

Я спробував ще раз.

Те саме.

Мені стало холодно.

Не через погоду.

Я міг закрити власну рану.

Міг стояти після ударів, від яких інші давно лежали б мертвими.

Але зараз я дивився на Лару й не міг зробити для неї майже нічого.

Це відчуття я ненавидів більше за будь-якого ворога.

Я був паладином.

Мене вчили захищати людей.

Моє Світло просто гасло, а токсин продовжував паралізувати ліву руку дівчини.

Снайперка гірко, безсило вишкірилася, а її витончені вуха яростно притислися до голови. Лара спробувала стиснути пальці.

Вони ледве поворухнулися.

Вона подивилася на власну руку, ніби не впізнала її.

Потім повільно підняла очі на мене.

У погляді не було паніки.

Тільки лють.

Лара боялася втратити контроль значно більше, ніж боялася болю

:

— Прокляття, Стефане! Твоя людська магія тільки обладунки полірувати годна! Рунку... я взагалі не відчуваю ліву руку! Яка до біса балістика, якщо я пальцями ворухнути не можу?!

За справу негайно взявся Рейн, ліниво поправляючи поли мантії. За допомогою рунного диска, витягнутого з підсумка, він безконтактно підняв із багнюки осквернений кістяний посох шамана Гнилоуста. Ми влаштували швидку тактичну нараду. Чародій Синьої ложі запропонував безумну синергію контурів. Рейн кілька секунд мовчки дивився на рану.

Його очі рухалися по краях порізу, оцінюючи колір тканин, швидкість поширення отрути й реакцію м'язів.

Він виглядав так, ніби перед ним лежала не людина, а надзвичайно складна задача.

Нарешті він тихо сказав:

— Залишився один варіант.

:

— Твоє Світло сліпе до ельфів, Стефане, але зараз ми запустимо регламентований процес алхімічного деструктурингу трофейного артефакту. Отриманий порошок із кістки Гнилоуста має болотяну, нейтральну структуру. Що коли використати його як провідник? Я розпилю реагент, а ти вдариш контуром зцілення просто крізь нього. Це має спрацювати як обманний біологічний міст.

Поранена перелякано округлила очі:

— з глузду з'їхали?! Схрестити казенну алхімію магів і паладинське Світло прямо в моїй плоті? Та в мене плече до біса рознесе термічним шоком!

— Заткнись, вухата, інакше отрута дістанеться серця й ти перетворишся на шматок гнилого м'яса для цих кондорів, — крижаним тоном обірвав її Академік, безцеремонно хапаючи за здорове плече. — Стефане, на рахунок три. Давай!

На першому етапі Рейн витягнув флакон-інжектор — Не рухайся.

— Дуже смішно, — крізь зуби прошипіла Лара.

Рейн уже не слухав.

і влучним віялом зі свистячим шипінням розпилив концентровану кислоту-розчинник мани просто на осквернену кістку посоха. У ту ж секунду рунний диск у контакті з цією хімією запустив бурхливу реакцію: тверда основа спочатку Кістка зашипіла.

Поверхня почорніла, вкрилася тріщинами, а потім почала буквально танути, перетворюючись неприродно розм'якла, розплавилася, претикла, в'язку болотяну жижу. Маг миттєво плеснул туди кислотний осаджувач — і розплавлений артефакт вибухнув вогняним шипінням, сиплим тріском та викидом густих клубів брудно-фіолетової пари, що випалювала гоблінські токсини. Я мимоволі відступив на пів кроку.

Киплячий розчин стрімко вистиг під дією поля диска й з сухим перестуком намертво осипався в тончайший, мерехтливий ядовито-лазуровий порошок.

Рейн зібрав його просто долонею.

— Ось наш міст.

— Міст? — перепитав я.

— Між твоїм Світлом і її тілом.

Він подивився на мене.

— Ти не можеш вилікувати її безпосередньо. Але цей порошок може прийняти твою ману й передати її далі.

Я подивився на Лару.

— Болітиме.

— Мені вже болить, — сухо відповіла вона.

Академік точним рухом рясно засипав цей свіжовиготовлений порошок-протиотруту просто у відкритий поріз, і в ту ж мить я з ревом накрив її обнажене плече долонею. — Готова?

Лара стиснула зуби.

— Давай. Я випустив всю доступну свою світлу силу.Світло

Цього разу воно не згасло.

м — о диво! На стику двох протилежних магічних шкіл ланцюгова реакція спрацювала бездоганно. Блакитний порошок спалахнув під моєю долонею, і Світло пішло крізь нього просто в тканини.

Лара закричала.

Її тіло різко вигнулося.

Я почув, як її пальці вчепилися в мою броню.

Світло випалювало отруту.

Не просто лікувало.

Воно буквально витягувало її з крові.

Я тримав долоню на рані й боявся припинити.

Але водночас боявся й продовжувати.

Ще кілька секунд.

Ще.

І нарешті Лара перестала тремтіти.

Її дихання вирівнялося.

Отрута відступила.

Рана залишилася.

Але життя — теж.

Пил послугував ідеальним біологічним провідником: моє Світло, зачепившись за молекули порошку Синьої ложі, зуміло пробити расовий бар'єр і з яростним шипінням прийнялося випалювати отруту з м'язів!

Ельфійка несамовито закричала, вигинаючись усім тілом на дошках. Її пальці мертвою хваткою вчепилися в мої латні поножі, нігті ламалися об сталь, а на очах виступили великі сльози болю. Лазуровий контур буквально кипів всередині відкритої рани, випалюючи заразу. Розпочалося стрімке зцілення. Щоправда, повністю закрити рану синергетичний контур так і не зміг — магія паладинів усе одно вперлася в ліміти чужої плоти, залишивши краї порізу глибокими. Але токсин було повністю виведено. Дівчина знесилено впала спиною на солому, важко дихаючи й розмазуючи сльози по забруднених щоках. Вона привідкрила очі, з люттю та велечезним полегшенням глянула на нас і крізь зуби виплюнула:

— Ненавиджу... Набожні виродки Академії... Ну й дрянь ваша синергія... Я нічого не відповів.

Можливо, вона мала рацію.

Для неї наше Світло було не порятунком.

Воно було ще одним болем.

Я подивився на свою долоню.

Вона все ще світилася слабким золотом.

Я стиснув пальці в кулак.

Головне, що вона дихала.

Іноді цього доводилося вистачати.

Проте координація снайперки миттєво повернулася до неї. Дротячою, але знов слухняною рукою вона насамперед перевірила свій орочий лук за спиною. Переконавшись, що тисовий каркас зі зміїним обплетенням не постраждав при падінні, нарешті розслабила плечі. Рейн же буденно дістав із таємної кишені мантії тактичний медичний пластир і одним щільним ляпасом наглухо заклеїв рану на плечі ельфійки. Цей пластир був унікальним — смугастим, яскраво-зелено'жовтим, без жодного запаху, але з потужним пролонгованим ефектом локального крижаного охолодження. По шкірі дівчини пробігло полегшення, що миттєво заспокоїло запалені тканини, насичуючи їх концентрованим зарядом вітаміну С для прискореної регенерації.

Поки вони закінчували, я зі скреготом розстебнув кріплення й почав повністю роздягатися для ремонту. Знімаючи пом'яту броню, залишився в одній сорочці. Весь тулуб, плечі й груди були вкриті моторошними, глибокими рубцями та шрамами — це були сліди минулих провалених ордерів та суворих зцілень, які ніколи не сходили зі шкіри паладина переднього краю. Кожне поранення моє Світло затягувало намертво, але залишало ці ветеранські мітки.

Зазубрений тесак-пила Шматувальника наглухо зім'яв сталеву пластину мого правого наплічника. За справу взявся Алик-Сруб. Наш величезний синьошкірий велетень важко ступив до центру просіки. Насамперед він зі свистом скинув із плечей свій просторовий рюкзак-крокодил, паща якого зі скреготом відкрилася, обдавши повітря різким запахом мастила, гартованої сталі та вугільного пилу горна. Потім коваль неквапливо пройшов розмоклим вибоєм, покроково зібрав із землі увесь трофейний сталевий лом, від якого тхнуло дьогтем — розколені арбалетні дуги, іржаві уламки ланцюгів та зазубрені шматки тесака — і холоднокровно згодував цю оберемок рюкзаку. Паща крокодила з брутальним металевим хрустом зробила «ам», перемелюючи та ковтаючи здобич. Зачистивши периметр, велетень запустив руку по лікоть у розкритий зів і дбайливо дістав кузнечний інвентар: кувалду зі сталевим бойком, виколотку зі змінними заклепками та колосальні ковані кліщі. Тільки після цього він уклав деформовану пластину наплічника на вибраний неподалік гладкий гранітний камінь, що заміняв йому ковадло. Алик не поспішав.

Для нього навіть зім'ятий наплічник був не просто шматком броні.

Це була задача.

Він провів пальцями по вм'ятині, постукав по сталі кісточкою пальця й прислухався до звуку.

— Тут напруження пішло, — буркнув він.

Я не знав, що це означало.

Алик знав.

Йому цього було достатньо.

Поки я переводив подих, Миша-Непосида спритно обчищав підсумки здохлої Шпильки , зі дзвоном витягуючи звідти приховані ножі та флакони зі зміїною отрутою. Один із важких скляних флаконів, доверху налитий густою смарагдовою отрутою, Позичальник затиснув у кулаці й злодійкувато озирнувся. Заховав він трофей вельми своєрідно: демонстративно, з дурнуватим веселим напівом під ніс, запхав флакон у вузьку верхню кишеньку жилета, залишивши коркову пробку стирчати назовні. Карлик удав, ніби просто несе небезпечну склянку на виду в усіх, хоча його чіпкі пальці вже намертво затягнули шкіряний ремінець кишені.

Закінчивши з цим, малий задорно підскочив до мого Щита Віри, що тьмяно миготливив сріблом у траві. У руці розбишака стискав гострий зазубрений шматок гоблінського металу.

— Гей, Стефане, дивись! Твій лев зараз прокинеться й зробить «ам» цьому шлаку! — реготав кендер і з усієї дури зі дзвоном ударив залізякою по ободу.

У цю ж секунду сталася перевантаження. різкий кінетичний удар ломом випадково замкнув рунні контури! Резонуючи зі святими знаками, Щит Віри миттєво спрацював: срібна Паща Лева на лицьовому боці зловісно запульсувала, зреагувала як важкий капкан і зі страшним вібруючим скреготом і хрустом намертво розгризла та зламала цей лом навпіл! Знівечені, сплющені шматки ворожого заліза зі дзвоном відлетіли просто в болотяну твань. Я подивився на щит.

Паща Лева повільно закрилася.

Руни згасли.

Миша з панічним писком відстрибнув назад на три кроки, перекинувся через голову й з розмаху гепнувся дупою просто в мокру солому підводи. Його великі очі округлилися від абсолютного шоку, вуха перелякано притислися до черепа, а сам він судомно затрусив забитими пальцями, витріщившись на артефакт із сумішшю благоговійного страху та потрясіння. ого так, ніби щойно побачив живого звіра.

Я ж відчув інше.

Старий щит знову нагадав мені, чому його передавали від ветерана до ветерана.

Він не був просто захистом.

Він сам умів вирішувати, що вважати загрозою.

Іноді мені здавалося, що саме тому я досі його не до кінця розумів.

— Святі угодники... — пролепетав малий, заїкаючись і судомно ковтаючи слину. — Воно... воно ледь не відкусило мені пальці! Стефане, твій щит скажений! Чесне позичальницке, я більше до нього на гарматний постріл не підійду!

А просто за його спиною з-під рогожі перелякано визирнув маленький чубатий син дроворуба. Хлопчик, затамувавши подих, у всі очі дивився на те, як Паща Лева зі скреготом розгризла залізо. На його заплаканому блідому личку страх миттєво змінився чистим дитячим захопленням. Він сприйняв це брутальне видовище як справжнє ожиле диво з лицарських легенд, його губи здригнулися в робкій посмішці, а в очах спалахнули іскорки щирої віри в те, що ці величезні сталеві воїни тепер точно захистят його від нападників.

Синьошкірий велетень від здивування завмер, тримаючи кувалду в величезній руці. Він гидливо подивився на відповзаючого кендера, потім перевів погляд на мій ожилий артефакт і під мірні, важкі удари кувалди по деформованій сталі на граніті з глибоким цікавістью глухо запитав:

— Стефане... Що це за захист такий божевільний на твоєму щиті? Я багато рокив працював біля горна Мартена, але таку дику рунну інженерію бачу вперше. Звідки в тебе цей лев?

І поки коваль влучними, нищівними змахами кувалди з гуркотом виправляв сталеву пластину на граніті, а в повітрі запахло гострою металевою стружкою, я під цей мірний ритм розповів йому історію реліквії:

— Давно в Цитаделі жив великий майстер, бойовий монах-майстер на ім'я Джорен. Він викував цей щит із кованої нержавіючої сталі за секретними гномив технологіями , але вніс власні конструкторські поправки, створивши унікальну рунну систему Пасті Лева для захисту героя прикордоння — Брата Лева. Цей щит — штучний артефакт, у нього немає аналогів. Мій штурмовий меч і ніж — це звичайна масова штамповка, її кують конвеєром для кожного паладина. А цей щит передавався строго з рук у руки вижилих ветеранів. Мені його віддав помираючий товариш просто на полі бою під такий самий скрегіт зминаймого металу, коли наші заслони здригнулися. Батько Мартен особисто перевіряв його баланс перед виходом нашого загону, підтвердивши, що Паща Джорена витримає навіть прямий постріл із фортечної балісти.

Бам! — Алик завдав фінального оглушливого удару, і ідеально виправлений сталевий наплічник глухо брязкнув, повертаючи свою стовідсоткову міцність. Алик глянув на мисце де була Пащя Лева.

— І, схоже, він вирішив, що ти йому підходиш.

Я ледь усміхнувся.

— Хотілося б сподіватися. Позичальник Він уже збирався відійти, коли я помітив, що рука в нього все ще трохи тремтить.

Миша це помітив теж.

Швидко засунув руку в кишеню.

— Я не злякався.

— Звичайно, — відповів я.

— Просто... тактичне відступлення.

— Авжеж.

Він задоволено кивнув.

— Оце вже правильна оцінка ситуації.

Оголосили привал. Загін страждав від виснаження сил, і нам терміново потрібно було відновити калорії. Малий розбишака, швидко забувши про переляк, із шарудінням витягнув зі постачання головну похідну гордість — магічну сумку-холодильник Техно-ложі. Зсередини війнуло морозною свіжістю, інеєм і тихим шипінням сухого льоду. Ми дочиста доїли весь внутрішній пайок — соковиті, щільні бутерброди з подкопченим м'ясом, що миттєво повернули Академіку втомлену ману, а нам — м'язовий тонус.

Як тільки з їжею було закінчено, Позечальник проявив свою істинну натуру. Поки чародій закривав флакони, малий спритно й безшумно склав спорожнілу омагічену сумку в плаский брикет і одним невловимим рухом наглухо сховав її в глибинах своїх бездонних потайних кишень! Він проробив це з таким незворушним виглядом, ніби казенний артефакт від початку належав йому. Я лише подумки зітхнув, вирішивши не влаштовувати розбірок — на Об'єкті номер чотири сумка нам ще знадобиться. Я міг зупинити його.

Повинен був.

Але не став.

За останні роки я вже зрозумів одну просту річ: якщо Миша щось украв, головне — переконатися, що він украв це не в нашого ворога.

Цього разу пощастило.

Поки кендер ховав майно, жінка дроворуба закінчила свою роботу. Вона повернула відремонтовану куртку та плащ Ларі з глибоким уклоном. Ельфійка спокійно прийняла речі, натягнула куртку поверх майки, застебнула плащ і закинула за плечі спадковий лук, повертаючи собі бойовий вигляд.

Настав час розходитися. Бородатий селянин підвівся з колін. З-під його сліз проступила стримана, сувора повага ремісника до воїнів Цитаделі. Чоловік довго стояв біля свого воза, перебираючи пожитки.

Видно було, що він не знає, чим може віддячити людям, які врятували його сім'ю.

Потім він нарешті дістав те, що, мабуть, беріг для зовсім іншого випадку.

Для торгівлі.

Для ремонту.

Для чорного дня.

Але тепер вирішив віддати нам.

З великим трудом він викотив із глибин свого обоза нагороду для нашого загону: важкий злиток неочищеної болотяної каленої криці та запечатаний флакон із концентрованим деревним дьогтем, який ідеально підходив для змащування сокири-трансформера Алика. Мужчина міцно потиснув руку нашому синьошкірому велетню на правах класової солідарності, а потім скупо поклонився всьому загону:

— Дякую вам... — тихо, але твердо промовив селянин. — Нехай Світло береже ваші обладунки під цими проклятими горами. Це все, що я маю, але нехай ця криця послужить вашим клинкам. Я поглянув на злиток.

Для когось — просто шматок металу.

Для Алика — зовсім інша річ.

Він уже дивився на нього тим самим поглядом, яким дивився на нову заготовку біля горна.

Я ледь усміхнувся.

Принаймні цей подарунок точно не пропаде.

У нашому загоні речі рідко залишалися просто речами.

Рано чи пізно вони ставали зброєю.

Або бронею.

Або чимось, чого я навіть не міг собі уявити.

Чоловік рішуче підійшов до воза й почав швидко ув'язувати пожитки в похідні вузли. Він закинув важку сумку на плечі, дружина дбайливо взяла за руку маленького сина, укривши його рогожею, а сам дроворуб упевнено кивнув у бік дрімучої хащі.

— Далі ми самі пішки, капітане, — промовив селянин, перехоплюючи робочу сокиру. — Віз зламано, але я цей підлісок знаю як свої п'ять пальців. Ми зійдемо з тракту й глухими стежками за три години дістанемося до Ближнього блокпоста регулярних військ. Вони нас знають.

— Щасливої дороги, поважний. Ідіть швидко, поки туман не згустився, — кивнув я, застібаючи наплічник.

— Нехай Світло береже вас під цими горами... Повертайтеся живими, — гаряче прошепотіла мати, притискаючи дитину.

— Дядьку лицар, убийте всіх чудовиськ під землею! — дзвінко додав хлопчик, подивившись на мій срібний щит.

Сім'я лісорубів, залишивши нерухомий віз на перехресті, безшумними тінями розчинилася в густих заростях папороті, прямуючи до блокпоста. Я ще кілька секунд дивився їм услід.

Хлопчик обернувся востаннє.

Підняв руку.

Я підняв свою.

Потім дерева сховали їх.

Я опустив руку.

І лише тоді зрозумів, наскільки сильно хотів, щоб вони справді дісталися блокпоста.

Ми не могли врятувати всіх.

Я давно це знав.

Але кожного разу все одно сподівався, що хоча б тих, кого вже врятували, доля більше не забере.

Я підвівся, зі клацанням застібаючи відремонтований наплічник, і перехопив руків'я меча. Периметр був чистий. Ми злагоджено підвелися, важко вбиваючи ковані підошви в розмоклу багнюку, і наш загін невблаганно рушив уперед, наближаючись до північних гір, де ховався сирий, темний зів закинутих ґном'ячих шахт...

Ледве останні кроки нашого загону затихли вдалині, на опустілому розмоклому перехресті запанувала зловісна тиша. Але тривала вона ненадовго.

Свинцеві хмари над просікою словно вибухнули хльостким свистом сотень шкірястих крил. Прятні кондори, величезними чорними тінями падаючи з височини, один за одним із важким шльопанням обрушилися на розворочений вибій біля покинутого воза. Слідом за ними з густого туману, видаючи противний сухий шурхіт, на п'ятачок хлинули дрібні лісові падальщики — лускаті вовки. Ці потворні створіння прикордоння були повністю позбавлені шерсті: їхні приземисті тіла вкривала щільна брудно-сіра рогова луска, на витягнутих мордах зловісно горіли налиті кров'ю червоні очі, а замість звичайних хвостів позаду волочилося моторошне, рухливе скупчення — справжній віник із голих мишачих хвостів. Саме це мишаче віяло при кожному їхньому русі видавало мерзенне шурхотіння по кущах.

Розпочався бенкет падальщиків. Створіння з диким утробним клекотом накинулися на мертві туші гоблінів, шматуючи їхню сіро-зелену плоть. Лускаті вовки із гарчанням вгризалися в м'ясо нечисті, а їхні хвости-віники сухими батогами хльостали по дорожній твані. У сирому повітрі рознісся хруст ламаних кісток.