розрив магії веселка

У темряві тхнуло просто жахливо — холодною мокрою іржею від товстих залізних ґрат моєї клітки, гнилою болотяною соломою та їдким, кислим димом, який ґобліни-тюремники безперервно видихали зі своїх кістяних люльок. Я сиділа в найдальшому кутку карцеру, Коліна затерпли від холоду, але я боялася їх розпрямити. Раптом хтось побачить, що я не сплю? Потерла пальцем відірване око ляльки. Мама казала, що якщо пришити ґудзик назад, усе знову буде добре. Я хотіла їй повірити. — Не бійся, — прошепотіла я їй. 

Сама не знала, кому саме це сказала — їй чи собі.

Мама завжди казала, що страх стає меншим, якщо про нього говорити. Я не знала, чи це правда. Мені здавалося, що зараз він тільки ставав більшим. Намертво притискаючи до грудей єдину, стару й забруднену в вугільному пилу ганчіркову ляльку з відірваним ґудзиком замість ока. Цю іграшку мені колись пошила мама, і я заплющувала очі, уткнувшись носом у її потерте сукно, аби лишень не бачити моторошного підземного штреку, який викрадачі називали «Кишкою».

Ця підземна в'язниця була величезною. Тюремники Шрама наглухо висікли цілі ряди похмурих камер просто в монолітній гранітній стіні шахти. Мій карцер розташовувався на висоті другого рівня, куди вели круті, слизькі кам'яні сходи, і звідси, крізь товсті виступи скелі та залізні прути, увесь блок було видно зверху вниз як на долоні. Поруч, на вузькому карнизі другого ярусa, ватажок виставив двох вартових, які пильнували решітку й контролювали кожен мій подих.

Під ногами, на першому ярусі, нагромадився покинутий ґном'ячий мотлох — перевернуті вагонетки зі зламаними колесами, розколені кайла та гнилі дерев'яні балки, обмотані слизькими канатами. Я ненадовго забула про страх і почала розглядати те, що лежало внизу. Найбільше мене зацікавила стара вагонетка. На її боці виднівся дивний знак — три лінії, що перетиналися між собою. Я довго вдивлялася в нього, намагаючись зрозуміти, що він означає. Може, це була якась ґном'яча літера? А може, знак майстра, який її зробив? Хотілося підійти ближче, але сходи були далеко, а вартові точно не дозволили б мені спуститися. Весь кам'яний настил біля багаття був усеяний моторошними купами звірячих кісток — нападники обгризали їх добіла й со сміхом кидали просто під ноги, через що в темряві лунав сухий, противний перестук та клацання черепів і ребер. Відсунула ноги подалі від ґрат.

Один маленький череп лежав зовсім близько. Настільки близько, що, якби я простягнула руку, могла б торкнутися його пальцями.

Я швидко забрала руку назад.

Не треба.

Не дивитися.

Я втупилася в ляльку й почала рахувати її ґудзики, хоча знала, що він у неї залишився лише один.

Раз.

І все.

Почала спочатку.

Трохи віддалік глухо й утробно рокотав вогонь, і його багряні відблиски зловісно танцювали на кривих стінах, укритих чорною жирною кіптявою, отруйним підземним грибком та білястими наростами солей. У маслянистих калюжах відбивалися величезні, потворні тіні.

Дивлячись на ці страшні, рухливі силуети, я судомно заплющувала очі й згадувала мамині вечірні розповіді. Коли за вікном вила зимова завірюха, ненька часто ділилася лякаючими історіями про лютих велетнів-людожерів, які приходять із кромішньої пітьми, трощать будинки важкими дрюками й утягують маленьких дітей до своїх підземних нір.Мама завжди сміялася після страшної частини й казала: «А тепер спати. Велетні дітей, які слухаються, не чіпають. Я тоді вірила їй.

Навіть сміялася.

Тепер мені хотілося знову почути цю дурну фразу.

Заплющила очі.

На секунду мені здалося, що я знову вдома.

А потім десь поруч загуркотіли ланцюги, і я згадала, де знаходжуся.

Мами тут не було.

Зараз ці тіні на вологому граніті здавалися мені точнісінько тими самими чудовиськами з дитячих жахіть. На душі було безумно самотньо: порятунок здавався таким далеким.

Крізь вузький, довгий коридор долітали приглушені, дикі гортанні вигуки — там, зовні, на залитому лісовим туманом кам'янистому уступі біля самого входу в тунель, було виставлено зовнішній бойову варту. П'ятеро розвідників із іржавими кривими тесаками та легкими щитами безперервно міряли кроками сірий граніт, вартуючи підступи до Об'єкта номер чотири.

Раптом десь далеко вгорі, просто над закопченим склепінням лігва, пролунав страшний грохот Я завмерла.

На секунду навіть перестала дихати. — ніби небо розкололося навпіл. У ту ж секунду висічена в скелі камера зі скреготом забряжчала, а зі стелі на моє волосся ручайком посипалася дрібна гранітна крихта та сухий пил. Моє серце забилося так сильно, що я злякалася: його почують ґобліни.

Я не знала, хто там бився.

Не знала, хто прийшов.

Але вперше за дуже довгий час у мене з'явилася маленька, майже непомітна надія.

Можливо, мене все-таки шукають.

Вартові біля ґрат злякано заухкали, зі стуком перехопивши важезні дрючки. Зовнішній дозор біля входу теж у паніці затупотів, займаючи тактичні позиції за хвиллями. Від того далекого грому мені перехопило подих; я ще сильніше стиснула іграшку й затремтіла, розуміючи, що на поверхні точиться запекла битва. Невже вони прийшли? : Але хто? Що там відбувалося? Я підняла голову й прислухалася. Хотілося побачити тих, хто бився нагорі, хоча я навіть не знала, хто вони. Може, це справді прийшли лицарі? А раптом це ті самі добрі воїни, про яких мама розповідала у своїх казках? Від цієї думки всередині на мить стало трохи тепліше. Я навіть підвелася на ноги й зробила крок до ґрат, але одразу зупинилася. Було страшно.

Аж ось важкі дубові двері, що вели назовні до тракту, зі страшним скреготом розпахнулися. У коридор, важко й хрипко дихаючи, буквально ввалився останній лазутчик із засади — Проникач.

Я злякано привідкрила очі крізь щілини в пальцях, оглядаючи це створіння. Спочатку я хотіла знову сховатися й нічого не бачити. Але чомусь не змогла. Він був таким дивним, що я мимоволі продовжила дивитися. Чому в нього такі величезні очі? Чому одна половина морди вся синя? І чому він так сильно притискає лапу до плеча? Я ніколи раніше не бачила такої потвори. Мені було страшно дивитися на нього, але ще страшніше було відвести погляд. Він був страшний,нападник виглядав огидно й дуже скидався на моторошного, обдертого лісового єнота. Я навіть не могла нормально дивитися на його обличчя.

Його сіро-зелена шкіра була геть вимазана болотяною тванню, а довкола величезних вирячених жовтих очей із вертикальними котячими зіницями чорніли брудні кола-маски, роблячи його схожим на дикого затравленого звіра. Та найстрашнішим було те, що вся права сторона його морди була намертво заліплена густою, яскраво-синьою хімічною фарбою, через яку праве око повністю осліпло й перетворилося на огидну кірку. Втікач скиглив, хитався з боку в бік і судомно притискав лапу до лівого плеча, звідки крізь розірваний шкіряний обладунок цвірчала темна кров, оголюючи роздроблену ключицю. А потім побачила кров.

Темна смуга стікала з-під розірваного обладунку й капала на камінь.

Крап.

Крап.

Крап. Він впав набик непомірно довгі, вузлуваті лапи з брудними кігтями гарячково шкрябали каміння.

Проникач спробував підвестися, але знову впав.

Я заплющила очі.

Це чудовисько.

Це один із тих, хто мене викрав.

Я вже хотіла сказати йому, що треба притиснути рану сильніше, але вчасно прикусила язика.

Я знала це.

Він знесилено гепнувся на коліна просто в рідку багнюку підніжжя моєї клітки, обдавши усе довкола різким хімічним запахом фарби й смородом паленого дьогтю. Це один із тих, хто мене викрав.

Я знала це.

Треба було його боятися.

Мені стало його шкода. Потвора важко дихала, харкала кров'ю на бруківку й злякано, сипло хрипіла іншим тюремникам, указуючи кігтем на стелю:

— Монолит... Вони знищили заслон! Шматувальник, Костолом, Шпилька, Гнилоуст — усі мертві! Паладинський щит... велетень із синьою рунною сокирою... і цей Академічний хробак зі своїми блискавками! Вони йдуть сюди, Шраме! Вони йдуть по дівчинку! Я не зовсім зрозуміла, про кого він говорив. Хто такі паладин і Академічний хробак? Чому вони прийшли сюди? І хто той велетень із синьою сокирою? Я хотіла запитати, але горло стиснулося від страху, і жодного звуку не вийшло.

Я не відводила погляду від скиглявого лазутчика. І раптом крізь жах у моїх грудях ворухнулася дивна, зовсім недитяча жалість до цієї сіро-зеленої істоти. Побитий розвідник зараз не здавався безжальним чудовиськом. Він скавучав так тихо, так жалісно, судомно намагаючись соскребти з обличчя пекучу синю фарбу й заколисуючи роздроблене плече, що в моїх очах він перетворився на звичайного, скаліченого й смертельно наляканого лісового єнота. Мені стало шкода його так само, як минулого літа було шкода беззахисного дикого цуценяти, якого в лісі сильно покусали вовки. Йому було дуже, дуже боляче, і він просто хотів вижити. Дивно.

Мама казала, що добрі люди допомагають навіть тим, хто зробив їм погано.

А я не знала, чи я добра.

Я просто не хотіла, щоб він помер. Мені стало цікаво, чи він теж колись був маленьким. Чи боявся він чогось так само, як я зараз? Чи хтось колись тримав його за руку, коли йому було страшно? Я не знала, чому думаю про таке. Це ж була потвора. Але зараз я бачила перед собою не потвору, а когось, кому було дуже боляче.

Потім я почула звук.

Крок.

Скрегіт металу.

Ще один крок.

Я перестала дивитися на Проникача.

Мені стало холодніше, хоча холодніше вже нікуди було.

Я знала цей звук.

Знала, хто зараз вийде з темряви.

Я міцно стиснула ляльку.

Тільки не він.

Будь-хто.

Тільки не Шрам.

Масивний, згорблений ґоблін-ветеран у важких трофейних обладунках -Постійний корпусів Королівства виглядав лякаючо спокійним. На його знівеченому обличчі горів лише один багряний, налитий кров'ю правий глаз. Ліве око вожака було повністю випалене, затягнуте мертвою білястою плівкою й перекреслене глибоким рваним руслом того самого шраму, який дав йому ім'я. Нижня щелепа була перекошена, оголюючи гострі жовті ікла. Замість лівої руки він мав важкий кустарний протез, викуваний із грубого заліза й укритий старими іржавими плямами від болотяної вогкості. При кожному русі ця залізна лапа видавала противний, важкий металевий скрегіт і лязкіт, дряпаючи сталевий нагрудник оскверненої броні. Я вже бачила його раніше.

І пам'ятала не його обличчя.

Я пам'ятала руку.

Велику залізну руку.

Після того дня мені кілька ночей снилося, що вона простягається крізь ґрати й хапає мене.

Я тоді кричала уві сні.

Тепер я навіть не намагалася кричати.

Бо знала: якщо Шрам почує плач, він обов'язково подивиться сюди.

Замість безглуздої люті на його спотвореному обличчі відбився холодний, розважливий вишкіл. Він гидливо глянув на скиглявого Проникача, а потім резко вказав своєю важкою залізною рукою прямо на висічену в скелі камеру, від чого протез знову зловісно лязгнув:

— Рано скиглиш, падале. Заслон виконав своє завдання — вони змусили цих вискочнів Ордена пролити кров на поверхні. Сюди, у «Кишку», вони лоб у лоб не пройдуть. Я змінюю план. Ми влаштуємо їм остаточний післябойовий розрахунок просто на порозі.

Ватажок резко розвернувся до завмиралих охоронців і почав роздавати жорсткі, інженерні накази, поки його залізний протез зі скреготом розсікав повітря: — Вони зайдуть через головний прохід.

— Пастка готова?

— Готова.

— А якщо паладин її помітить?

— Не помітить. Ми дамо йому те, що він захоче побачити.

— Живіше! На вході до штреку виставити приховану тактичну розтяжку! Підключити до неї наші головні бое препасі— сірчані бомби, які ми герметично запечатали в глиняні сосуди разом із гноєм та болотяними спорами Скверни! Коли ці орденські пси сорвуть чеку, термічний вибух сірки миттєво запустить реакцію, і ця смердюча хмара гною та їдкої кислоти наглухо випалить усе кисень під землею, забиваючи фільтри їхніх обладунків і змушуючи магів Синьої ложі задихатися власною кров'ю!

Я не розуміла половини його слів.

«Розтяжка».

«Бомби».

«Обвал».

«Заманити всередину».

Але одне я зрозуміла.

Він не збирався тікати.

Він збирався зустріти тих, хто прийшов за мною.

Я подивилася на темний коридор.

Мені стало страшно за незнайомих людей, яких я навіть не бачила.

Чому?

Я сама не знала.

Мабуть, тому, що вони йшли сюди через мене.

Главарь банди хижо всміхнувся, поплескавши важкою металевою долонею по руків'ю меча:

— І як тільки пастка спрацює, і вони почнуть задихатися в цьому сірчаному пару — ми активуємо обвалення покрівлі. Ми намертво поховаємо весь їхній Моноліт під багатотонним гранітним завалом цієї шахти!

Одноокий на секунду замовк, його багряне око хижо звузилося, і він видав фінальну директиву:

— Але паладин — досвідчений шукач, він одразу відчує підвох, якщо вхід до лігва виявиться порожнім. Тому перед самою розтяжкою, СТРОГО ЗОВНІ біля входу в підземний зів, виставити живий дозор! Зав'яжіть із ними короткий хибний бій, а потім зімітуйте панічний відступ усередину штреку. Заманіть їх за собою прямо на дріт із бомбами! А чотирикутні бійниці та важкі сталеві арбалети регулярних військ виставте трохи глибше по коридору — на випадок, якщо хтось із цих щурів умудриться вилізти з-під каміння завалу. За справу, марш! Я вже майже повірила, що ті, хто б'ються нагорі, справді можуть врятувати мене. Але тепер, почувши накази ватажка, зрозуміла: він теж знає, що вони прийдуть. І він готується їх зустріти.

Ґобліни з диким, приглушеним уханням кинулися виконувати вказівки. Частина з них із зазубреними тесаками поспішила назовні, формувавши обманний зовнішній дозор перед входом. Інші почали з важким гулом перетягувати величезні куски граніту до проходу, споруджуючи брутальну внутрішню барикаду, та приховано натягувати тонку проволоку розтяжки. Вони дбайливо розставляли герметично запечатані глиняні глеки-бомби, від яких навіть крізь закупорений віск просочувався задушливий, їдкий і нудотний запах сірки й гною. Шахта перетворювалася на смертельну пастку-могилу.

Я стежила за ними крізь ґрати.

Один тягнув важкий глечик.

Другий волік каміння.

Третій натягував тонкий дріт.

Я не могла зрозуміти, навіщо їм усе це.

Але вони поспішали.

Ніхто не сміявся.

Ніхто не говорив зайвого.

Вони боялися.

І від цього мені стало ще страшніше.

Якщо навіть ґобліни бояться тих, хто йде сюди...

То хто ж там?

Я подивилася на свою ляльку.

На єдине ґудзикове око.

— Мамо, — ледве чутно прошепотіла я. — Вони прийшли.

Я сама не знала, кого мала на увазі.

Тих, хто йшов коридором.

Чи чудовиськ із маминих казок.

Можливо, зараз це було одне й те саме.

Я заплющила очі й міцніше притиснула ляльку.

Тільки б вони встигли.

Будь ласка, будьте обережніші, чудовиська з маминих казок чекають на вас у темряві...